Я звертаюся до тебе, сучаснику, молодий ти, а чи вже у віці. Я звертаюся з одним-єдиним запитанням, на яке не поспішай відповідати одразу ж, бо для того треба ПОБАЧИТИ І ПОДУМАТИ. А запитати хочу про таке: чи бачив ти очі солдатської матері – одної з тих, чия дитина ТАМ? Я бачу їх у себе на роботі: щоранку зустрічаюся з поглядом кольору неба і глибокої невсипущої тривоги. Скажете, тривога не має кольорів? Авжеж, мені теж так здавалося, доки не настали в Україні часи кольорів її вишиванки: чорної біди АТО і червоної крові наших воїнів…
Життя змушує бачити й інші очі: згаслі, мов свічка, і оповиті такою вселенською тугою, що не стає сил витримувати того погляду… Очі матері, котра вже дочекалася з війни сина – у домовині. І не існує жодного трунку, який би змусив стрепенутися затерплу душу, змінити бодай півспектра у погляді, розрадив би заціпеніле серце. Це, може, зробить колись лише час. Але сьогодні його дія ще не настала – так же ж бо мало часу ще минуло від найгіркішого для родини Кулінічів дня – 17 лютого 2015-го…
Горе кожен із них носить у собі своєю окремо, але має воно спільне для всіх імя – Андрій. Для матері з батьком воно – батьківське, переплетене із віднині святими спогадами про недовге життя сина від першої його хвилини на цьому світі і пов’язане з кожнісіньким епізодом дитинства, юності, які жевріють у думках живим ще їхнім дитям… Сестрі Насті горюється по-своєму, бо стосунки з Андрієм були такими гарними, теплими, без сварок і конфліктів! Психологічна травма дівчини глибока, але вже до болю за брата приєднується біль за батьків, і це не менш тяжко, не менш гірчить на серці і на думці. Ну, як, як же звикнути жити, дихати, думати без нього? І чи існує взагалі світ без того, хто ще рік тому був ось тут – розмовляв, сміявся, мріяв?..
Знемагає від болю душевного вся родина Андрія Кулініча, ставши заручником втрати. Батько – Григорій Станіславович – людина надзвичайної доброти і тонкого гумору(так характеризують свого майстра у Новоград-Волинському лісгоспі), оплакує біду без сліз, закривши наглухо у горі свою душу. Та можна лише здогадуватися, яким важелезним каменем тисне свідомість кожен прожитий день без його доброго скромного роботящого сина…
Та материнському серцю Лілії Степанівни болить, мабуть, найбільше. Воно ж бо відчувало свою дитину найраніше, билося в унісон з її сердечком ще до появи на світ – і відтоді на всеньке життя стояло до неї найближче з усіх єдинокровних! Сьогодні ця згорьована, молода ще така, жінка ще не має сил стримати сліз – вони залишають на її вродливому обличчі нескінченну глибину страждань, і не знаходиш з усього мовного запасу потрібних слів співчуття чи розради: дрібні вони якісь у цей момент, непереконливі, недосконалі… Натомість мова матері Андрія – потаємне бажання у розповіді про сина бодай ще на якусь мить чи епізод згадати його ЖИВИМ! І мимоволі стаєш мовчазним її спільником у цьому прагненні.
– У дитинстві Андрійко був дуже милим хлопчиком, – ллється її неспішна повість про сина, – перш ніж говорити, він навчився гарно вимовляти літеру «р» і вставляв її кумедно у всі слова…дуже намагався робити все своїми руками. Особливо виходило у нього розбирати власноруч іграшкові машинки. Та ще й запитає при тому дідуся: «Правда ж я у тебе золотий помічник?». Мав він у нас неабиякий хист до малювання, чудово креслив, і я й до сьогодні жалкую, що не віддала його у художню школу…
Прохоплюється Лілія Степанівна вже опісля, що тоді їхня сім’я жила дуже скромно, навіть пиріжки пекла сину до школи, розраховуючи випічку поштучно на цілий тиждень. Тож про платні заняття у школі мистецтв, зрозуміло ж, на той час не було навіть мови. Зате малюнки Андрія сьогодні – своєрідна родинна реліквія Кулінічів.
