Один знайомий з Кременця передав цю книгу. Аж стрепенувся, коли на обкладинці видання побачив портрет людини з котрою спілкувався ще в другій половині 70-их років минулого століття, коли навчався у Львівському держуніверситеті ім. І. Франка.
Юрій Климець. З далечіні літ напливає згадка про осінь далекого 1975-го, коли на черговому засіданні університетської літстудії „Франкова кузня” уперше побачив його. Світловолосий. Привітний. І товариський. Це можна було б побачити хоча б з того, як на його появу зреагували майбутні філологи Валерій Герасимчук, Роман Вархол, Мирослав Лазарук, Любомир Михайлів і Богдан Загайський з журфаку.
Вже не пам’ятаю достеменно, які вірші із свого доробку того разу читав Юрко. Але запам’ятався настрій, який зродився у мені після того дійства. Чесно кажучи на душі стало дуже радісно, бо зустрівся з поезією, котра причарувала своїм традиціоналізмом і високим версифікаційним рівнем.
Після отого першого знайомства ми заприятелювали. І пізніше неодноразово зустрічалися в університетських коридорах і на гамірливих вулицях старовинного міста у музеї етнографії та народних промислів (у ньому він працював після студіювання на філфаці).
Після цього сталося так, що ми багато років не бачилися, бо навряд чи назвеш зустріччю випадкові перехрести на автовокзалах і квапливі кількахвилинні перемови. Але ніколи не випускав з поля зору його публікації у журналах, альманахах, колективних збірниках. Безмежно радів, що знайомець із студентських років став кандидатом історичних наук і автором книги „Купальська обрядовість в Україні”.
Потім доля склалася так, що в 1996-му році Юрій повернувся до Кременця і став викладачем місцевого педколеджу. В ту пору автор цих рядків неодноразово зустрічався з Юрієм. Зі слів знайомих, дещо чув про непрості життєві колізії давнього колеги, але якось не наважувався заговорити з ним про це, хоча і траплялася нагода. Не можу нічого вдіяти із собою, бо віддавен вважаю святотатством залітання у чужу душу та й мені здається, що Юрій через свою делікатність не захотів би нічого говорити і неодмінно перевів би розмову і інше русло.
Жахливою несподіванкою для мене стало повідомлення про несподівану кончину Юрія Климця восени 1998-го. Пригадую, що хтось приніс сумну звістку з педколеджу, серце стиснулося від болю: я ж знав цю людину. І стало так невимовно важко, наче щось зненацька обірвалося всередині.
Слава Богу, що із фізичною смертю краянина не перервалася нитка життя Юрія Климця. Це показала поетична збірка „Вино життя”, яка прийшла до нас через кілька років після кончини автора. Тепер маємо видання „Привіт, Васильку!”, яку впорядкував письменник Василь Лящук – уродженець Старого Почаєва, який нині мешкає у Рівному. До речі, саме видавництво «Волинські береги» з цього міста благословило цю книгу у світ. Шкода лишень, що вона вже після свого виходу може стати бібліографічною рідкістю, бо має лише 200 примірників накладу.
Цікаво, що її основу склали листи Юрія Климця до Василя Лящука. Добротну і теплу передмову до неї написав письменник Микола Пшеничний, згадавши про неафішоване у другій половині 70-их років ХХ віку засідання літстудії Львівського університету і Рівненського педінституту серед учасників якого крім Юрія Климця були майбутні письменники Василь Лящук, Валерій Герасимчук, Мирослав Лазарук, Любов і Микола Пшеничні та Марія Маткобожик (Якубовська). Видання вдало доповнили спогади про Юрія Климця, які підготували педагог і громадська діячка Лілія Антонюк-Слідзинська, науковець Олег Василишин та Інна Волянюк, письменниця Неоніла Диб’як. Остання між іншим, свого часу була студенткою Кременецького педучилища, коли там навчався і Юрій Климець.
Недавно в приміщенні „Просвіти” у Кременці відбулась презентація цієї книги. І вона закономірно перетворилася на вечір спогадів, тон якому задали причетні до появи цієї книги письменники Василь Лящук та Микола Пшеничний. І їх теплі слова стали ще однією квіткою на могилу передчасно згаслого поета у його рідних Шпиколосах.
І в ці миттєвості мені дуже часто згадувалися щемливі рядки талановитого волинянина:
Хміліймо від краси до забуття,
Гартуймо тіла міць і духу крила
Покіль іще струмує в наших жилах
Вино життя!
А таки так!
Ігор ФАРИНА