Звістка про чудодійну ікону, що зцілює від багатьох недуг, швидко рознеслася краєм і до неї розпочалося справжнє паломництво. Незабаром коштом віруючих та козацького полковника Іллі Волковнякова, який зробив найбільшу пожертву, на місці знайдення Пречистого образу було побудовано дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці, де й оселилася стародавня ікона. У 1818 році стараннями отця Євтихія Павловського замість дерев’яного полтавці збудували великий мурований храм. Незабаром у церковній огорожі поряд з могилою козацького полковника поховали і його настоятеля, рід якого майже сто років доглядав за храмом та іконою.
І тут саме час згадати про династії сільських українських священиків, що були моральною опорою і центром гуртування громади у важкі для України часи кріпаччини. Після знищення Запорізької Січі, окрім Бога і свого сільського священика, надіятися українцям було вже ні на кого. Сьогодні династії священиків практично втрачено, а часта заміна їх в догоду тим чи іншим віянням часу, аж ніяк не сприяє авторитету душпастирів у тому чи іншому приході. Це одна з причин того, чому церква сьогодні не стала моральною опорою для більшості українців.
Доречно згадати тут і про меценатів, які перетворили храм у справжню перлину Полтавського краю, до якої день і ніч поспішали з багатьох куточків Російської імперії її знедолені піддані, аби зцілити душу і тіло. Прості люди і відомі поміщики, священики, купці вважали за велику честь зробити подарунок храмові, де зберігається знаменита ікона. Їхніми зусиллями він перетворився у музей, де від блиску золота і коштовного каміння захоплювало подих. 30 червня 1854 року відбувся перший хресний хід від з Горбанівською чудотворною іконою від церкви Різдва Пресвятої Богородиці до Свято – Успенського кафедрального собору у Полтаві. Молодим журналістом я чув розповіді стареньких бабусь про це велелюдне видовище, на яке збиралися тисячі паломників з усієї України. Полтаву тоді прикрашали два десятки храмів, серед яких і Свято-Успенський кафедральний собор, що входив до п’ятірки кращих українських храмів. Мабуть, не було у нашому краї людини, яка б так чи інакше не долучилася за часів царату до будівництва храмів. Зводили їх не поспіхом як зараз, а лише за теплої погоди і на віки, красиво, аби радували душу.Лише забравши з людських душ Бога можна робити з ними що завгодно
Коли дивлюся на відбудований кілька років тому Свято-Успенський храм, душа більше болить, ніж рветься до неба: і не тому що на ньому вже відвалюється штукатурка, а тому, що на 7 метрів нижчий, та й своїм зовнішнім виглядом мало нагадує свого попередника з малюнка Т.Шевченка. Чому більшовики свій перший удар нанесли саме по священиках? Бо тільки духовно обеззброєний народ можна повести за допомогою безглуздих лозунгів куди завгодно, як це робиться, до речі, і нині. Але спочатку колишні зеки в шкірянках з маузерами на боках мали пограбувати храми, аби розрахуватися зі своїми заморськими хазяями. Серед 250 тонн коштовностей, що їх відправили за кордон більшовики організаторам Жовтневої революції 1917 року (Ленін, Троїцький та їхня команда лише виконавці) було кілька пудів срібла, золота і дорогоцінного каміння з горбанівської церкви. Соратники Леніна не шкодували динаміту на українські храми не лише для духовного поневолення народу, що на кілька років знову відчув себе вільним, а не в останню чергу задля коштовностей, які там зберігалися: немає церкви – немає і церковного добра. Пізніше майстер грабувати банки та чуже добро Й. Сталін виведе другий основоположний принцип більшовицької влади: немає людини – немає і проблеми. Знову першими у Соловецький монастир та Сибір підуть українські священики.
У 1934 році почали руйнувати горбанівський храм. Люди тягли додому хто що міг. Стіни макаронної фабрики виклали з церковної цегли. Надгробні плити пішли селянам за черіні. Церковні двері з різнокольорового скла у кузню поставили. Під храмом був чималий склеп. Коли відкрили поставлені там труни, мерці лежали ніби щойно поховані, а потім враз прахом розсипалися. Нащадки тих, хто зводив і прикрашав храм, пограбували труни з прахом козацького полковника і священика та інших шанованих людей, а діти взялися грати у футбол їхніми черепами. Так починалася найстрашніша в історії України духовна руїна, що продовжується і понині. Всі наші економічні, політичні та інші кризи – лише похідні від цього найстрашнішого лиха. За два десятиліття розділені по обидва береги Дніпра українці добігалися під різними партійними прапорами до того, що розвалили більшість промислових підприємств, загнали у неоплатні борги своїх дітей і онуків. Близько 5 мільйонів з них уже втекли за кордон. Хто ж догляне пристарілих батьків, поплаче на їхніх могилах? Віруюча людина за кілограм гречки не стане продавати свою совість і країну. Лише відродивши високу моральність і духовність народу, що допомогла йому вистояти у найстрашніших випробування – можна розраховувати на більш-менш нормальне життя нашим дітям і онукам. Все інше – від сатани.Духовне пробудження
Не буду переповідати якими були для горбанівських селян ці 60 років бездуховності, якими бур’янами заростали їхні душі і святий майдан на місці, де колись височів красень-храм. Час духовного пробудження настав літом 1994 року, коли на сільській сходці, біля магазину, горбанівці вирішили звести храм. Але будувати не горшки ліпити: потрібен час, терпіння, а головне – гроші. Спочатку, за наполяганням церковного старости В. Скиданенка, сільрада виділила релігійній громаді для богослужінь приміщення колишньої столярної майстерні. 7 квітня 1997 року, в день Благовіщення, отець Григорій відслужив перший молебень. На Вербну неділю і Великдень все село зійшлося святити віття і паски біля старенького обшарпаного приміщення з протікаючим дахом. Серед них були і діти тих, хто розтягував каміння і цеглу з храму. Дорогою ціною заплатили вони за гріхи своїх батьків. Українцям врешті слід затямити – за гріхи батьків обов’язково відповідають їхні діти – не перед судом людським, а перед Судом Божим. Так було і так буде.
