“Роман Колісник полюбляє створювати абсурдні, нонсенсні і гротескні ситуації. В цьому допомагає йому вигаданий персонаж – найближчий приятель, з яким він спілкується, вступає у полеміку, дискутує на різні суспільно-політичні теми чи робводить усякі побутові баляндраси. Цей персонаж залишається безіменним. Майже у кожного відомого гумориста є такий вигаданий персонаж, а у Євгена Дударя, скажімо, їх аж два – Вітя Царапкін і Ваня Молдаван…”
ГРОТЕСКНА ІСТОРІЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Роман Колісник. Україна у снах і наяву: Безладні записки збаламученого діаспорця. – К.: Ярославів Вал, 2015. – 316 с.
Мені хотілося б побачити повне зібрання творів Романа Колісника, але поки що маємо його вибраний гумор під назвою «Україна у снах і наяву», нещодавно видане у видавництві «Ярославів Вал» з підзаголовком «Безладні записки збаламученого діаспорця (1990-2011)».
Читачі добре знають, що Роман Колісник не тільки гуморист-сатирик, є в його творчому доробку повісті й оповідання, есеї та монографічні дослідження, серед яких, може, найбільше виділяється широке епічне полотно «Останній постріл», що, на мою думку, належить до найбільш помітних художніх досягнень, які дала українська діаспорна література в повоєнний час. «Останній постріл» сміливо можна поставити поряд з «Огненним колом» Івана Багряного, «Юність Василя Шеремети» Уласа Самчука, «Хрещатий Яр» Докії Гуменної. Випробування цим високим рядом вона не тільки витримує, а по-своєму доповнює його і увиразнює.
Але сатиричне начало завжди домінувало у творчості Романа Колісника. Любов до іскрометного, вибухового, іронічного слова – це в нього, що називається, у крові. І все життя він поповнював свою «сміхологію» новими творами, виступаючи під численними промовистими псевдонімами: Ро-Ко, Іванко Кооперативний, Вальтер Кеп, Денис Депутат та іншими.
«Гумористичне й сатиричне забарвлення – то ментальна, а звідси й стильова особливість оповідача, – слушно наголошує в передмові до цієї книги Михайло Слабошпицький. – Кпини й пересміхи присмачують, мов гострі спеції страву, Колісникове повіствування несподіваними відтінками, гротескно увиразнюють людей і соціальні подробиці довкола них. Без сміхових регістрів Колісникові твори просто важко уявити».
Чим цікава книга «Україна у снах і наяву»? В чому її своєрідність?
Маємо історію нашої незалежності за 24 роки (чомусь на титульній сторінці книги зазначено, що твори відібрано за 1990-2011, коли насправді останні гуморески датовані 2014 роком. Історію, що написана не вченим-дослідником, а сатириком, що всі ці роки пильно вдивлявся в те, що відбувалося на рідній землі. Вдивлявся, вболівав, пропускав через серце і душу, а також брав у ньому живу дієву участь. Не власною присутністю (бо ж вік), а словом, що так «много важить», коли воно щире, болюче, правдиве і чесне.
І що ж це за історія, як її трактувати?
Роман Колісник вважає, що найпосутніші означення, які просяться до її потрактування, – це гротескність, абсурдність, бурлескність. І під таким ракурсом змальовує події.
Майже усі виведені ним персонажі – комічні, включно з президентами Кравчуком, Кучмою, Ющенком і Януковичем. У цьому ж ряду Юля Тимошенко, Лазаренко, Мороз, Порошенко, кум Ющенка, Андрій Ющенко, «син бога», Тарас Чорновіл, Людмила Кучма, Вітя Янукович-молодший, Ренат Ахмєтов, Ківалов, Колісниченко, Вітренко, Азаров, Пінчук, Огризко, а також пес Кравчука. «Кравчук має надзвичайно розвинуте почуття великості, – читаємо у гуморесці «Українські політики – постмодерні? Супермодерні?» – Навіть канадський амбасадор це запримітив, коли після референдуму 1991 року був запрошений на дачу Кравчука для святкування перемоги. На подвір’ї його зустрів величезний пес. Такого великого пса ще в житті не бачив! З перестраху амбасадор не зробив і кроку. Кравчук його заспокоїв – мовляв, пес лагідний, мов ягня. А великого вибрав, щоб супротивники його боялися, а приятелі поважали. Розповідаючи цю пригоду українцям у Канаді, амбасадор закінчив: «Це був «гут джовк».
