“Ти багато дечого не пізнаєш. Навіть того місця, де стояв водяний млин. Його давно немає. Згорів. А дід Григорій помер. На кручі тій і помер сидячи. Тепер те місце заросло тополями та верболозом. Воїнцівська круча стоїть, як і стояла. Щурів тільки побільшало…”
ІНТУРИСТ (оповідання)
Про Федора в селі давно забули. Всі знали, що людина пропала безвісти. І раптом лист до матері. Після двадцяти двох років мовчання. Загомоніло село, сполошилася вся наша вулиця. Нетерплячі заходили до хати Торівців, аби на власні очі побачити конверт, який приніс звістку із самої Америки.
А через місяць – ще новина:
– Федір Торівець у Полтаві!
– Назавжди додому?
– Кажуть, туристом.
– І де ж то грошей стільки взяти, щоб аж із Сант-Яго до самої Полтави… Один проїзд, мабуть, стільки забере, що й…
Я теж знаю Федора: росли на одній вулиці…
Отам, де Сула, востаннє круто вигнувшись вливається в Дніпро – стояв водяний млин. Давній-предавній, як сама річка. Ти, Федоре, його, звичайно, не забув. Мірошникував у тому млині дід Григорій.
Трохи вище по течії, де бистря вже помітно спадала, – в завороті, і в глибокій кручі, стояла понівечена роками дуплиста верба, там в’язалися човни.
За прив’яззю човнів звисла Воїнська круча. Кажуть, колись дуже давно, прикриваючи своїм земляним валом наших хоробрих предків, вона ввібрала в свої сиві груди сотні ворожих стріл. Ми їх іноді знаходили в норах, якими круча тепер подірявлена, немов решето. У них жили щебетливі щури. І ми часто їх полохали довгим лозинням.
А одного разу – пам’ятаєш – із нори щура несподівано виповз вуж. Ми покидали лозиння й прожогом помчали до води. Вуж не відставав. Навпаки: часто пірнав, ще більше лякав нас несподіваною появою поруч. І раптом ти закричав не своїм голосом. Ми побачили твою підняту над водою руку, з якої, туго обвившись кільцями, коротко звисав вуж. Ти побіг за порятунком до мірошників. Та Маруся перепинила. Маруся, наша ровесниця, дочка сільського вчителя. Її косами, було, жінки не нахваляться, її голосу хлопці, було, не наслухаються. А якийсь заїжджий художник жив два тижні в сім’ї вчителя, аби з неї написати картину. Маруся рвучко ступила до тебе і взяла за тонку, від страху посинілу, руку.
– Тримай хвоста, – сказала спокійно, а сама затиснула між пальцями голову нижче жовтавих плям, що побіля вух. Розмотавши, кинула додолу. Вуж згорнувся кільцями і, здавалося, приготувався до повторного нападу. Та цього, хоч би й хотів, тепер не міг зробити.
– Проти сонця він нічого не бачить, – навчала нас тоді Маруся однієї з мудрощів, запозичених у діда Григорія.
З того часу ми вважали Марусю своїм отаманом. Тільки ти не корився її волі. Все щось нашіптував, пускав дурні плітки про неї. Очевидно, заздрив і не раз намагався навіть побити тих, що тобі вслід співали:
І вродлива, і хороша,
Хто погляне – ахне!
Пішов би я сватати,
Та гарбузом пахне…
Все це ти робив – ми всі знали – звичайно, з ревнощів. Маруся, певне, відчувала якусь відразу і тому не хотіла з тобою дружити. На твою грубість вона відповідала презирством, на глупоту – нищівним сміхом. І це тебе найбільше дратувало. Ти вже, мабуть, тоді відчув, що ваші душі не співзвучні, і з цього ще більше скаженів. Для неї жити – значило боротися. Ти ж в усьому маневрував, усе щось вигадував, жив моментом і для моменту.
Я б, звичайно, не згадував давно забутого, та совість протестує. Багато що тоді нам здавалось простим. А воно – ти й сам тепер бачиш – стало, мабуть, визначальним у наших долях.
