Щодо відкриття цього імені для громади Чортківщини наш часопис насамперед щиро завдячує Національному заповідникові “Замки Тернопілля”. Бо заповідник у творчому тандемі з Національною спілкою художників України та Львівською національною академією мистецтв репрезентували у рідному місті малярських справ Майстра Бориса Яворського, його отчому краї виставку живопису “Замки Тернопілля”.
Та перш ніж відкритися гранями свого таланту для земляків, пробудити спомини юних, а відтак стиглих літ, стрінутися з членством клубу творчих особистостей при районному краєзнавчому музеї, де й репрезентовано його згустки палкої любові до вітцівщини, дати інтерв`ю іншим ЗМІ краю, – ще до всього до того Маестро Борис Яворський загостив до редакції районки. І тут, під спільним дахом редакції та музею, де десятиліттями притишено снять минулістю й сучасністю музи й осердя пам`яті, митець, мабуть, упіймавши якусь особливу ауру, упродовж кількох годин поспіль неквапно виливав на загал струмені почувань своєї приємно розтривоженої, захмелілої від трунку рідних споминів душі.
Галуззя душі
Два роки назад, в серпні, тим же Національним заповідником “Замки Тернопілля” у Збаражі, в замку, було влаштовано живописний пленер. Тоді-то Борис Яворський і приїхав з міста Лева, де вже живе і творить купу літ, на рідне Тернопілля. Там, у Збаражі, направду захмеліла від вражень і смаку творчості його чутлива душа. Раз у раз торкаючись пензлем полотна, до щему трепетно відчув, упіймав досі незвідану струну-павутинку любові до вітцівщини. Зізнається тепер якось винувато: до тих пір понад усе захоплювався Карпатами, десятиліттями зачаровано жив у полоні княжого міста Лева – там навчався, там одружився, там розгалузилося коріння… Аж тут, у 60 (!) літ, побувавши в замках краю (бо заповідником було влаштовано для митців екскурсію, надто вразив замок у Язлівці), відкрив для себе багатющу архітектурну й історичну спадщину Тернопільщини, котра свого часу виколисала його, ще юнака, напоїла снагою й дарувала талант…
Наш гість неквапно, слово за словом, тче полотно своєї долі, ронячи намистинки найяскравіших споминів у праотчій хаті в с. Товстеньке, де 1949 року прийшов у світ. Батько, Альбін Яворський, маючи по роду польське коріння, все життя працював столярем. Загалом родині властивий нахил до ремесла. Дитячі роки поміж селянських звичаїв та нехитрого побуту, єднання з довколишньою природою живили його душу, аби згодом прорости потужними змагами до бачення світу. Відтак світогляд допитливого хлопченяти складався у початковій школі № 3, восьмирічній № 4, був і один рік навчання у першій тоді десятирічці. По його перебігу класна кімната змінилася на студентську аудиторію Косівського училища прикладного мистецтва, де Борис опановував художню кераміку. І тепер не приховує захоплення: гуцульська кераміка – то цілий світ, бо бачиш його вже орнаментально, через ритміку дерев, будинків… Має переконання, що ритміка – основа життя.
А потяг до малярства ще в п`ятому класі, відчувши підсвідомо “дрімоту” в юній душі нерозвинутого пуп`янка, пробудив у нього навчитель Володимир Мельник – нині відомий скульптор краю, заслужений діяч мистецтв України. Під благодатним оком Майстра, а відтак ще одного творчого наставника, Ярослава Лозинського, котрий налаштовував на академічний рисунок живопису, так і дозрівала та квітка, аби розкритися всіма пелюстинами. Дворазові відвідини гуртка образотворчого мистецтва у тодішньому палаці піонерів стали для Бориса справжнім святом, а мольберт, класичні античні зліпки і олівець – мало не метою буття. Так і одержав грунтовну підготовку до училища. Косів же полонив своєю романтикою гуцульського краю, а ще – творчими змагами обіруч з дипломованими художниками. Та відразу після училища довелося вдягти військову форму: що поробиш – обов`язок є обов`язком. Його знання й талант поцінували армійські командири: випадало оформляти й ленінські кімнати, і музеї бойової слави. Та й служба, і наступна робота художником-оформлювачем у Чорткові, звісно, не стали ростом. Жага смаку справжньої творчості три рази, рік за роком, вели його до Львівського інституту прикладного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв). За третім разом таки вписався у його студентство, аби професійно навчатися живопису. Відтоді і став львів`янином по духу. Тож коли за розподілом випало їхати працювати до південного російськомовного Миколаєва, попри солідні заробітки (працював у художньому фонді), не зміг, не витримав розлуки з “західняцтвом”, котрим галузилася душа. Подружжю Яворських (одружився на п`ятому курсі з львів`янкою Галиною) кортіло хоч би в глухе село, аби лиш за Збруч, на Західну Україну…
Повернулися до Львова. Влаштувався на роботу до художнього комбінату. А через два роки поталанило: втрапив на викладацьку роботу до своєї alma-mater. Відтоді упродовж трьох десятків літ навчає студентство майстерності рисунку, вважаючи його основою малярства загалом. І – защораз сам вчиться у тих, хто лиш опановує олівцем та пензлем, аніскілечки не приховуючи цього, а, навпаки, гордячись такою змогою, отримуючи від молодих потужний емоційний заряд.
