“…Другого липня 1941 року їх вивели за тюремні ворота. Гнали на схід піхотою: Скала-Кам’янець-Подільський-Вінниця-Умань. У спеку, при страшній спразі, без відпочинку. Знесилених розстрілювали і залишали в ровах. Із тисячі осіб близько 800 19 липня добралися до Умані. Тут і знайшли вони свою смерть.”

Саме в цей час, 5 липня 1941 року, частина в’язнів Чортківської тюрми була знищена працівниками НКВС у двох вагонах шляхом підриву залізничного мосту на ріці Дністер.
“У вересні в підземеллях Уманської тюрми був знайдений завалений підвал. Коли ж розчистили до нього вхід, знайшли там близько 800 трупів. Лише в кожного десятого був виявлений якийсь документ (актз винувачення, присуд, військова книжка). При інших не було ніякого документа, або ж, якщо і було, їх годі було впізнати.
…Шлях битий курився важкий, тернистий від Чортківської тюрми до глибокої, холодної, чорної ями, що на Уманщині. Жарке літо, немилосердно пекло сонце, вітерець наче заховався у зелені кущі і лише курява гарячого пилу здіймалася над колоною невільників, яких з обох сторін охороняли сталінські кати.
В цій колоні були молоді наші односельці Григорій Федорців, Наталія Брилінська, Петро Кучарський, Омелян Дяк, Нестор Шевчук, Михайло Мельник, Петро Голодівський.
Гнали їх, зморених, голодними муками, спраглих, а позаду залишилося пекло тортур, де вони кров’ю розписувалися на тюремних стінах чортківської катівні. Катівні, де товсті, глухі мури, зашорені чорними дошками вікна, де сходи, втоптані людським горем, де стіни і підлоги, насичені кров’ю і слізьми, де панував запах суміші запеченої крові і поту. А понад цим – стогін катованих і цілодобовий гул сатанинських моторів, аби глушити той стогін. Сильні акорди болю: хто це перестраждав… А потім стих цілодобовий гул, бо уже цілодобово рилися ями у дворі тюрми. І бачили люди, як вивозили землю машинами, щоб вночі заповнити ті ями замордованими.
…Цих ще не закатували, їх вели, щоб востаннє пройшлися по святій, политій кров’ю землі, востаннє побачили сонце, білі хатини, гаї, востаннє відчули запах пахучих нив… Довгий шлях тернистий з Чорткова до Умані. Шлях і люди…страшні почорнілі. Ось Омелян Дяк. Він знемагав, але побратима Петра Кучарського не залишив, взяв на свої зморені, скатовані плечі, ніс по тій хресній дорозі.
…Колона наближалася до Лосяча, що в Борщівському районі. Сюди зійшлися селяни Великих Чорнокінців та Кривенького, щоб востаннє побачити рідних. В надії, що щось змінять, врятують, носили різні загороди, аби спинити колону поневолених. А колона йшла далі…туди, де чекало її страшне, холодне чорне уманське підземелля. Туди, де чекала їх смерть…”.

(Зі спогадів Ольги Кляштофорської).

Leave a Reply

Your email address will not be published.