Коли вчитуєшся у твори Галана, роздумуєш над обставинами його смерті, то, навіть при найбільшому намаганні бути толерантним до його комуністичних переконань — кажуть вже нині вчорашні комуністи, тепер демократи, нібито щиро, що помилялися, — і нічого, не можна не прийти до висновку, що це був своєрідний Павлик Морозов від літератури.
І суттю, ідеологічною спрямованістю — геройством є зрадити заради комуністичних ідеалів рідного батька чи рідний народ – і зробленістю, штучною витвореністю образу в НКВД- КГБ для наслідування: ці “митці і ліпці ідолів, і в складанні своїх безконечних сценаріїв працювали за одним штампом.
Можливо Галан навчився ремесла зради ще в дитинстві: походив із затятої москвофільської родини із Перемишлянщини. Москвофільство зародилося серед частини української (русинської) інтелегенції на території, що входила до Австро-Угорщини, після подій 1848 року як реакція на те, що цісар віддав українські землі в оренду польським магнатам. Його психологічним підгрунтям було розчарування, невіра у власні сили свого народу, ідейним — ідеї Погодіна та інших панславістів про триєдиний руський народ, одну віру, одну мову з трьома відмінами. Наприкінці століття ті, хто ще лишався у поріділих здискредитованих антинаціональною роботою москвофілів, переважно були позаштатними агентами російського ІІІ відділу. Про це, до речі, писав навіть незабутній Веіленін. З постанням більшовицької Росії з такими ж імперськими апетитами, як і царська, москвофіли служили і їй. У Галичині щораз міцніше народовство з його орієнтацією на народ, національні інтереси, націотворча робота Франка, потім УСС, ЗУНР, УГА, поразки в українсько-польській війні в час окупації Галичини Польщею — УВО, ОУН, під час Другої світової війни – УПА, відновлення української державності в 1941-му майже остаточно усунули підстави москвофільства. Натомість воно просторо угніздилося в Закарпатті, Пряшівщині — там до пан славістичної роботи активно прилучилися, зокрема, матеріально, коштами, російські дворяни- емігранти. Теперішнє русиньство тягнеться звідти,.
Практично всі люди з памфлетів Галана були з приходом радянської влади в Західну України репресовані НКВС, якщо вони не виїхали на Захід. Наслідуючи своїх господарів і наставників, Галан одразу висував їм звинувачення («плели плани війни про СРСР, мріяли про відірвання Радянської України від Соціалістичної Батьківщини трудящих”) та виносив вирок (“грона гніву достигли”, “б’ють його по зубах, а то й просто обухом по дурній макітрі” — чи не це підказало завершення сценарію про смерть самого Галана?). В разі потреби, він розправлявся і з людьми, яким був особисто зобов’язаний. І. Кузич пише, що Галан доніс НКВД на Василя Геника, який не раз гостив його. У 1944 році, коли йому сказали, що тоді, у 41-му, Василя вбили німці, Галан відповів: “Ні, ми його зліквідували…”. Перебуваючи в Кракові, часто бував у Богдана Лепкого, той навіть давав йому гроші на прожиття, що не завадило йому пізніше, коли в Галичину прийшло вже “світло зі Сходу”, паплюжити ім’я Лепкого.
Я. Галан один із активних учасників ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, хоч сам був охрещений греко-католиком і вінчався з Анничкою у цій церкві. Памфлетами “З хрестом чи ножем?”, “Що таке унія?”, опублікованими під псевдонімами В. Росовича та І. Семенюка в 1945 та 1946 роках, готує грунт до ліквідаційного собору, проведеного під примусом енкаведистами у 1946 році, утвердження в Західній Україні проросійського православ’я. За звичаєм “полум’яної” радянської публіцистики, звинувачує греко-католицьких священиків у тому, що вони “вороги українського народу, є організаторами банд українсько-німецьких націоналістів, агентами міжнародної реакції” (німецької, потім, після війни — американської), вимагає “рішучого припинення” “кривавої діяльності цих злочинців”, дарма що не наводить конкретних прикладів злочинів. Усе це добре відомі з радянської практики методи боротьби із “ворогами народу” демагогічні бездоказові фрази й звинувачення, прокльони і погрози, посилання на волю “трудящих”, які начебто вимагають негайної з ними розправи. Натомість вихваляє священиків, що перейшли на православ’я: “виявили бажання змити свої важкі провини перед народом і тепер підуть слідами православних священиків, які були вірними синами українського народу”. Усе просто: залишився греко-католиком — ворог і підлягаєш знищенню, став православним — одразу втрапив у слід вірних синів народу. Тисячі греко-католицьких священиків, що мали мужність не зрадити свою віру, були знищені або заслані до Сибіру, звідки повернулися одиниці.
