Римарук – маршал поетичної метафори. Я не зустрічав українських поетів, а їх у нас є, і є декілька дуже добрих, які би так гармонійно поєднали метафоричність і композиційність твору. Римарук з ряду поетів, яких хочеться цитувати і перечитувати. Так, він не є трибунним чи соціально заангажованим поетом. Але він є гостро актуальним. Завжди. Бо говорить про конкретне і говорить конкретно, надаючи йому універсальности звучання. Римарук є поетом Дантівської напруги і бачення.
Я В ЦЬОМУ СВІТІ ЗАВЖДИ НЕЛЕҐАЛ…
Ігор Римарук. Божественний вітер: останні вірші / Упоряд., передмова, прим. Лариса Андрієвська-Римарук. – Чернівці: Букрек, 2012. – 272 с. – (Серія Третє тисячоліття: українська поезія»)
Це не може бути рецензією, бо книга, про яку хочу сказати декілька слів, вийшла ще 2012 року, автор – Ігор Римарук (1958-2008) не потребує особливих коментарів для шанувальників української поезії, і його позаземна хода вимагає не так критики, як осмислення і розуміння. Книга була другою у „лазаруківській“ серії. Сьогодні вже є п’ять книг, я назву поетів, чиї книги вийшли в цій серії: Леонід Талалай, Ігор Римарук, Анатолій Кичинський, Василь Герасим’юк, Інга Кейван. Але я так і не пригадую, чи десь хтось сказав і про книгу, і ще раз нагадав про Ігоря Римарука. Тут доречно сказати про мого студента Сергія Хоптяка, який захоплений поезією Ігоря Римарука, восени 2014-го поїхав у Львів провідати могилу поета на Личаківському цвинтарі, й був вражений – могила запущена, сливе забута…
Що стосується мого читання поезій Ігоря Римарука, то воно не таке активне. Так, у моїй бібліотеці є одна зі збірок поета кінця вісімдесятих «Упродовж снігопаду» і, здається, «Діва Обида» початку 2000-х, тоді ж відзначена Шевченківською премією У лютому 2004-го мені пощастило зустрітися з поетом і поговорити з ним, завдяки Процюкові. Це був письменницький з’їзд під відкритим небом, політична акція, скерована проти режиму Кучми, й Римарук коротко поновив своє перебування у НСПУ, аби взяти участь у цій акції. Ігор тоді був головним редактором журналу «Сучасність» й запитав мене, чому я не подаю матеріялів до журналу. На що я відповів, що його заступником є Дмитро Стус, який не надрукує моїх матеріялів. «Але редактор я, а не Дмитро. Надішли якийсь матеріял». Я надіслав рецензію на збірку Бориса Щавурського, яка й була опублікована. Збереглася знимка тієї зустрічі, яку зробив Іван Лучук (вона розміщена на сайті «Буквоїд»)…
Композицію «Божественного вітру», принцип упорядкування пояснила у передньому слові Лариса Андрієвська-Римарук. Так само у примітках вона розказала про формування кожного циклу, тому на цих питаннях я не зупинятимусь детально. Тільки процитую загальний коментар до приміток: „Згідно з концепцією серії у книзі уміщено твори Ігоря Римарука, написані у ІІІ тисячолітті, а також недруковані вірші, й ті, що не входили раніше до інших книжок“. Чи вдалося упоряднику зібрати усе – на жаль, ні. Ось як упорядник говорить про це: „Особи, котрі воліють надалі ховати Римарукове недруковане у своїх шухлядах, не варті того, щоби привертати до них анічим не заслуговану увагу“. Скажу вам, що отся вимушена неповнота упорядкування не є ні драмою, ні трагедією. Вона просто залишає простір для читацького міфу. Навіть, коли якісь невідомі ще вірші й будуть надруковані, сей міфологічний простір не звузиться, а навпаки набуватиме несподіваних і непередбачених видозмін. Щодо назви книги, то упорядник пояснює її так: „Цей образ не відпускав Римарука довго, ставши наскрізним, нарівні з іншими ключовими мотивами його постміленіумної поезії: рибалкою, підземними соснами, всікновенним яблуком, курячими богами, псами та вивірками… Якщо оглядатися на всю його творчість, можна відчути дотики багатьох різноголосих вітрів (…)“…
Книга поділена на своєрідні цикли: „Останні видіння та відлуння“, „Книга триптихів“, „Постскриптум до «Книги триптихів»“, „Історії та географії“, „Con amore“, „Vita nuova“, „Львівські квиління“, „А la villon“, „Осколки“, „IRok’ez: ПЕРЕлітні ПЕРЕспіви“. Поділ досить умовний, за винятком двох останніх циклів: незавершених поетичних фрагментів та літературних пародій. Але маємо загальну й в принципі завершену картину поетичної світобудови Ігоря Римарука, і в цьому є найголовніша заслуга упорядника цієї книги.