Дві осінні доби підряд, невгаваючи, гула гарматами гора Пивиха. Дві ночі не гасли вогненні зоряниці над Дніпром. А потім стихло. Кругом усе неначе вимерло, заціпеніло. Принишкло насторожене село. Прилягли трави до землі, поникли незжатим колоссям поля, прислухаються: що робиться на світі? Ні газет, ні радіо, ні звичної метушні людей на подвір’ях.
Тижнів через два вдерлися до нас із п’яним гиком нові “господарі”: рудий німець-комендант, його конопатий перекладач у цивільному і ще троє. Зупинилися в школі.
Більше всього я чомусь боявся за Марусю. Згарячу вона могла собі нашкодити. Того ж вечора, щоб якось попередити, я бігав під шкільні вікна на підслухи. З годину гибів під дощем, а про неї так нічого й не довідався.
З тобою, Федоре, ми тоді бачилися рідко, хоч наші хати стояли суспіль. Казали, ніби прийшов з тюрми твій батько. Його засудили за саботаж іще в тридцять першому році. Вже більше тижня дома, але на люди не показувався. Повернулося й чимало розкуркулених. Виганяли солдаток із хат, збирали по селу своє колишнє добро: дерев’яні лави, кожухи і навіть шматки полотна. Люди заклякли, боялись одне одного. Багатьох ловили в неволю, як ловлять звірів у полі, в хаті чи на вечорницях. Саджали в’язаних на підводи. В такі години чути було дівочі зойки, надтріснутий крик матерів. А згодом – невільницька пісня. Сумна-сумна та тужлива, як заплакана осінь…
Пустіли хати, повнились гнівом душі, серця жадали помсти.
Якось я прийшов до млина й неждано зустрів Марусю. Зляканою лебідкою вона побігла мені назустріч. Посміхнулася очима. А потім, аж на плече мені схилившись, спішно проказала:
– Що зробив отой качконогий!..
Так ми дражнили Федора.
– А що, Марусю?
– В школу жандармів поїхав… У Кременчук.
Я стояв і мовчав. Стояв, наче старий безпорадний млин, що тепер непридатний чорнів на белебні, обвісивши діряві крила. Як заспокоїти, чим утішити дівчину? Я й сам не міг отак відразу повірити щойно почутому. Ну, бувало, нападав комиз на Федора, криводушив іноді. Був огурним і по-ослячому впертим. Але щоб у жандарми?..
– Маруся правду каже, сину… – підтвердив дід Григорій. – То я їй сказав.
У Павла Ниловича, Марусиного батька, було радіо. Тепер він жив не в школі, а в поганенькій хаті.
Про останні дні вчителя я пам’ятаю добре і в деталях.
Вітряна осіння ніч облягла село. Безперестанку періщив дощ. Павло Нилович повертався від сусідів. На подвір’ї його зустріли троє. Німців між ними не було. Лише один у великих, мов у гонщика, окулярах був зовні схожий на відомого в селі коменданта. Збитому з ніг вчителеві наділи на руки кайдани. Потім обнишпорили все обійстя. В хаті звалили комин, де, на їх думку, мав бути радіоприймач. Але нічого не знайшли. Тоді двоє полізли на горище. Той, що в окулярах, залишався біля лежачого вчителя. З горища знесли те, що самі туди підкинули – гранату з дерев’яною ручкою. Вірніше, не поліцаї її вкинули через продерту стріху, а за їх дорученням твій, Федоре, батько помстився одному з своїх ворогів.
Цілу ніч поліцаї глумилися над сім’єю Павла Ниловича, допитувались, де Маруся, і ждали її приходу. Але дочки не було.
Вранці вчителя повели в поліцейську дільницю. А через годину забрали й мене.
Коли мене турнули в клубівську кімнату, де колись гримувалися сільські артисти, мене зустріли стомлені, трохи стривожені очі вчителя. Він неспокійно ходив по кімнаті і безперестану щось жував.
