За роки незалежності України одна за одною побачили світ наукові праці Володимира Вознюка, присвяченні письменниці Ользі Кобилянській. Зважаючи на ту обставину, що він чимало часу є очільником літературно-мистецького музею її імені, дивовижі у цьому немає. Зрештою подібним шляхом пішов і такий цікавий поет як Борис Бончук, який теж навчався слідом за Володимиром Вознюком на філологічному факультеті Чернівецького університету, приблизно тоді ж дебютував у літературі.
Суворий реалізм життя
Вознюк Володимир. Між іконами і піраньями. Книга буття, – К.: Український письменник. 2013. – 312с.
Нас познайомив Ірпінь подаленілого у часі 1983-ого. Тоді під листопадовим небом прозвучали вірші Володимира Вознюка, які сподобалися багатьом. Бо попри ідеологічні нашарування (на жаль, неодмінні для того часу) у поетичних рядках автора дебютної збірки «твої кроки» відгукувалася непідробна щирість, яка промовляла так багато, зрештою, це, очевидно помітили усі читаючи його поетичні книги, видані за кілька десятиліть літературної праці. А їх до речі з’явилось чимало, це – «Із голосу скрипки», «Дощі та каміння», «Стрітення», «Профіль Мазки», «відлуння твоїх кроків», «Під небесами Чернівців».
Але Володимир Вознюк встиг відзначитися не тільки цим. За роки незалежності України одна за одною побачили світ його наукові праці, присвяченні письменниці Ользі Кобилянській. Зважаючи на ту обставину, що він чимало часу є очільником літературно-мистецького музею її імені, дивовижі у цьому немає. Зрештою подібним шляхом пішов і такий цікавий поет як Борис Бончук, який теж навчався слідом за Володимиром Вознюком на філологічному факультеті Чернівецького університету, приблизно тоді ж дебютував у літературі. Можливо, дещо осібно від них стояв Михайло Бучко, який буквально змусив заговорити про себе появою першої поетичної збірки «Сонячні сходи», тут напевне варто згадати про один момент. Як стало відомо з деяких джерел в роки Володимирової юності Михайло Бучко був його навчителем.
Ці імена в рецензії згадую невипадково. Вважаю їх визначальними для характеристики літературного покоління краю у тому часі. І з цього екскурсу у минуле хочу вести мову і про ще одну книгу. Цього разу про збірку повістей і оповідань.
Розповідь про нове видання очевидно годилося б розпочати з характеристики «Піранія або вона забирає своє», яка відкриває його. Але зумисно не робимо цього, але почну з висловлення думок про твір «Іконка для невістки». Він належить до першочергових, але вважаю його промовистим бо промовляють так багато. Перш за все, мабуть, варто наголосити, що в основі твору перебувають реальні факти. В Романі Ходаківському можна упізнати знаного у Тернополі громадського діяча Богдана Хаварівського. Не бачу у цьому нічого дивного, якщо врахувати те, що вони свого часу навчалися на філфаці уже згадуваного університету і досі приятелюють. Є, напевне, лиш одна заувага. Твір, як мені здається, тільки виграв би маючи в собі більше діалогів, та й описи могли б бути дещо узагальненими, а не такими конкретними. Розумію, що це лишень моя думка, усе повинен вирішувати тільки автор.
Між іншим, потребує уточнення ще один момент. Читаючи попередній абзац, ви, напевне зауважили, що автор цієї рецензії уникає жанрового визначення «Іконки для невістки». Що це? Повість? Оповідання?. Радше написане нагадує щось середнє між ними. Оповідання чи новела більше зосереджена на описові якоїсь однієї події. Та й скидати з рахунку ці теоретичні розміркування аж ніяк не в’яжуться з «Іконкою для невістки». Але це зовсім не означає, що твір не вартий уваги читачів. Він скоріше є повістю, що анітрішечки не применшує його значення.
Щось подібне варто мовити і про текст «Чи було життя?». До речі, цей опис долі Віктора Видишенюка уперше прочитав у журналі «Літературний Тернопіль» та був вражений увагою автора до деталей. Можливо, хотілося б від прозаїка дечого іншого. Метафоричності? Постмодернових штучок? Не заперечуватиму. Та водночас пошлюся на думку відомого українського письменника Романа Кудлика, оцінюючи доробок Володимира Вознюка, він у 2010 році писав про його прозові твори що ніби знає сам тих героїв, так зримо уміє представити нашим очам, так тонко вловлює нюанси характерів, вчинків. І хоч ця думка висловлена знаним літератором у передмові до книги «Між мовчанням і словом» («Між іконами й піраньями» – нове слово у цьому жанрі), воно, на мою думку, є доречним й у даному випадку.
Отже «Іконку для невістки» та «Чи було життя?» без будь-яких перебільшень можемо віднести радше до малих повістей ніж оповідань. Мушу зізнатися, що подібна дилема виникла, коли перечитував твори «Накували зозулиці й перепелиці» й «В лоджії». Незаперечним (хочемо того чи ні), що автор зумів вдало описати підмічені деталі, опис яких надає неповторного шарму. Думаю, що з цим не сперечатиметься ніхто.
Тепер про повість «Піранія або Вона забирає своє» на перший погляд у тексті немає нічого надзвичайного. Знову маємо справу з деталями пережитого Уляною Максимчук. Та не тільки про це думається. Незбагненного, магнетичного цьому творові додає ледь вловима доза несподіваної абстрагованості. Гадаю, що у цьому є раціональне зерно і письменник з цим погодиться.
І на останок про твори котрі радше можна назвати оповіданнями ніж повістинами. Це – «Благочистивий злодій», «Її доля – воля», «Кавалер ордена Леніна». Про це говорить не тільки обсяг текстів. Промовистим у даному випадку є те, що автор розповідає про одну людську долю крізь призму однієї події. Згоден, що цей принцип автор використовув і деяких розлогіших творах. Але інколи він губився за описами цікавих деталей, котрі не мали прямого відношення до подій зображених у творі, зовсім не применшуючи їхнього звучання.
Такі думки виникали у мене знайомство з новою книгою чернівчанина, й буду радий якщо, вони знайдуть відгук у наступних виданнях прозаїка. Хоча, звісно, не претендую на таку реакцію від словесної рефлексії.