Поезія Ігоря Павлюка – це хліб і вода, вино і шоколад для моєї душі. Вміє цей поет, наче язичеський бог, досконало творити містичний образ недосконалого світу і часу, в якому живемо, створюємо, частіше – спотворюємо своїми думками і вчинками. Насправді світів у Ігоря чимало, бо пише він  не лише про зовнішній і внутрішній… біль…

Бо ж білий світ і біль, наче близнюки. Але життя – це не тільки щем. В ньому ще й щастя живе. Власне, ця осінь  для Ігоря Павлюка щедра на знакові й радісні події. У столиці поету вручили премію імені Катерини Квітницької та відбулася  презентація польськомовної книжки «Чоловіче ворожіння». Днями він став лауреатом премії британського ПЕН клубу. Його творчість привернула увагу Нобелівського лауреата Мо Яня, який написав передмову до книги лірики Ігоря Павлюка «A flight over the Black Sea» («Політ над Чорним морем»), яка вийшла друком у  англійському видавництві «Waterloo Press» (Лондон) і презентація якої відбулася в Лондоні та в Оксфордському університеті. Нині розмовляємо з ним про найсокровенніше.

– Пане Ігорю, чого Вам по-справжньому бракує в житті? Невже тільки віршів, вина і сорочки зі скрині?

– Цитуєте рядки з мого вірша «Нічого по-справжньому не хотілось», «Хочеться віршів, вина і сорочку зі скрині…». По справжньому мені бракує… терпіння. Звідси – гріхи – «вольния і невольния»… Але аз грішний –  каюся і стараюся біль перетворювати на світло.

Щаслива та людина, котра дякує Господу, а не просить. Ви часто молитеся, дякуєте Богу? І що від Нього просите?

– Так, стараюся лише дякувати. Хоча мав колись конфлікт із одним редактором, зовні дуже набожним чоловіком, якому дуже не сподобалося, що героїня моєї повісті, власне, дякує Господу, але не просить у нього. Всевишній, вважає моя лірична героїня, сам знає, що кому потрібно в його долі. Треба лише довірливо любити і слухати Його.

«Як є батьківщина – не треба раю, сказав поет. Але жити у ній не зміг.» Це – цитата з вашого вірша. Що заважає поету Ігорю Павлюку добре жити і жити добре на бАтьківщині і БатьківщИні? Що саме вас душить, непокоїть, дратує?

– Це я ніби продовжив єсєнінські рядки: «Если крикнет рать святая:  «Кинь ты Русь, живи в раю!» Я скажу: «Не надо рая, Дайте родину мою»… маючи на увазі, що саме в більшовицькій Росії, куди поет повернувся з Європи та Америки, він не зміг жити, пішовши із життя… Геній завжди парадоксальний. А душить, не покоїть, дратує мене, як і всіх нас, – біси. Про це добре написав Достоєвський в однойменному творі. Душать біси користолюбства, блуду, осуду, лінощів тощо.

Чи буває у вас відчуття відстороненості від реальності?

– Буває. Як і кожна чутлива людина, аз грішний часто прагну самозабуття. Цього можна досягти, випивши чарку, вживши наркотик. В ірреальності перебуваю – коли щасливий (дай Бог здоров’я щастя пережити…), або ж прибитий пронизливим принизливим горем. Коли сплю… Коли пишу натхненно… А взагалі то характеристика «не від світу цього» не лише про творців релігій, але й про поетів. Про мене, очевидно, також…

«Все кругом чистенько, біло… тільки ніде прихилити голови…». Здається, що стерильність світу вашого ЛГ лякає і насторожує. А ви як самі реагуєте на випраність і випрасованість світу? Але ж у цьому світі забагато «чорнила».

– Начиталися ж Ви моїх віршів… Дивне спостереження. Не погоджуюся! Це, очевидно, ви відчули моє природне прагнення до стерильності. Світ має бути природним. Повна стерильність і хімізована вихолощеність так само згубна для нього, як і хаос та радіація. Я люблю запах чорнила на білій скатертині, як і запах квітів. Люблю писати чорнилом. Забагато не чорнила, а пустопорожніх слів.

Вам подобається ваша поезія?

– Подобається. Кх-кх… Якщо одним словом відповісти. Адже поезія – для людей. Молитва – для/до Всевишнього. Оскільки вона не зовсім моя. І не подобається – і подобається, як моє життя. Яке не мені і (разом із тим лише мені) оцінювати, але не осуджувати. Але коли не маю чогось почитати для душі, то беру й сам пишу.

Знаю, що ви знаєте напам’ять всі свої вірші. Від кого успадкували феноменальну пам’ять?