– Допоможи з’їсти… Якби скоріше, – підійшов ближче, дістав з бокової кишені якісь папери і подав мені. Я злякано подивився в очі Павла Ниловича.
– Не бійся, я не божевільний… Їж, прошу тебе!
Я зім’яв у жмені один з аркушів – пам’ятаю, він був списаний з одного боку чорнилом і, перемагаючи відразу сухого шелесту, поклав у рот. Тут відкрилися з гуркотом двері, і я поспішно заховав решту паперів за пазуху.
– Зі мною! – гаркнув молодик у чорній шинелі жандарма і виштовхнув з кімнати Павла Ниловича. По одягові я впізнав, що всі троє були із школи жандармів.
Десь, через годину вчителя привезли назад. Я саме дожовував передостанній аркуш і, ковтаючи, мало не вдавився, уздрівши розчавлене, немов порване звірячими лапами, обличчя Павла Ниловича. майже до пояса на ньому пошматований одяг. Колись сиве волосся почорніло й злиплося, залите кров’ю. Ліва рука прикривала рот. Крізь пальці просочувалась кровавиця. Зрештою вчитель не витримав болю і, знепритомнівши, впав на долівку.
– Води! – затарабанив я кулаками в двері. – Води!..
Подали відро з водою. Бризнув нею із жмені на закривавлене лице. Потім линув прямо з цеберки. Павло Нилович розплющив очі, простяг до відра руки. Набрав повен рот і з водою виплюнув зуби.
– Мене… вб’ють… – проказав тихо. – Але не це страшно… Марусю… дочку хочуть упіймати. Вона ж іще дитина… поглумляться, звірі.
А потім, важко дихаючи, додав:
– Допоможи їй… Тебе випустять… малий. Пізнаєш? Між ними, – показав туди, де сиділи поліцаї, – і… Федір Торівець… Придивися до отого, що в окулярах… Коли мене били… він стояв осторонь і щось записував…
Я сидів у клубі аж до смерку. Скрізь тихо, ні звуку. Торкнув рукою двері – не заперті! Виявляється, про мене чи забули, чи просто покинули і ніхто не сторожує. Я щодуху побіг додому. Вскочив у клуню, засвітив каганця. Дістав з кишені нез’їдений аркуш паперу. Розгорнув, читаю: “Зведення Радянського інформбюро. Долаючи шалений опір гітлерівців, доблесні частини Червоної Армії визволили населені пункти… Захоплено великі трофеї, збито…” А внизу на аркуші виведено червоним чорнилом: “Смерть німецьким загарбникам”.
– Чули, що вчора на водяному млині робилося?
– А що?
– Дід Григорій сам проти трьох жандармів воював… Вчителевої дочки не віддав. Вони хочуть у млин, а дід дубом став на порозі, втрьох з місця його не зрушать. Не впущу, каже, нечистої сили, туди, де святий хліб мелеться! І не впустив. Вони його в груди чобітьми, а він і не ворухнеться, скелею стоїть, очима їх палить. А потім не стримав себе, цупко схопив одного за петельки, та як увірве з усього маху коряком по морді… той з усіх чотирьох навзнак і руки навхрест. Тоді другий жандарм вихопив тесака з піхов і ним хотів діда в серце… А тут внучка Маруся з-за дідових плечей вискакує:
– Не смій, блазню, жовторотий!..
Від несподіванки опустилася занесена рука, вишкірились рідкі, жовті від диму зуби:
– Пардон, мадонно, – виплював рот дурні слова. – Ви не та сама Маріанна, котру ми шукаємо?
– Я дочка вчителя.
– Це не ти су.. листівки по селах віяла, га?
– Провокація… Говоріть, чого прийшли.
– Передати прохання батька.
– Слухаю.
– Якщо ви добровільно не з’явитесь в поліцію, його – фіть!.. на гілочку. Гадаю, пані, ви розумієте хід моєї думки… А вам, мадонно, після нічної зустрічі зі мною… – залився мерзотник реготом жандарм і наблизився до Марусі, – скатертю дорога до великого райху… Розпорядіться, пане Ференц, нащот… – показав пальцем на Марусю.
