(Відгук на щойно видану повість Аліни Шевченко «Намальована Діана»)
Чому і в старості одна наївність? Чому все життя треба догождати комусь, а не собі? Як це піти проти устоїв моралі і церкви?
Осмілюсь запитати, чи є в повісті щось автобіографічне! Наприклад, родинні стосунки, дружба з однокласниками, стосунки з викладачами, вчителями. Бо між рядками червоним написано: пережито мною, прострумлено мене, забувалося і про мене, я їм була байдужою, комусь була в заздрість, я не зустріла те, про що вирішує тільки серце.
Миттєвості життя чудові і тим, що іноді не мають логічного завершення, психологічного вмотивування, оцінки оточуючих в соціумі!
І Лара, і Діана, і лиха Рая, і така собі Ліля, і рідна мати Каміла, і зрадливі подруги від самого дитинства – просто «жива бутафорія», на фоні якої в шістнадцятирічної Діани Поволяєвої та тридцятишестирічної лікарки-кардіологині Лариси Серіївни загорілася не гріховна спокуса, не аморальність, в кохання, у якому вони обидві не помилилися з вибором (бо до цього “наїлися” обидві і зради, і наруги, і болю, і сорому, і нерозуміння, й осуду). А тепер лише музика, Fly на двох.
“Такими народжуються. А знаю, бо так і є в суспільстві”.
Діана перестала бути намальованою кимось, “валізою без ручки”, вона після опіків і операції розквітла у душі ще кращою, бо на те, у чому була незайманою, пролилося світло найвищого щастя,впали цілющі краплі взаємності, правди, щирості й неможливості жити нарізно.
Буває так, ой буває! Від самої античності, від зародків життя на землі, від самого існування нас самих! І чомусь це вище, святіше, відповідальніше, піднесеніше (якщо вже так сталося), ніж між чоловіком і жінкою. “Сапер у спідниці” стала по-справжньому і коханкою, і коханою, і про неї тепер не забудуть, її чутимуть, у неї буде піаніно. Тому 36 = 16!
“Все-таки цей світ заслуговує, аби про нього співали”.
Серед нас завжди є інші, “всупереч фізичному закону протилежності”!
Авторці vivat за повість, у якій я проживала від жовтня до березня (щодо змісту) життя героїв, з яких нікого не засуджую та нікого не обожнюю.
Але в”півічку” залюблена, бо вона мені всим імпонує: від характеру до поведінки.
Як закінчиться ця мить життя “намальованої Діани”, якою буде інша? Принаймі, бажаю щастя тим, “хто без сумнівів, вагань і без болю віддаються”.
Цікавішої, сучаснішої потрібнішої прози, що не має вікових обмежень, за останні роки не читала.
Художні особливості, мова, внутрішнє обрамлення спонукають читати на одному подиху. Це – наша рідна сучасна класика, наш український новітній неореалізм талановитої письменниці Аліни Шевченко.
Анся Ясна, поетка, членкиня
видавничої ради «Pantheon. Література та мистецтво»