Наша пам’ять, привчена мовчати і ховатись під прикриттям павутини пропаґандивних стереотипів, не виповіла й частки правди про методи війни проти наших батьків і дідів за умов цілковитої безкарности, коли винних шукати не будуть. Такі речі розсипані натяками тільки в Довженкових щоденниках.
Дзвони пам’яті
Відомий німецький письменник, лавреат Нобелівської премії, Ґюнтер Ґрас весь час був сторожем “німецького сумління”. Речник лівих, він говорив про німецьку вину і покуту за неї. “Хто думає про німців, той мусить також думати про Освєнцім”, – писав він в 1990. Перед обличчям німецьких злочинів, вважав він, усі інші злочини відходять на другий плян.
Кільканадцять років тому вийшла повість 75-літнього письменника про німецьку трагедію на Балтійському морі: 30 січня 1945 року совєтський підводний човен торпедував німецький корабель “Вільгельм Густльоф”. То був корабель втікачів зі Східньої Прусії перед наступом Червоної армії. Загинуло 9 тисяч людей, серед них – 5 тисяч дітей. Журнал, “Шпіґель” називає корабель “Німецьким Титаніком”, але це віддалена аналогія: в жорстокій війні то була втеча перед жорстоким “айсбергом-визволителем”, який в той час наступав з гаслом “Хочеш жить – убєй немца”.
Однак питання стоїть про велике мовчазне терпіння німецького народу, якому досі нагадували тільки про злочини. Питання про пам’ять.
Чи є ще народ, окрім німців, який би так серйозно проводив свій розрахунок з минулим – на моральному, політичному і фінансовому рівні. Німці пройшли очищення від своєї скверни з християнським максималізмом. Тобто, не оглядаючись на суддів і не показуючи дзеркала своїм опонентам. Усі ті музеї на місці концлаґерів на тлі совєтських пісень про Бухенвальд, на тлі Архіпелагу – Ґулаґу і на тлі підновлених совєтами і функціональних після війни “німецьких” концлаґерів – усе це скидається на багатозначну притчу. Але все рівно найцінніший в притчі образ того, хто очищується. Йому і Бог помагає. Прагнення правди неодмінно веде до глибин пам’яті – до фактів, похованих на дні пам’яті. Виявляється, між ними зберігається якийсь зв’язок…
ІІ
“Чому аж тепер?”. Це перші слова повісти Ґраса, який понад півстоліття знав і мовчав про той “танок смерти”. “То ніколи не закінчиться. Ніколи,” – такі останні слова повісти.
І тут вже не має значення, лівий він, чи правий: пам’ять затягує на глибину. Автор вертається до біографії патрона корабля Густльофа, швейцарського прибічника Гітлера, убитого єврейським студентом у 1936 році. Накреслює автор і життєпис капітана совєтського підводного човна Олександра Марінеско, ліквідованого чекістами після війни. А в центрі повісти – кондукторка трамваю в суперечках зі своїм хворовитим сином Паулем, народженим у рятувальному човні в момент, коли корабель тонув.
Персонаж повісти. Старий, віку самого автора, розмірковує: “Ніколи не можна було мовчати про таке велике терпіння тільки тому, що власна вина перевищувала, а признання до злочину і скруха у всі ті роки стали на перше місце і ніколи не слід було уникати цієї теми і залишити її правим”.
Очевидно, в німецькій пресі писалося і про замерзлих дітей на узбіччі доріг Східньої Прусії, і про людей під руїнами збомбардованих міст, і про військові злочини та розправи над німецьким цивільним населенням, але це ніколи не було в центрі уваги так, як подібне було в суспільній свідомості інших народів. Це формувало відповідну психологію німецького суспільства, відповідні комплекси вини і покути. В суперечках про пам’ять на першому місці фіґурує голокост, а невинні жертви з німецького боку навіть не фіґурували.
Але фантомний біль пам’яті і витіснена зі свідомости правда проривалася там, де ніхто не чекав. І ось твір лівого про той біль потрапляє в болючу точку. В перші дні розходиться наклад 250 тисяч. Повість стає бестселером. Про неї пише не тільки німецька, але й уся західна преса. Вона змінює політичну атмосферу в країні, спростовуючи поширене переконання, що нині література вже не має впливу на суспільство і не викликає великих дискусій. “Геній Ґраса полягав, між іншим, на умінні ставити відповідні питання у відповідний час,” – пише Лондонська “Обсервер”.
Урок Ґраса повчальний і для молодих письменників, які привчили себе до спокійної думки, що нині великих національних проблем література не може ставити. Виявляється – може, якщо вони визріли в народній пам’яті, вистраждані в колективній свідомості. Хіба численні національні комплекси, які нині так сміло, так поверхово і так спекулятивно зачіпаються журналістами, – хіба вони не заслуговують художнього вивчення? Інша справа, що все це треба вистраждати, до цього треба йти може й через заперечення, як Ґюнтер Ґрас.
Наша пам’ять, привчена мовчати і ховатись під прикриттям павутини пропаґандивних стереотипів, не виповіла й частки правди про методи війни проти наших батьків і дідів за умов цілковитої безкарности, коли винних шукати не будуть. Такі речі розсипані натяками тільки в Довженкових щоденниках.
Загальновідомо, що великі злочинства паралізують свідомість, і людина, рахуючи компенсацію за рік-два примусових робіт в Німеччині, не ставить питання хоча б про вибачення за 25 років каторжних робіт в Сибіру за відмову беззавітно любити чужого вождя.
Ґрасівська тема про замовчувану пам’ять оживає на канві історії кожного з “братніх народів” СССР.
Пригадується, десь в кінці 80-х письменник Василь Бєлов нагадував українським письменникам, що в Архангельській області є десятки тисяч українців, депортованих в роки “запаморочення від успіхів”. Цікаво б знати, яка у них національна пам’ять?
А що таке пам’ять – поза пригадуванням?
І що таке дзвін пам’яті про невідомих?
Може, усе це дзвенить лише в душі, яка глибоко страждала і багато витримала? Господи, прости нам провини батьків наших… І научи нас неложними устами казати правду. Бо хіба мають моральне право скаржитись слуги зла, які не вміли себе стримувати перед “лакомством нещасним”? І чи можуть молитися “за кращу долю” люди, які не заслужили її і не передали почуття морального права своїм дітям?
До речі, люди безбожні часто певні в своїй праведності. Тільки святі помічають, що гріхів у них за душею, як у морі піску…