– Це – природна пам’ять. Пам’ять не тримає того, що їй не потрібне, що штучне. Мої вірші – духовно-органічне продовження моєї сутності, то як би мав не пам’ятати себе, своїх дітей, своїх предків?.. Хоча пам’ятаю не всі, але ті, що самі зафіксувалися у моїй пам’яті серця, тобто однозначно – найкращі.

У вашій поезії звучить багато білого кольору. Як ви це пояснюєте?

– Гарно сказано Вами: «звучить багато білого кольору»… Дякую. Не знав. Не помічав. Це Ви чи не вперше помітили.Значить – підсвідомість у мене світла. Хоча в тих же китайців білий колір траурний. А з погляду позитивістського, фізичного – білий колір дає спектр веселки. Веселий і райський. Нехай так і буде.

Часто вам доводиться в житті лукавити?

– Не часто. Я від природи не вмію, не можу брехати. Зразу червонію, як дикий мак – тобто по мені видно… Хоча (парадокс!) люди (недоброзичливці) іноді називали мене лукавим, авантюристом, навіть брехуном…

З якою країною, тваринкою, овочем себе асоціюєте?

– З Україною, звичайно! Дружина мене зайчиком називає. А я загалом-то з орлом себе асоціюю, який намальований на обкладинці недавно виданої книги моєї магічно-реалістичної прози «Поза зоною», адже орли літають наодинці чи парами, а зграями літають горобці… (Сміється). З овочем ніяким себе не асоціюю, бо я фрукт ще той!.. – ніжний, мов ніж, кактус.

Яке місто для вас є знаковим? В якому місті почуваєтеся найзатишніше?

– Санкт-Петербург. Там я відчув себе поетом. У Львові народилися мої діти. Став доктором наук. Дуже люблю затишний дружній Луцьк. Поважаю Київ, де працюю довгий час. Був рік у Нью-Йорку… Львів після нього – як бабусина квартира. Київ – доньчина квартира. Луцьк – сестрина квартира… А вдома я лише у дрімучому волинському лісі біля озера.

Знаю, що ви тривалий час жили за кордоном. Оксана Луцишина видала поетичну книгу «Я слухаю пісню Америки». А яку пісню слухаєте ви?

– Жив три роки в Росії, рік у США, бував у Грузії, в Ірландії, в Туреччині, в Польщі, Франції… Де я тільки не бував? – як говорив відомий літературний персонаж. Слухаю Всесвіт, відбитий у сльозі молодої черниці… старого коня… крапельці роси на колоску.

Чи було щось таке в Америці, що вас вразило?

– Здивувала подібність Америки до Радянського Союзу… Все інше я передбачав. Тобто за великим рахунком нічого не вразило.

Чи хотіли б ви, аби ваші діти жили в США? Чи де-інде?

– Їм самим вибирати і проживати на цьому світі свої долі. Я хотів би, щоби вони були здорові, набожні і вільні, щоби жили в Україні в одній великій хаті разом зі мною і моїми майбутніми внуками. Це ж так природно! Але мого бажання тут замало. Дай, Боже, терпіння, щоби витерпіти те, що змінити не можу, сили – щоби змінити те, що можу змінити, і розум – аби розрізнити те й інше.

Художник з люлькою – це попса. Поет – це рок-н-рол. Ви справді смалите люльку, чи вона вам потрібна для іміджу?

– Палю. Як там у відомій нашій пісні «Гей на горі, там женці жнуть» (до речі, улюбленій пісні мого дідуся) звучить: «Що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний». У цих словах багато правди. Люлька мені іноді дає відчуття захищеності. Хоча я часто перевіряю себе на свою залежність/незалежнівсть від неї, як і від алкоголю: тривалий час утримуючись від них. Не люблю залежності.

Чи колекціонуєте ви люльки?

– Колекціоную. Маю навіть у своїй колекції справжні козацькі, знайдені на історичних полях битв: старшинську люльку дивовижну і значно простішу люльку-носогрійку простого козака.

Пане Ігорю, ви – музолюб?

– Ага. Питаєте. А як же поетові? І Пегас у мене доглянутий, як годиться. Мій прадід Герасим дуже любив коней… Мені передалося.

Слабошпицький колекціонує людей. А ви?

– Люди, слава Всевишньому, мені не належать, бо я ж не політик і не рабовласник, то як аз грішний можу їх колекціонувати?!. Загублені душі, як відомо, колекціонує Володар Темряви. Колекціоную ті ж люльки, сумки і чорнильні ручки. Хоча користуюся, як правило одними й тими ж – улюбленими. Найрідніша люлька димить у мене без тютюну, найдобріша ручка сама пише вірші і романи, а добряче здорожена моя сумка – як та скатертина у казках: завжди повна всього найнеобхіднішого в дорозі, на життєвому Шляху.

