“Колись мене запитувала Галина Малик про моє зацікавленням творчістю Шкірі, на що я відповів, що з дитинства люблю казки, і як би хто мені допоміг, то жив би в казковій країні або ж, що не гірше, як один з героїв повісті-фентезі Василько, не проти одружитися на Марсіяні і вилетіти на „пмж“ на Марс…”
ВАСИЛЬ ШКІРЯ – ІРШАВСЬКИЙ ЧАРІВНИК…
Василь Шкіря. Чорна кішка з червоною повʼязкою і порожнім відром: повісті-фентезі. – Ужгород: Карпати, 2015. – 216 с.
Василь Шкіря – журналіст і дитячий письменник із Іршави вже 25 років з настирністю і відчайдушністю казкового богатиря пише казки у країні, яка забула, що таке казка. Сказав би мій тато (трохи перефразую) : „Кожен у цій країні дитиніє по-своєму“…
Ось і нова книга під такою химерною назвою „Чорна кішка з червоною повʼязкою і порожнім відром“ та з таким авторським жанровим визначенням – „повісті-фентезі“ знову знайомить нас з казками сего закарпатського „впертюха“. Я вже від якогось часу – з 2010 року – читаю Василя Шкірю, хоча ніби й вийшов з дитячого віку. Колись мене запитувала Галина Малик про моє зацікавленням творчістю Шкірі, на що я відповів, що з дитинства люблю казки, і як би хто мені допоміг, то жив би в казковій країні або ж, що не гірше, як один з героїв повісті-фентезі Василько, не проти одружитися на Марсіяні і вилетіти на „пмж“ на Марс…
У цій новій книзі є чотири повістини – „Чорна кішка з червоною повʼязкою і порожнім відром“, „Чупакабра“, „Забавні пригоди Андрійка Незгоди“, „Про Василя, Марсіяну і НЛО“, – з яких власне новою є перша повість.
Я не переказуватиму змісту казок чи повістей-фентезі Василя Шкірі. Вони читаються, легко, просто. Нічого зайвого, нічого надскладного. Сюжет впізнаваний, реальний, сливе журналістський – про наше з вами життя не на Марсі; про заробітчанство; про економічні скрути і біди; про дітей, яких виховують самотні бабусі, а в той час їхні батьки зачепилися за роботу „по заграницях“ і заробляють доляри, аби мати чим відкупитися від дітей, які виростуть і не пробачать їм дивного маєстатного сирітства… Про Чупакабру, яка лякає людей у селах і містах, і якою лякають людей. Не підозрюють люди, що та Чупакабра не висмоктує кров із домашніх тварин, а присмокталася в іпостасі чиновництва усіх рівнів, від президента до чергового у міністерському „виходку“, до тіла держави і паразитує на ньому…
Казкового у повістях-фентезі Василя Шкірі, власне, дуже мало. Злодійка може перетворитися на сороку, старий дідусь перетворюється на беркута. Навіть малий Андрійко, прочитавши чарівну книгу, вміє перетворюватися у різних звірів. Вони так легко перетворюються, як мені в дитинстві се мріялося – раз – і я лицар; два – і я цар; три – і я ще якась контра казкова…
А ще діють у казках реальні люди, як ужгородський фольклорист Іван Хланта. І се теж не викликає здивування, де ж зʼявлятися відомому закарпатському фольклористові як не в казках.
Але що все-таки привертає увагу у творах Шкірі? Його добре володіння інформацією; знання побутової конкретики; увага до соціально-побутової деталі; якась народна дидактика, ненав’язлива, але по-селянська мудра і вічна, розлита на сторінках книги Василя Шкірі. Направду, я би хотів, аби мої діти читали казки Василя Шкірі, а вони вчепилися тої Джоанни Ролінґ чи Корнелії Функе, як блоха собачку, і думають, що сі книги – останній писк казкової моди. Прочитали би нашого Любомира Стринаглюка, який у книзі «Знаки часу. Розпізнавання», пройшовся усіма тими знаками і символами, в тому числі магічними, які так захоплюють уми наших дітей, і розкрив, чим вони є насправді. Тоді би наші батьки були уважнішими до читацького вибору дітей, і вибирали не модне, а мудре.
Не знаю, що сказати більше. Але знаю, що у нас є добрі дитячі автори, се і вже згадана Галина Малик, і той же Іван Андрусяк, але є, є в цьому ряді місце і для іршавського „впертюха“, творця сучасних соціально-казкових світів Василя Шкірі. Читайте цього автора, і наш світ, попри всю відразу до нього, таки залишиться українським і сливе казковим. Бо Шкіря твердить, що він у цьому світі був, „мед-вино пив, по бороді текло, а в роті сухо було“. Цілком українська ситуація. Зовсім не казкова. Але Шкірі віриш, що за крок від сих побутових реалій живе казка. Головне, вірити, що вона нікуди не зникає…