Той, кого назвали Ференцом, промовчав. Потім уважно подивився крізь чорні окуляри на Марусю і, відвернувшись, мовчки пішов понад берегом, насвистуючи мелодію якоїсь знайомої з дитинства пісні.
Коли другого дня за річкою вже поступово ховалися відблиски серпневого вечора, я вибрався з клуні й помчав до млина, щоб розповісти про Марусиного батька.
– Вас били, дідусю? – побачив його сидячим над кручею.
– Нехай їх об святу землю битиме, – поправив свіжу пов’язку на руці.
– А Маруся де?
– Маруся… Пішла Маруся. До батька вдосвіта пішла.
– З ними?
– Ні, сама. Заложницею пішла, сердешна.
– Але ж її там схоплять і в Німеччину…
– Казали, батька випустять… от і пішла.
…І була, звичайно, жорстоко обдурена. Павла Ниловича вже не було живого. Вбили його дорогою, в шелюзі. Марусю ж відправили до фашистського райху… Може, ти, Федоре, десь зустрічав її в таборі невільників за дротом після того, як утік з гітлерівцями?..
… Минуло вже двадцять з лишком років. І ось ти, Федоре-Ференц, інтуристом входиш у те село, де виріс. Приїхав побачитися з людьми?.. Навряд. Не дуже ти цього хочеш. та й боїшся. Інакше, чому ти не йшов вулицею, під поглядом своїх сусідів?.. А побрів кукурудзою, поза огородами, злодійкувато озираючись. Навіщо натяг окуляри з такими чорними та великими скельцями. Може, скажеш, совість прокинулася? Не вірю. Вона в тобі померла. А може, й зроду не було… Від людей чую, що ти залишився таким же ввічливим і холодним, як домовина.
Десь біля магазину ти хвалився, що вмієш добре боксувати, що ти пілот, закінчив якусь спецшколу і працюєш бухгалтером на фабриці свого тестя. Словом, ти хотів сказати, що живеш добре і став людиною. Пробач, можливо, гостям так і не говорять, але ти нею не був і ніколи не станеш.
Ти переказав, щоб я прийшов до тебе з шахами.
– Ну, добрий день.
– Здрастуй.
Та й усе… Нам більше ні про що говорити. Зіграли в шахи.
– Підемо подивимось на село?
– Я вже був, знайомився. Гарне. Ходімо ще, коли кажеш…
І ми пішли. Ти багато дечого не пізнаєш. Навіть того місця, де стояв водяний млин. Його давно немає. Згорів. А дід Григорій помер. На кручі тій і помер сидячи. Тепер те місце заросло тополями та верболозом. Воїнцівська круча стоїть, як і стояла. Щурів тільки побільшало.
– Зайдемо до Марусі. Я покажу тобі, де вона живе. І з сином познайомлю. Йому зараз стільки нам було в ті роки. Чесний хлопець росте… Ходім, ходім. Чого ти зупинився? Тут зовсім недалеко.
Федір спохмурнів, приглушено закашляв, заозирався.
– Ось… Бачиш? Червона зірка над її вічною хатою… Чого ти отетерів? Не віриш? Дивись на фотографію… Оце перед тобою, в чорній рамці… З пекла фашистського повернулась, але надірвана… От і згасла. Не жмурся крізь чорні скельця. Скинь їх! Стань навколішки перед могилою й дивися некліпно на її незгасні очі. Нехай вони спопелять тебе!..
Я пішов від нього, не озираючись, понад річкою. Я люблю Сулу любов’ю свого батька, який загинув, щоб вона була чистою, любов’ю Марусі, чиє життя перервали наполовині, як недоспівану пісню… Тому вона й тече, як і текла. Струменить молодо, дзвінко. Здається хоче змити все згадане. Та не йдуть ті дні від мене. Бредуть, мов тіні, чередою поруч і твердять: “Не забувай… Не забувай…”
60-ті роки ХХ століття.