Чи потрібна насправді поету Муза? І якщо – так, тоді, скажіть, будь ласка, скільки Муз потрібно поету, аби писалися такі файні вірші?

– Три основні теми віршів: батьківщина, кохання, космос. Муза-Жінка для однієї теми лише потрібна – кохання. Для інших – щось інше… Більше – Пегас: щоби літати на ньому у висоти України та глибини космосу.

Кому завдячуєте своїм ім’ям?

– Покійній мамі, яка була вчителькою молодших класів. Вона, помираючи, кажуть, тримала мене, десятиденного, на руках і плачучи промовляла: «ой, сину, сину, хто ж Тебе буде сином звати?..» Просила назвати мене Ігорем, бо так звали її улюбленого учня у її класі, коли вона вчителювала у школі-інтернаті. Інша справа – ім’я в літературі. Але це вже окрема розмова.

Читала значення вашого імені. Так ось: ім’я Ігор має скандинавське походження. Означає – воїнство, сила. Ігори зовнішньо схожі на матір, а характером – на батька. Характер у них суперечливий, впертий, не швидко пристосовуються до навколишнього оточення, легко сходяться з людьми, але й швидко розлучаються. Найбільших успіхів досягають у більш старшому віці. Усього добиваються своєю працею. Уникають необов’язкових людей і мають шалений успіх у жінок. Що з вищеперерахованого про вас правда, а що – ні?

– Все правда про мене. Як християнин не захоплююся гороскопами тощо. Хоча розумію, що в них може бути суконна енергетична правда астрофізичних космічних законів.

У вас є чудовий вірш, присвячений вашій неньці «Поліський край придумував мене». Пробачте, будь ласка, що торкаюся болючої незагоєної рани вашої душі і життя. Але мені цікаво знати, та й думаю і читачам – шанувальникам вашої творчості також, якою ви собі уявляєте ЇЇ з розповідей ваших бабці та дідуся? Чи маєте ще вірші, присвячені рідній матері?

– Вона мені снилася два рази в одязі, у якому вона справді ходила в житті, як розповіла мені пізніше її сестра – моя тітка – і про який я не знав, не міг знати, адже бачив її лише у десятиденному своєму віці… От і не вір після цього у засвіт та передачу інформації не зрозумілими нам, смертним і грішним, способами, зв’язками… Сиротою себе зараз більше відчуваю, ніж тоді, в дитинстві, в юності. Вища сила берегла мене від болючого усвідомлення цього тоді, коли б я міг не витримати. Люди ж не завжди добрі до сиріт… Бог їм суддя.

Знаковою у вашій творчості є поезія «Ігор Павлюк нікого не вбив». Остання строфа – вражаюча. Які події передували цьому крику душі?

Цей вірш – гірка іронія. Справжній поет завжди думає про смерть. Біля моєї колиски часто стояли труни: помирали один за одним мої діди-прадіди. Дитиною я жив у лелечому гнізді. Був язичником, первісним християнином…

У вас всі ваші вірші автобіографічні?

– Поетична драматургія моя не автобіографічна, і то… Автобіографічність – у самій природі лірики. – Зараз посилено працюю над собою. Адже найважливіше – це перемогти себе. Зовні ж нічого не змінилося особливо: як писав – так і пишу, як любив життя – так і люблю. Як боровся – так і борюся. Доньки подорослішали дуже швидко… Був оце в рідній школі. Багатьох однокласників уже нема на цьому світі… Тому мені гріх Всевишнього гнівити. ТерпИмо. Треба іншим допомагати. Найближчим часом закордоном мають мої книги вийти. Побачимо, що з того буде. Тобто можна сказати, що вся моя творчість автобіографічна, а біографія творча.

На вашій сторінці на фейсбуці дізналася, що любите коней. Ваші Пегаси відповідають вам взаємністю?

– Це в мене від прадіда Герасима, як я вже казав, – великого конолюба. Бо дід Олексій вже був книголюбом. Загалом то я люблю тварин. Оце посаджу Музу на Пегаса біля себе – і гайда до своєї зорі…

Розмовляла Маріанна Шутко

 

Довідка:

Ігор Павлюк – поет, письменник, науковець (доктор наук із соціальних комунікацій), лауреат Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», премії англійського ПЕН клубу. У літературу прийшов у дев’яності. Його твори перекладені англійською, російською, білоруською, болгарською, польською, французькою, японською мовами. Книга лірики «Україна в диму» стала книгою року – 2009 в Україні. Автор більше 500 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 30 окремих книг різних жанрів.

Leave a Reply

Your email address will not be published.