Ігор Павлюк. “Борис Олійник. Діапазон – епоха”

Редакція та редколегія журналу «Золота Пектораль» вітає Бориса Ілліча Олійника з 80-літтям! Бажаємо творчого щастя і людського здоров’я ще на багато літ! Вміщуємо із цієї нагоди статтю члена нашої Редколегії Ігоря Павлюка про Класика.

БОРИС ОЛІЙНИК.  ДІАПАЗОН – ЕПОХА.

Біографія, фотографія, бібліографія поета в геніально гармонійному, органічно-божественному поєднанні творять легенду, «цілого чоловіка» (в етико-гуманістичній концепції Івана Франка).
Борис Ілліч Олійник – жива легенда і попри всі психологізми, ідеологізми та інші ізми, чоловік цілий, цільний.
Волею долі і долею волі він фізично дожив сам до себе того, хто, як та ж легенда чи створена ним же пісня, що стала народною, не вмирає серед людей, які мають душу…
Біографія поета характерна для біографій усіх радянських хлопчаків – дітей війни, батьки яких не повернулися з неї. Про це і подальші зовнішні штрихи шляху титулованого класика української літератури написано і сказано чимало – як друзями, так і воріженьками, яких у нього, звичайно, як і в кожної харизматичної особи, особистості, чимало, різнокалібрових.
Нас більше цікавить його внутрішня біографія, як Всевишнього – людська душа.
Тому й так важливо для предків і нащадків, що у травні-червні 1986 р. він одним з перших поетів побував у Чорнобильській зоні і вів звідти телерепортажі на весь Радянський Союз, а в липні 1988 р. на XIX конференції КПРС, говорячи про сталінський терор, скандально заявив: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія», – вперше на вседержавному рівні – у Кремлівському Палаці – заявивши про Голодомор в Україні, запропонував створити «Білу книгу» про чорні діла 1932-1933 років, що було, звичайно, сприйнято неоднозначно. За подібні вчинки він не раз стояв на межі між смертю і життям, що явно морально перекриває його ідеологічно заангажовані вірші, якими досі люблять його непробачливо колоти професійні патріоти, чистоплюї та вчорашні безталановиті підлабузники.
Багато розмаїтих, навіть інтимних, анекдотичних житейських епізодів з добрим довірливим гумором розповів мені про Бориса Ілліча його однокурсник по факультету журналістики Київського університету, також відомий полтавчанин світлої пам’яті Микола Архипович Шудря. Але це вже мемуарне… Як і тема іншого формату – факти про глобальні, регіональні, персональні конфлікти-баталії поета.
Щодо другої іпостасі легенди про поета: його зовнішності, то й тут Борис Ілліч ненав’язливо неповторний. Він не носить, як, скажімо, Євген Євтушенко, картатих піджаків, епатажних перстенів, модних банданок, шаликів, галстуків, хусточок а’ля Вознесенський тощо… Його іміджевим атрибутом є простацька кепка і шапка вушанка взимку, зі смаком підібрані сорочки насичених теплих кольорів під простими піджаками. Все те природно й невимушено щиро відповідає його натурі полтавського добродія, мудрої «солі землі», зовні простої, як все талановите, геніальне, а внутрішньо… поета, якого поважно любить слов’янський світ і знають у світі.
Багата й бібліографія поета: понад 40 книг віршів, публіцистики багатьма мовами.
Але попри всі членства у різних комітетах до ЦК КПРС включно, депутатства, лавреатства Борис Ілліч Олійник уже, слава Богу, прожив 80 років життя, мінімум 60 з яких – життя поета.
І саме цим він усе сказав.
Він поет великого динамічного діапазону – інтервалу значень величини, обсягу свого поетичного і громадського голосу,
Можливо, найбільшого діапазону серед українських поетів ХХ століття, адже мало хто з них має стільки титулів та нагород, кого за життя так єлейно і льовко (знову ж улюблене полтавське слово) славили і так хльостко, били, критикували за політичні переконання тощо, зраджували, як його.
Та зі своїми помилками, відступами, наступами, де інколи не відрізниш перемогу від поразки, нехай він розбирається сам разом із історією, Всевишнім, в якого він вірить – як православний християнин, адже ми не судді, а лише свідки на цьому святі буття, де біль не ідолізованого, не ідеалізованого поета стає світлом, а світло – Богом, світом…

* * *

У моє ж духовно-душевне життя він прийшов сирітською сльозиною.
Якось аз грішний із сестрою Тетяною, сироти, які виросли без мами, сиділи у неї в хаті, де в той час було включене радіо. Про щось гомоніли. І тут, після якихось політичних, суєтних новин і суспільних нав’язливих пліток, зазвучала пісня у глибокому, чистому пронизливому жіночому виконанні:

Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви, мамо?! –
сполохано кинулись діти…