Восени 2001 року отця Григорія перевели на іншу парафію і священиком у Горбанівці призначили випускника духовної семінарії отця Василя. Новий священик разом з церковною громадою взявся облаштовувати свій пристосований храм. Стараннями самих прихожан, їхніх родичів і знайомих у церві з’явилися плащаниця Ісуса Христа, літографія чудотворної горбанівської ікони, ікони Спасителя та відомих святих, рушники, килимові доріжки. Але на капітальний ремонт приміщення грошей у громади не вистачало. Тоді вона і звернулася за допомогою до Івана Матієшина, що облаштовував своє обійстя неподалік церкви. Іван Семенович допоміг перекрити дах, капітально відремонтувати стіни, підлогу.
– Саме після цього у мене і громади зажевріла в душах надія на місці зруйнованого спорудити новий храм, – пригадує отець Василь. – І ми почали опитувати старих людей, яким же був попередній, які там були ікони та куди вони поділися.
Від тих розповідей у священика і досі мороз по тілі іде. Але почуте остаточно переконало його і селян у необхідності храму. У 2005 році розпочали збір коштів, а на Святу Трійцю збори громади одностайно вирішили замовити проект і розпочати спорудження храму. За три роки громада переконалася, що необхідних коштів їй не зібрати, потрібен меценат, який візьметься за спорудження храму. Зрозуміло, що селяни пішли до Івана Матієшина. Чесно кажучи, Іван Семенович і сам задумувався над його зведенням. Часто буваючи в службових відрядженнях у Росії і за кордоном уважно придивлявся до тамтешніх храмів, купував проспекти і книги з їхніми зображеннями. Тому умовляти мецената громаді не довелося.
Храм Івана Матієшина
І в Архангельській, і в Тернопільській областях дитинство Івана Матієшина пройшло серед людей, які щиро вірили в Бога. Свою стежку до храму він почав топтати досить рано. Різдвяні і Великодні вечері за сімейним столом, святкові подарунки, кольорові крашанки і смачні паски, церковний дзвін і хор пробуджували у дитячій душі святі почуття приналежності до свого великого хліборобського роду.
– Живи по совісті, шануй свою родину і Бога,- вчили його батьки. Іван завжди пам’ятав ці напутні слова. Створив благодійний фонд “Україна – Свята Родина”, він взявся допомагати у відродженні старих і будівництві нових храмів, відкритті недільних шкіл при них.
– Всі економічні і політичні кризи від бездуховності,- вважав Іван Семенович.-Тільки повернувши людям віру в Бога і такі християнські цінності як чесність, справедливість, відповідальність перед своєю родиною і державою можна подолати нинішні негаразди.
У серпні 2008 року за допомоги фонду Матієшина почали зводити храм Різдва Пресвятої Богородиці у Горбанівці. Кожного приїзду до Полтави він особисто інспектував хід будівельних робіт. Як досвідчений господарник подбав, аби на території у 0,30 гектари були і й інші необхідні приміщення, зелені насадження, грамотно сплановані доріжки, бо на свята тут збиратиметься сила-силенна народу. У храмі, з дзвіницею у верхній його частині, зробили додатковий вихід для евакуації віруючих на випадок непередбачених обставин, але використовуватиметься він насамперед для тих, хто добиратиметься сюди на милицях чи інвалідських візках. Під храмом – велике напівпідвальне приміщення, де діятиме його недільна школа. Все продумано, все до ладу, аби людям було зручно і в храмі, і на його подвір’ї. Наприкінці минулого року у храмі відслужили перший молебень. А поки що у пристосованому приміщенні, яке допоміг відремонтувати Іван Семенович, настоятель храму отець Василь, знову ж таки за його допомогою, відкрив недільну школу для дітей з Горбанівки і ближніх околиць Полтави. Діти осягають в ній не лише віру предків, що допомагала їм вистояти у найскрутніші часи історії, а й вчаться вишиванню, гончарству, різьбі по дереву.
-Це не суперечить Христовій вірі,- пояснює отець Василь.- Бо саме Господь дає талант людині. Іншої альтернативи небезпечним для дитячого здоров’я комп’ютерним іграм і пиву знайти досить складно. Як слуга Божий, я маю дбати про їхні душі.
Автомобілісти, що їдуть автотрасою з Києва на Харків чи у зворотному напрямку, часто пригальмовують, аби полюбуватися на рукотворне диво, що світить позолоченим дахом далеко навкруги. Дехто заїжджає, аби перехреститися на нього, хоча храм ще не відкритий. Коли ж запитують, хто збудував цю красу, то неодмінно чують у відповідь: “Той храм звів Іван Матієшин, он за рогом його будинок”. А віруючі з Горбанівки, їхні родичі та друзі з нетерпінням чекають, коли ж відкриється храм, заспіває церковний хор і над їхнім селом та ближніми околицями Полтави полине благовіст його мідних дзвонів.
Господи! Врятуй наші душі! Дай мудрості вибратися з цієї руїни!
Степан Вовкодав. Для “Золотої Пекторалі”.
м. Полтава.