Хлопчина, попри нездійснені мрії творити пензлем, творчості не полишав – щоправда, обрав уже її технічний напрям: відвідував гурток авіамоделювання, майстрував повітряних зміїв. Потім у підлітку прокинулася цікавість до різьбярства по дереву – і батьки порадили після 9 класу, який закінчив у ЗОШ№7, подати документи до місцевого професійно-технічного ліцею. Саме тоді зміг юнак розвинути свій живий інтерес до професійного малювання: під час навчання у ліцеї одночасно таки встиг ще взяти кілька уроків у художній школі – і відтоді у його пізніших роботах стала помітною разюча відмінність від ранніх проб пензля.
– Яким був Ваш син на вдачу? – хочеться почути материнське слово: хай виговориться, і в тому спогаді хай знову ще і ще він буде для неї живим…
– Спокійним він був у нас. Жодного разу не почули ми від нього нецензурного слова, не бачили нетверезим. Навіть перехідного віку Андрія якось не відчули – настільки він у нас врівноважений. Взагалі-то він мав інженерний склад розуму: йому б усе щось винаходити, робити власними руками… Коли по закінченні ліцею у 2010році став працювати різьбярем на меблеву фабрику «Мірт» – власноруч вирізьбив нам у подвір’я табличку з назвою вулиці.
Але водночас умів наполягти на своєму: коли чоловік висловив бажання, щоб після армії він продовжив службу у спецпідрозділі«Беркут», той зумів витримати досить потужний тиск з його боку, але не поступився – і пішов на лісозавод у Новоград-Волинський держлісомисгосп. Саме десь у той час, одразу по поверненню зі строкової служби, Андрій серйозно захопився страйкболом (командна військово-спортивна гра –Авт.). Ми навіть,свого часу, були прикро вражені, дізнавшись, що лише на амуніцію для гри син витратив аж тисячу доларів! Щоправда, це були його власноруч зароблені гроші, але нам знадобився час, щоб зрозуміти, що Андрієве захоплення – це всерйоз і надовго. А він буквально жив цим: майстрував макети різних видів зброї, готувався до змагань у Житомирі, в Києві, привозив звідти призи і повертався… А ще – робив власноруч міні-зброю, яка навіть стріляла! Мріяв зробити міні-танк: відливали для цього з другом спеціальні зменшені деталі до нього. Це було ще до АТО…
Специфічно ділиться час у родинах загиблих: щаслива його частина – уже у минулому, а майбутнє – безрадісно-нескінченне, як і вічність, межу якої перейшли їхні рідні. Лілія Степанівна теж ділить життя такими мірками. Вона пам’ятає свого Андрійка красивим життєлюбом із сяючими очима і сором’язливою усмішкою, який навряд чи встиг вимовити у своєму житті заповітне для кожного «кохаю»… Так, і це теж було ще до АТО…
Повістка з військкомату, яку отримав Андрій 11 березня 2014р., не стривожила спершу нікого – адже обіцяли всього лиш 10-денну мобілізацію. Потім термін збільшили до 45 днів – і мама вже розраховувала, що світлий день Пасхи святкуватимуть разом із сином… Андрій же все заспокоював рідних: мовляв, у Херсоні я. Проговорився лишень якось, що вантажать техніку, заронивши у серце матері тривожне безсоння неспокою. Пізніше вже не крився перед нею: на її запитання по телефону, де він, відповів просто: «А ти на здогадуєшся, де я? В Донецькій області я, мамо». Був там кулеметником 1 механізованої роти 1 механізованого батальйону 30-ї ОМБр.
Як міг, заспокоював її звідти, телефонував при нагоді, розповідав, що вони там «жирують» – а в той час сидів з такими ж, як сам, хлопцями по кілька діб без їжі і води…На своє буття не нарікав, жодного разу не скаржився. «Одне, – зізнався якось у хвилю душевного болю, – найбільше: коли на твоїх очах помирає поранений, а ти нічим не можеш йому допомогти»… Наче відала його душа, що і самому судилося відійти у вічність саме так.
Та перед тим ще буде і жахіття обстрілів і вихід з оточення коло Савур-Могили, і страшний «урожай» боїв – перетворені палючим донецьким сонцем на спотворену безлику масу фрагменти тіл українських солдатів, які довелося власними руками Андрію з товаришами збирати прямо в мішки…
Буде і дзвінок мамі: «Якщо тобі зателефонують і скажуть, що я у полоні – не вір, я просто загубив телефон». «Просто» означало те, що БМП Андрія наскочила на міну, хлопець врятувався дивом, а може, і маминими молитвами також…
Він все беріг її від свого пережитого, боявся завдати болю подробицями. Однак мати бачила вже незворотні зміни у синових очах: їх глибини таїли в собі таємницю війни з усіма її кривавими епізодами.