Наші із сестрою необласкані материнською любов’ю серця в унісон завмерли… і ми схлипно, гірко заплакали, обійнявшись, не соромлячись наших сліз…
Кому, як не нам, було зрозуміло-відчутне кожне слово цієї написаної словами музики, де архетипне все: і звук, і колір, і дотик, і запах, і щось несказанно корінне, артезіанське по духовній вертикалі і душевній горизонталі.
Ця очищувально-болюча, неприкаяна печаль рукокрило тягнула на молитву, на покаяння і всепрощення, до теплого світла всесвітньої любові через даний Всевишнім поріг смерті і воскресіння.
І цей енергетично-генетичний код мусив спочатку зародитися у душі Бориса Ілліча, у якому досі живе крилатий хлопчик із польтавського (саме так, як відомо, симпатично-мяко говорять його земляки і він сам) і тримає його в цьому битії, де ніхто не обіцяв раю.
Ще той же Іван Франко зазначав, що віддав би всі свої вірші, за один, який би став народною піснею. За «Пісню про матір» поетові треба простити все. Хоча за що, врешті, ми – свідки, а не судді на цьому гіркому святі життя – маємо судити ближнього? Бджола скрізь шукає мед, а муха – сміття…
Мед творчості та життєтворчості Бориса Олійника розмаїтий: гірко-темний, світло-солодкий, пекучий, навіть солоний, як і час, в якому йому довелося бути, але справжній, не «липовий», іноді дикий, медвежий, іноді хазяйський, господарський.
У нього ще багато пісень.
Тому ще одна візитна картка поета – афористична фраза з його вірша: «У поета грошi завелись», авторство якої, як і популярної пісні про неньку, не всі знають, але так і має бути за основними парадоксальними законами Універсуму з тим, що стає народним: втрачаючи авторство, твір обезсмертнюється, універсалізується, як безіменні ікони древніх майстрів. Справжнього автора це має сакрально радувати.
Мені ще подобаються вірші Бориса Олійника про війну, енергетиці слів яких, як однотемним пісням Володимира Висоцького, вірю – ніби вони самі були в тих окопах і в тих повітряних та морських боях.
Бо таки й були… душами, крилатими і корінними.

* * *

Реальна моя, фізична, перша зустріч із Борисом Іллічем відбулася в нашому Інституті літератури в Києві у 2006 році, куди аз грішний на запрошення М.Г.Жулинського приїхав працювати, але не мав де жити, уже кілька років дико ночуючи то у друзів, то у спальному мішку в тому ж Інституті чи в Спілці письменників, то в Ірпені…
– Ну що, старий, будемо робити тобі квартиру?!. – якось так просто, по-батьківськи, сказав, підійшовши до мене, Борис Ілліч… Так більше не підходив ніхто.
І від тембру його мови, потиску руки, усмішки повіяло чимось таким рідкісним, загубленим у наш час, що це не забувається.
Він усе робив, щоби я одержав і квартиру, і Шевченківську премію, але доля судила по-іншому… і я до неї претензій не маю.
Він завжди обіймно радий зустрічі зі мною.
Це ж так добре людині – коли зустрічі з нею щиро раді.
Аз грішний не виняток.
Після цієї першої зустрічі, не раз бував з Борисом Іллічем Олійником у різних бойових перипетіях і хрещеннях, з яких не завжди виходили переможцями, але завжди гідно, порядно.
Останнє слово – порядність – уже вийшло з моди у наш час.
Хоча саме ця якість людської вдачі потрібніша нам зараз, ніж епізодичне геройство і вміння об’єднуватися в агресивні, снобістсько-вульгарні зграйки, щоби скопом клювати білих ворон…
Люблю його почуття гумору, його нібито селянські, мужицькі (за І.Франком), але аристократичні за суттю принципи, які він не лише знає, але яких і дотримується, бо любов це не відчуття, а дія.
Борис Ілліч Олійник – поет дії, який і у великій політиці (за Дж. Байроном з його формулою «поезія політики») бачив, ловив музику, написану святими-грішними словами, – Поезію.
Саме така музика нам зараз потрібна, саме такий … щоби зостатися людьми – якщо не на цьому, то вже в іншому світі, майбутньому…
Отож, принагідно пробачимо поетові гріхи його вольния і невольния, якщо хтось якісь бачив чи знає, бо, як відомо, «нема людини, щоби жила і не згрішила», як і він пробачить нам, винуватцям.
І побажаємо Вам, Борисе Іллічу, «безнадійному романтику – Дон Кіхоту у масштабі» планети ще стільки здоров’я – щоби пережити те щастя творчості і милосердя, любові, яке Вас, нас із Вами, і Вас із нами ще чекає.

Будьмо і тримаймося!

Щиро Ваш Ігор Павлюк.

На фото: Борис Олійник та Ігор Павлюк (зверху) біля Будинку-музею Бориса Пастернака.