Босири… Село, яких тисячі на сучасній мапі України. Напіврозвалені приміщення колишньої ферми на околиці, холодний смуток вікон будинків, у яких ніхто не живе. Надзвичайними подіями стали в селі весілля та хрестини, зате все частіше сумний голос церковного дзвону скликає громаду на проводи односельця туди, “… де ні болю, ні журби, ні зітхань немає, де життя безконечне”.
Але, попри всі негаразди, живе село. Кілька школяриків щодня, долаючи кілометри бездоріжжя, поспішають до школи у сусідні Коцюбинчики. До праці у відділку МТС зі сходом сонця сходяться їхні батьки. А щонеділі і в свята причепурені, повеселілі спішать і дорослі, і малеча до місцевого храму Покрови Пресвятої Богородиці. Ось уже більше ста літ стоїть він на узвишші над селом. Якраз 14 жовтня, на свято Покрови, йому виповнилося 108 років. Варто відмітити, що у Пробіжнянському деканаті це – один з найбільших храмів (після Великочорнокінецького і Пробіжнянського). Збудований у далекому 1906 році мозолястими руками сільчан, він став окрасою всієї околиці. Хрести його бань було видно і за Збручем, на тодішній території Російської імперії: не один кріпак-колгоспник у вже совітській імперії потайки клав на себе знак хреста, почувши мелодійний голос його “дзвонів.
В “Шематизмі всего клира греко-католицької єпархії Станиславівської за р.Б. 1938” читаємо: “Босири. Село. Парохія. Церква Покрови Пресвятої Богородиці, мурована, благословенна 1906 року; по зруйнованню війною відбудована 1922 р. Патрон; Марія графиня Козєйроцька. Завідатель: о.Володимир Ковальський. Число душ греко-католицьких – 819”. І зразу стає зрозумілим чому зараз у такому маленькому (заледве 200 жителів) селі такий великий красень-храм. Навіть на теперішні мірки село у далекому 1938-му було велике. Тому постає логічне запитання: де ж за неповні сім десятиліть поділись більше півтисячі жителів? Відповідь одна: політика керманичів совітської імперії була направлена на знищення села, цієї колиски українського духу.
А що ж тепер? Попри всі сподівання народу на краще життя у, вже Самостійній Соборній Українській Державі, чуда не сталось. Краще стало жити хіба що одиницям. Масове безробіття, батракування по закордонах – ось реалії сьогодення.
Але, попри всі негаразди, живуть Босири. Живуть і будуть жити, бо мають чудовий храм, покровителькою якого є Пресвята Богородиця. Прекрасний зовні, але ще величніший його внутрішній вигляд. Тут все надихає на молитву: і величавий іконостас, і фігури святих роботи давніх майстрів, і зразкова чистота, і, нарешті, українська вишивка – цей спів української душі. Вона тут скрізь: рушниками прикрашені ікони, у строгому порядку стоять чарівної краси хоругви. Живі (не мертві, як у більшості сільських храмів) квіти прикрашають жертовник, тетрапод, ікони святих. І це при тому, що церкву доглядають вже літні жінки (молоді ж в селі майже немає).
Василь ПОПАДЮК