Він прийшов у відпустку лише один раз. Став перед матір’ю у просякнутій наскрізь мазутом футболці з безліччю дірок, у чужих штанях – свої розлізлися по швах, а заміни їм так і не дали. Останній місяць ходив у єдиній парі шкарпеток – вірніше, у тому, що від них могло залишитися від щоденного носіння в «берцях» у страшенну спеку… А жодної допомоги з тилу – ні волонтерської, ні гуманітарної – до них за весь час так і не дійшло… Зате було послано їхній підрозділ на позбавлену здорового глузду зачистку в абсолютно безлюдні села на Донеччині, де, голодні і спраглі, вони змушені були шукати собі бодай якесь харчування у людських погребах…Зате під Красним Лучем їхня БМП, заблокована зіпсованим танком, ледве не потрапила до рук ополченців, які вже гукали, щоб здавалися. «Я думав, що це все, – зізнався після пережитого Андрій. – Але живим я їм, мамо, не здамся. А ти ніколи не вір, що я в полоні».
Тоді вони змогли, відстрілюючись, вирватися з пастки. Зате пізніше пережили на собі «роботу» новітніх вогнеметів «Буратіно»…
Зате змушені були вибиратися з оточення власними силами і, скинувшись вскладчину на «бус», їхати додому неймовірно брудними, маючи змогу лише обтерти вологими серветками обличчя…І після таких поневірянь, після подробиць, від яких хотілося кричати криком і не відпускати сина більше ні на мить, треба було зробити надлюдське зусилля над собою і таки відпустити свою кровиночку знову у саме пекло! Як виявилося, щоб ніколи більше не побачити його живим…
Він ніколи не ховався за чужі спини – не стала винятком ця його риса і там, на війні. Бойові побратими солдата Андрія Кулініча розповідали опісля батькам, що зумів підповзти з гранатою і кинути її під ворожий танк, що стріляв з кулемета майже навстоячки, з навичками професіонала – ось де знадобилися-таки навички страйкболу, котрим жив у мирний час.
Уся їхня родина ловила кожне слово про Дебальцево у теленовинах, знаючи, що там у оточенні – їхній син і брат. Остання розмова Андрія з матір’ю була гіркою для обох: вона плакала, знаючи про оточення, а він все намагався заспокоїти її, хоча й навряд чи сам вірив у те, що говорить. З батьком спілкувався за два дні до загибелі.«Йди в бліндаж, бо це небезпечно», – просив Григорій Станіславович, дослухаючись до звуків вибухів у слухавці сина.
…Андрій Кулініч отримав важке поранення в голову перед самим виводом з Дебальцевого. «Швидку», в якій везли пораненого, розбомбили, і хлопця підібрали бійці з західної України, котрі у своїй автівці везли загиблих. І та машина також була розбита вщент разом із всіма, хто в ній був. Доля не залишила 22-річному юнаку навіть мізерного шансу…
Сни… Вони такі болючі! «Мамо, якби ти знала, що робиться у мене на голові!» – прийшов Андрій у мамин сон за кілька днів після смерті. «Чого ви до мене не йдете? Я живий!» – з’явився у сні друга вже після похорон…
Орден «За мужність» ІІІ ступеня – відзнака, котра увічнює вірність Батьківщині хлопчини з міста над Случчю. Йому б ще жити тут, творити добро, кохати, зводити дім, садити сад, народжувати синів, обіймати рідних… А його ось уже скоро рік як обіймає сира земля! Як же боляче, Боже, як боляче за них – таких ще молодих!
Його цінували на роботі у лісгоспі і не обминули останньою шаною – саме звідти пішов на війну його працівник. Керівник С. А. Нусбаум надав солідну матеріальну підтримку і транспорт родині, щоб привезти тіло загиблого на батьківщину.
Його пам’ятають знайомі і друзі: на могилі хлопця завжди свіжі сліди провідин. Але біль не минає. Час не лікує рани – це все неправда, це лише слова. Такими переконаннями живуть тепер у домі загиблого солдата Андрія Кулініча. Новин вони теж більше не дивляться. Їм боляче. Просто – дуже боляче: якщо, звичайно, біль буває простим… А ще – їхні серця тепер обливаються кров’ю за тих, хто на місці їхнього Андрійка тепер – ТАМ.
В очах його матері – вселенська туга, в грудях – заціпеніле серце.
Затерплу душу ще не скоро вилікує час…
Леся ГУДЗЬ.