Я не говоритиму про мотиви, настрої, себто не деталізуватиму їх – домінуючий настрій, домінуючий мотив – екзистенційної самоти, прозирання в потусторінність… Тут немає надриву і екзистенційного жаху, хоча озвучується перше і друге. А все тому, що поет має мужність чи просто вміє подивитися на сі буттєво-жаскі речі з іронією або ж напівіронією.
Римарук – маршал поетичної метафори. Я не зустрічав українських поетів, а їх у нас є, і є декілька дуже добрих, які би так гармонійно поєднали метафоричність і композиційність твору.
Римарук з ряду поетів, яких хочеться цитувати і перечитувати. Так, він не є трибунним чи соціально заангажованим поетом. Але він є гостро актуальним. Завжди. Бо говорить про конкретне і говорить конкретно, надаючи йому універсальности звучання. Римарук є поетом Дантівської напруги і бачення. І кожний рядок, кожна строфа є чеканною ходою майстра:
У землю вогку і важку
лягали спати люди,
і місяць входив у ріку,
неначе ніж у груди,
і проростали, як трава,
жахи у сни жіночі,
і поїзди, немов черва,
точили тіло ночі,
і духи вулиць прирічнúх,
задмухавши вокзали,
на перехресті, як рушник,
цупкий туман в’язали.
Цікаво мені, як оцінювали критики поезію Римарука у 80-х. Звернувся до книги Ярослава Мельника „Сила вогню і слова“, яка вийшла 1991 року. Так, так – се той Ярослав Мельник, який сьогодні повернувся в український літпроцес як прозаїк. Його стаття про поезію Ігоря Римарука має назву „Потік слів – глибока медитація“. Критик говорить про стильову спільність від Антонича до Мовчана – „філософська поезія, вона претендує на глибину медитації“ – й вплітає у сей ряд Римарука („Така поезія передбачає несподіваність асоціацій, стикування семантично далеких слів“), й вказує на перегуки з поезією П.Мовчана, С.Короненко, В.Герасим’юка … Глибше осмислення Римарука маємо у Костянтина Москальця. В книзі „Гра триває“, 2006 року видання, в статті під назвою „І старі письмена, і нові письменята“ критик відзначає: „Його поезія має чітко встановленого адресата – філолога й естета, може, так само поета, здатного належним чином оцінити численні перлини Римарукової «гри в бісер»…“ Таке застереження є дещо зайвим, бо поезія – справжня поезія – завжди вимагає внутрішньої готовности до сприйняття, а висновкові частина у Москальця цікавіша від міркувань Мельника: „Він не може розв’язати проблем – поети існують не задля цього, – але він може висловити й проблемність, і без проблемність, структурувати потік мовлення в довершених фактах мови, саме цим прирощуючи буття, яке неможливо вкрасти і яке одне може поєднувати смертних істот між собою в їхньому часі“. Москалець також вказав на таку рису поетики Римарука як іронічність.
Все це я говорю до того, що Римарукові, попри визнання його таланту, досі не щастило на літературознавче осмислення феномену його поетичної мови. Можливо, ця книга – з останніми віршами, таки змінить ситуацію, і хтось привідкриє нам двері у поетичну майстерню Ігоря Римарука – поета-самітника, який увійшовши у світ поезії, залишився у ній Божественним вітром…
………………………………
але мені
призначено впасти на вас
а потім разом із вами
я полечу знову
в опівнічне небо
яке затремтить від вибуху
це вам обіцяю я
камікадзе
божественний вітер