Р.Колісник не стріляє з гармати по горобцях, не обирає об’єктом кпин дрібні фігури українського політикуму, щоб не розмінюватися на мідяки, його цікавлять постаті ключові, центральні, від яких, на його думку, в першу чергу іде зло.
Його сарказм сягає, так би мовити, найвищої точки кипіння, коли він звертається до постатей російського політичного бомонду: Путіна, Єльцина, Чорномирдіна, Дятлова, інших впливових очільників.
Усі ці роки українська історія набирала таких потворно-бурлескних форм, що, здавалося, гумористові нічого не треба домислювати, шаржувати чи гіперболізувати, щоб розсмішити читача, досить узяти перо – і записати. І люди братимуться за животи. Один Янукович чого вартий. То від яйця упаде, то перекрутить прізвище відомої людини, то видасть «на гора» такі перла, ніби для нього пописує виступи сам Жванецький. Але в тій гротесковій дійсності завжди є небезпека для сатирика – скотитися до примітивного копіювання. Романові Колісникові завжди ішлося про те, щоб його гумористично-сатиричні твори не тільки відображали смішну дійсність, а й підкріплювалися належним рівнем художності, який досягається золотим запасом слова. Отой золотий запас йому забезпечують афористичність фраз, крилатість висловів, добре володіння широким арсеналом сміхотворних засобів – від зниження високого до використання емоційно забарвлених прізвищ (Данка Лихоманка, Степан Гут).
Ось кілька афоризмів-іронізмів узятих навмання:
«Колесо історії обертається… Але чи покотиться?»
«Кажуть, зерно на камені не скільчиться, а на кам’яному Майдані у Києві скільчилося й за два тижні вибуяло взимку, неначе яра пшениця навесні».
«Що має бути – буде».
«Політики як політики, є різні: ліпші й ще ліпші з ліпших».
«Політики – особлива порода людей, які обирають шлях бути обранцями народу, але так, ніби їх народ обирає».
«Безстрашний – аж страшно».
Р.Колісник полюбляє створювати абсурдні, нонсенсні і гротескні ситуації. В цьому допомагає йому вигаданий персонаж – найближчий приятель, з яким він спілкується, вступає у полеміку, дискутує на різні суспільно-політичні теми чи робводить усякі побутові баляндраси. Цей персонаж залишається безіменним. Майже у кожного відомого гумориста є такий вигаданий персонаж, а у Євгена Дударя, скажімо, їх аж два – Вітя Царапкін і Ваня Молдаван.
Автор вибраного, безперечно, багато взяв від народного гумору, він твердо стоїть на ґрунті класичної сміхотворної традиції і не випадковими є у його текстах згадки про Івана Котляревського та Остапа Вишню, як двох королів українського сміху нової і новітньої літератури. Але відштовхнувшись від сміхотворної традиції та веселої спадщини класиків, він іде далі, рясно оздоблюючи свої твори модерними вкрапленнями і щасливими, часто сюрреалістичними і постмодерновими знахідками.
Для Колісника багато важать назви його гуморесок, в більшості яких домінують усталені звороти з комічною домінантою, рядки з пісень чи прислів’я. Особливо полюбляє він назви-запитання, на які потім дає розгорнуті та кілька сторінок відповіді. Ось деякі з них: «Ну і що?», «Чи старий рік закінчується разом із новим?», «Чм Енді Варгол був українцем?», «Нащо нам армії?», «Українські політики – постмодерні? Супермодерні?»
Гуморист охоче послуговується діалогами, за допомогою яких створює цілі фейлетони чи есеї, а улюбленим тропом вважає, судячи з чималої їхньої кількості, – порівняння: «Ось недавно влетіло мені в голову несподівано, як війна в Косові, питання», «Президентська історія Януковича така замотана, як історія козацтва».
Як маститий майстер, Р.Колісник вміло використовує цікавий факт, що сам по собі несе вагому комічну чи політично-гротескну інформацію, як-от у такому випадку: «Зварич колись був особистим секретарем Ярослава Стецька – провідника бандерівців. Ця функція повела його до Варшави для «налагодження зв’язків». Він так «налагодив», що сам не знав, як успішно – в нього народився син! Довідався щойно за п’ять років, уже в незалежній».
Отже маємо найновішу і найкоротшу історію України, яку читати без сміху неможливо.
Це, звісно, краще, ніж читати з бромом, як радив Винниченко.
Петро Сорока,
Петриківький Ліс.