Олег Томащук приїхав на мирну акцію протесту і випадково потрапив під кулі. Він чи не єдиний, який вижив того чорного дня на Інститутській, коли в так званий день перемир’я почали стріляти снайпери.
Він не сотник і не учасник жодної організації. Як і більшість тих, хто потрапив під обстріл і загинув. Будівельник за професією, Олег Томащук з Тернополя приїхав на мирну акцію протесту і потрапив в саме пекло випадково.
Навіщо було бігти вперед під кулі – чоловік і досі не може зрозуміти. На той момент не усвідомлював, що по них стріляли згори.
“Ось парапет той, то якраз ми мали дойти до того парапету. А чому ми мали дойти до того парапету? Тому що ми взяли Грушевського, мав бути другий фланг. Крикнули всі, шо ми взяли лівий фланг, ми беремо правий фланг. Ось правий фланг… Щоб стиснути тих всіх беркутівців в одному кільці. Тоді ніхто не думав. Ми мали дойти. Ми мали їх зжати в кільце. Мені саме страшніше було – початок два трупи… А потім було по барабану. Не було відчуття страху”, – розповів Олег Томащук.
Згодом він намагався витягувати поранених хлопців. Однак часто був вже безсильним.
“Отой, що перевернувся, я кричу, де ти летиш? Тож не біжи, кричу до нього, не біжи… Тільки крикнув – бабах… З тої сторони я був дуже сильно злий, бо дійсно, у хлопців немає досвіду, хоть би було елементарне, інстинкт. А то лежимо за деревом, і я щит так не тримаю, я тримаю на куті від дерева, щоби був рикошет, а не пряме. Тому що нас вчили в тризубі, я пройшов вишкіл в 94-му році”, – каже євромайданівець.
Поранених та вбитих передавав вулицею вниз – іншим хлопцям до Майдану, і знову піднімався вгору. Підмога – бронежилети та димові шашки – їм надійшла занадто пізно, коли стріляти на Інститутській вже не було в кого.
“Вже шашки димові привезли, нам шашки треба було тоді, щоб снайпер не лупив, ще потім нам афганці говорили, якщо дим і ще щит, то снайпер він не баче, він не стріляє”, – розповідає Томащук.
Сьогодні Олег згадує це як в страшному сні. Розповідає, як ще не встиг вимити обличчя руки від крові побратимів і мазуту – політики почали говорити про перемогу. Ображений і морально розбитий наступного ж дня поїхав у рідний Тернопіль. Нині, дивлячись на свою сім’ю і аналізуючи пережите, визнає – якби повернути час назад, другий раз туди б не побіг.
“Ми погнали, ми полетіли, ми не задумувалися над тим, ми просто погнали, а якщо так добре розібратися – це неправильно”, – вважає євромайданівець.
На головній площі Тернополя зустрічається зі своїми друзями, з яким разом їхали в Київ на революцію. Двоє тернополян так і не повернулися зі столиці.
Олег Томащук похапцем збирає речі і знову їде в Київ, аби зустрітися там зі своїм товаришем, з яким вже познайомилися на полі бою – 25-річним Миколою Токарем з Львівської області. Хлопець і досі не приїжджав додому.