Познайомився з ним вже восени 1989-го, коли сам поступив до тієї ж академічної аспірантури, тільки в Інститут літератури, а Василь вже завершував аспірантуру в Інституті мовознавства. Син репресованих учасників національно-визвольного руху 40-50-х років минулого століття, Василь, здається і народився у місці заслання батьків. Його близькими родичами є брати Горині (вони собі треті), чи як Василь любить жартувати: «Це вони мої близькі родичі».
„Я ВІДНАЙДУ СВОЮ ЩЕ СПРАВЖНЮ ПРАВДУ“…
Василь Задорожний. Епізод: Поезії. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2014. – 136 с.
Розпочну з офіційної інформації. Такий вже мій льос. Говорити про людей, так ніби їх ніхто не бачить, а я всевидючий. Отож, Василь Задорожний – кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту мовознавства імені О.О.Потебні НАН України. Оце і все. За цими неабияк скромними рядками – життя. Про Василя я почув уперше в Запоріжжі у вересні 1987-го, коли за порадою Івана Денисюка їхав у місцевий університет і пошуках роботи. І декан Віктор Чабаненко, вислухавши мене, сказав, аби я приїжджав у середині листопада, бо їхній працівник поступив до академічної аспірантури в Києві і тоді звільниться кімната гуртожитку. Цього працівника звали Василь Задорожний.
Познайомився з ним вже восени 1989-го, коли сам поступив до тієї ж академічної аспірантури, тільки в Інститут літератури, а Василь вже завершував аспірантуру в Інституті мовознавства. Син репресованих учасників національно-визвольного руху 40-50-х років минулого століття, Василь, здається і народився у місці заслання батьків. Його близькими родичами є брати Горині (вони собі треті), чи як Василь любить жартувати: «Це вони мої близькі родичі». Потім повернення з батьками на Львівщину, навчання (чи не в Дніпропетровську), праця в Запорізькому університеті, академічна аспірантура в Києві, і вже більше чверті століття Василь науковий співробітник інституту мовознавства. Я був на захисті його кандидатської дисертації. Сам захист пройшов блискуче, хоча теми дисертації вже не пригадую.
Розмови із Василем тоді, в далекому 1989-му, вплинули на кристалізацію мого світогляду. За це Василеві вдячний по-сьогодні, хоча зустрічалися ми вряди-годи, востаннє десь 2000-го року, коли в Києві вирували акції «Україна без Кучми»… І ось дорогою до Черкас на Шевченківські свята, під час зупинки автобуса, до мене підходить середнього росту кремезний чолов’яга і каже своїм характерним тембром: «Привіт, Євгене!». Василь майже не змінився, хіба що посивів, зрештою, як і я. Погляд відкритий, окуляри тільки окреслювали усю дитячу безпосередність вглядування у світ. Вже наступного дня Василь сказав, що видав поетичну книгу, яку я отримав по приїзду із Черкас.
Брався читати книгу з острахом. По-перше, Василь дуже добре знає українську поезію. Не кажучи, що є професійним мовником. Це від нього я вперше почув про Леоніда Талалая, Станіслава Вишенського і ще добрий десяток імен, яких навіть близько не знав. По-друге, між читанням, захопленням поезією і її особистим творенням завжди є перепони. І не завжди людина здана їх подолати без індивідуальних втрат. По-третє, з Василем вʼяжуть приятельські аспірантські спогади. І хоча Василь написав на книзі іронічно-гумористичне побажання, повʼязане з читанням його книги (з десяти побажань перші три націлюють мене на читання, ще раз читання і перечитання його віршів), внутрішня напруга не покидала мене.
Тепер мої міркування:
- Василь є поетом. Він довго йшов/зважувався на цей крок публічного виступу зі своїми поезіями, але добре, що свій внутрішній трем подолав. Його вірші написані в добротній класичній манері. Недаремно із 92 віршів книги (з них три є диптихами) добра половина – це сонети (а ще декілька мають неправильну сонетну форму);
- У віршах домінує національно-визвольний контекст через картину-спогад, картину-міраж, картину-подію. Нічого дивного у такому домінуванні немає. Доля рідних, батька й, особливо, матері, стала визначальною для світогляду й естетики Василя Задорожного.
- Відповідна традиція на якій формується естетичне бачення Задорожного – поезія «вісниківців»: Юрій Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич, Евген Маланюк. З галицької традиції – Богдан-Ігор Антонич – на рівні мелодики і пейзажної колористики. І Святе Письмо. Маємо сакрально-патетичні тексти, в яких акцент робиться на змістовому наповненні. Недаремно у віршах Задорожного переважає сюжетність (т.зв. «поезія факту»). Крім сонетів маємо вірші-притчі, вірші-балади, вірші-історії.
- Задорожний балансує між аматорством і літературщиною, віддаючи перевагу відкритості, безпосередності і щирості виповіданого, а не формальним експериментам. Переважає фольклорна образність, рубаність фрази, ацент робиться не на метафорі, а на загальній картині. Поет ближчий до традиції віршописання, яку окреслили формулою «очима серця», і це його свідомий вибір, і світоглядно-естетична основа.
- Ці вірші є авторськими щоденниковими записами. Тут багато особистого, біографічного.
- Морально-етична проблематика з історичними, філософськими, біблійними ремінісценціями є домінуючою у творах Василя Задорожного.
- Деякі з віршів, бодай, назву: «Новий Єрусалим», «Новітня притча», «Самокрадство», «Синовбивець», «Неперша любов», «Балада протиправд», «Любов – кров», «Резигнація», «В околі», «Просто так долиться». Це та основа, яка дає мені впевненість говорити про поетичну книгу Василя Задорожного не компліментарно, а з повагою.
Нарешті, фрагмент вірша, яким розпочав свою книгу Василь Задорожний:
Неначе полумʼя поглине, –
Думки приходять й душу тнуть,
Думки, що спати не дають:
Життя, чому ти незбагненне?
…………………………………
Мій голос в безкрай йде від мене,
Кудись його вітри несуть,
Щоб з-поза обрійних майбуть
Знов повернутися до мене.
Життя! Ти, справді, незбагненне!
Це збережене здивування, приховане за іронічністю і дещо позірною галайливістю у спілкуванні, і є тією основою, яка зберегла Василя Задорожного не тільки як поета, але як людину. Тому цей досвід мені близький і майже зрозумілий.