Дуже подібні, наче писала їх одна рука – чи то так шаблонно працює мозок, отруєний ненавистю до всього, що могло завадити комуністам оволодіти світом? — антиуніатські та антиватиканські памфлети Галана (“А у Римі дзвони дзвонять”, “На службі в сатани”, “Папська сльоза”, “Апостол тьми і присні”, “Плюю на папу” і т.д.), книжка П. Карманського “Ватікан — натхненник мракобісся і світової реакції”, яку за нього написали “специ”, та такого ж змісту сторінки “Сестер Річинських” Ірини Вільде (приятельки письменниці згадують про виправлення і доповнення чужим почерком у її рукопису). Та, мабуть, Галан усе-таки писав сам; це потверджує тематика і той же “полум’яний” стиль його писань до “освобождєнія” і та творча “оригінальність”: ніхто із безлико-правильних писак не здогадався, стандартно паплюжити “ворогів ще й “плюнути на папу”.
Бідний народ у чию свідомість так настирливо вливали таку отруту, примушували вірити у вигадки та відверту брехню. Бідний, бо багато хто повірив у це і вірить досі, що поганий папа хоче загарбати Україну, що уніати, зрадивши правильну віру —православ’я, стали служити Польщі й от-от самі стануть поляками і “чистими” католиками, а Україна — Польщею (ніби тільки поляки
— єдині в світі католики). Не вмре Галан: аргументи ті самі, ненависть — та сама, мета — та сама. Бідний, бо і зараз, коли нема ні Галана, ні КГБ (чи нібито нема), не впізнав Галана і ка- гебістських замірів розколоти національно свідомих галичан у наполегливому насаджуванні тут православ’я — хай навіть автокефального, лиш би не уніатство (інакше, неавтокефальне, у Галичині б не пройшло, то на Сході можна триматися за відверто російське, зросійщену мову богослужіння навіть у недавно об’єднаній церкві, називаючи її чомусь церковнослов’янською), і пішов за тими галицькими ієрархами, що розпалюють ненависть, мінівійни за церковні приміщення, навідріз відмовляючись од поперемінного богослужіння із греко-католиками.
Дуже старався Галан, “плював” на всіх, на кого вказували господарі, але ніяк не міг зрозуміти, що і на нього поширюються правила комуністичної гри: ті, хто ліквідовував чи допомагав ліквідовувати, у певний час сам підлягав ліквідації. Зайвий свідок, що забагато знає, та й, головне, потрібна була ритуальна жертва для розв’язання терору в Захадній Україні, передовсім в Галичині. Ще одне жахливе (подумати тільки: одинадцять ударів сокирою по голові!) звірство бандерівців. Уже самі атрибути вбивства — сокира, одинадцять ударів по голові — засвідчують його відрежисерованість, пропагандистську театральність. Ота сокира, майже містичний субстрат російської історії та темних закамарків психіки (“К топору зовите Русь!”) — так був вбитий і Троцький — вона не могла мати такого сенсу в Галичині, хіба що в плані виховання певного стану масової свідомості, на яку завжди спиралися більшовики і завдяки якій прийшли до влади й знову намагатимуться прийти, — страху, непевності, приреченості, ненависті, підтягування її галицького варіанту до “обще-русского”.
Літературознавці (С. Єфремов, Є. Маланюк, Ю. Шевельов та інші, раніше в нас заборонені) говорили про гоголівський тип у нашій літературі: роздвоєння душі талановитої людини між двома народами — українською ментальністю та примусовою російською, що, врешті-решт, призводить до загибелі і таланту, і душі, самої людини. Не менш, а, мабуть, більш поширений у нас галанівський тип української людини в літературі: свідоме зречення свого народу, готовність служити будь-кому, хто платить (не конче в буквальному розумінні слова). Мабуть, ми ніколи не дізнаємось, чи терзалася роздвоєна душа Галана, чи мучила його совість, чи взагалі мучить совість галанівський тип людини. Очевидно, терзання, роздвоєння, совість, каяття, сповідальність властиві тільки неординарній людині, якщо йдеться про мистецтво, — талановитій. Галанівський же тип — це тип войовничої посередності, що вимагає статусу талановитої особистості, як плата за службу, яка нічого спільного не має із мистецтвом. Це проблема не стільки соціальна, скільки психологічна. Й індивідуальна. Від соціальних умов лиш вимагається, щоб не спонукали продукування в літературі нових Галанів, байдуже під якими прапорами.
Стефанія Андрусів.