У плині бесіди якось несподівано для нашого гостя укупі доходимо відкриття: в долі родини Яворських (і п. Бориса, і його дітей) згармонізувалося поєднання чуттєвого та раціонального, логічного й емоційного. Адже його дружина Галина, котра працює інженером “Львівобленерго”, зять та невістка навчалися у Львівській політехніці. Діти ж, донька Наталія та син Андрій, пішли стежкою батька: здобувши освіту в академії мистецтв, обрали престижний та модний нині фах модельєрів одягу й взуття, віддавши прерогативу творчому нахилу.
“У Львові я живу Товстеньким”
Праотча хата потужною енергетикою тягне його час від часу навідатися до Товстенького, де живуть двоюрідні брат і сестра. Та обійстям, де побачив світ, володіють вже інші люди. Під хатою у видолинку тече джерело. От він і простує туди, аби напитися тієї джерельної правди вітцівщини і знову повернутися до Львова.
– Львів для мене – як камертон, до якого треба рівнятися, – ділиться сокровенним наш гість. – Адже там є великі люди, великі митці – і за ними тягнешся. У Львові я живу Товстеньким, а в Товстенькому мрію про Львів… Львів зробив мене патріотом. Зізнаюся: свого часу не зовсім усвідомлював той 1973 рік, чому хлопці вивісили національні прапори. У Львові ж зрозумів, що треба працювати лише на тему історії України і будити в людях українське. Коли свого часу Польщу захопили росіяни, там з`явився Ян Матейко – будитель пориву за націю. Думаю, що кожний свідомий художник мав би дбати про свою націю. Патріотична тематика – це не просто так, це принцип у мистецтві…
Його улюблена тематика – період Івана Мазепи, українське бароко, тема національно-визвольних змагань ХХ сторіччя, зокрема змаги УПА. Тому й єднається в намірі зі згаданим Національним заповідником “Замки Тернопілля”. Не проминув у бесіді й болючої теми розібраних вже нашими сучасниками залишків старовинних замків у Сидорові, Червоногороді…
Митець виокремлює поміж насущних проблем та проблемок єдину, верховну – як піднятися на дусі? Адже не хлібом єдиним ситий чоловік, а словом Божим. Основа всього – то дух. Його життєві гасла – спорудити сьогодні фундамент для дня завтрашнього, день сьогоднішній зробити досконалішим, аніж вчорашній. Не лише самому так жити, а й будити бажання творити, пізнавати, збагачуватися і в інших, у тих, хто поряд.
– Тому-то має бути багато письменників, художників, скульпторів, бо вони формують світ, формують мислення, – резюмує художник Борис Яворський. – Митців не буває забагато, адже вони різні, а одноманітність стомлює. Мистецтво має привести людину до краси, до величі, сформувати ідеал. Правий Достоєвський: краса врятує світ. Якщо, звичайно, її не зруйнують. Однак треба людей виховувати, щоби не зруйнували ту красу. Тому-то треба будити бажання творити, пізнавати, збагачуватися кожним днем…
Як і кожен талановитий майстер, він неодмінно повторюється в учнях. Гордиться, що немало з них стали маститими майстрами олівця та пензля, декотрі – колегами-викладачами. Та чи не найбільші трепетні надії – на онучку Мартусю, котрій шість з половиною років.
– Вона малює безперервно, – зворушливо мовить мій співбесідник, а очі світяться радісною бентегою. – Чи у себе вдома, де має відповідне приладдя, чи у мене в майстерні. Має своє відчуття кольору і – виключно свою думку. Молю Бога, аби дав мені дожити й дочекатися того її віку, коли формуватиметься в творчу особистість…
Художник Борис Яворський – людина надзвичайно скромна. Репрезентуючи вже згадану виставку живопису в районному краєзнавчому музеї, зініційовану Національним заповідником “Замки Тернопілля”, зримо применшував свої творчі потуги, защораз наголошуючи: це – звичайні споглядальні етюди, так би мовити, настроєві, створені упродовж кількох годин. І як істинний патріот водночас поціновував надзвичайну унікальність історико-архітектурної спадщини нашого краю: це – як поезія, як пісня. А Чортків, котрий “проростає” у його роботах то залишками замку, то спорудою костелу, то годинникової башти, нарік часточкою Відня, Парижа, Львова, виділивши в ньому особливу присутність еклектики – набору різних архітектурних стилів. І – схилив голову перед місцевими, присутніми на засіданні клубу творчих особистостей художниками. А вони – Остап Баранівський, Степан Шевчук, Сергій Боднар, як й члени клубу Марія Бурдяк, Ольга Зелена, Настя Обшарська, просвітянки Стефанія Басараба та Христина Яремчук, очільники клубу краєзнавці Ольга та Яромир Чорпіти, теж не приховували свого захоплення роботами Маестро.
Життєве кредо художника Бориса Яворського – “треба бути приземленим: ходити ногами по землі, а головою торкатися неба”. А ще він сповідує біблійний вираз “немає пророка в своїй вітчизні”, сенс якого – люди не вірять в талант чи геніальність людини, котра поруч з ними: мовляв, усе істинно мудре, правильне може народитися не тут, а десь в прекрасній далечині. Може, через це він і був “невідкритий” вітцівщині стільки літ?
Анна Блаженко
Борис Яворський. Пейзажі Чорткова.
