Ігор Павлюк. Епатажність – чому вона сьогодні диктує популярність літературного твору?..

Справжнє мистецтво може бути епатажним, але щось лише епатажне і сміхотворне – то ще не мистецтво… Візьмемо, наприклад, як вид мистецтва архітектуру. Вона ж – навіть модерністська, постмодерністська – підпорядкована тим же законам фізики, простору, матерії, що і традиційна.

ЕПАТАЖНІСТЬ – ЧОМУ ВОНА СЬОГОДНІ ДИКТУЄ ПОПУЛЯРНІСЬ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ? ЯК В УКРАЇНІ, А ЯК ЗА КОРДОНОМ?

Епатажність (від франц. epater – вражати, приголомшувати незвичайною поведінкою, скандальними витівками, порушенням загальноприйнятих правил і звичаїв) диктує популярність не лише сьогодні і не лише художнього твору. І направду країна, територія, навіть час, мають тут найменше значення. Природа людська універсальна, а внутрішньо людина не змінюється уже давно. Як там у Булгакова: «Люди, як люди. Люблять гроші, але це ж завжди було… квартирне питання тільки їх зіпсувало»… І в екзистенційних, межових ситуаціях, знаю із власного досвіду спостережень за гомосапієнсами різних держав, статей, рас, класів, люде плачуть і сміються від того ж самого…
Тому тут доречно говорити про тенденції здобуття популярності і тих же грошей тими чи іншими способами у певні періоди на певних територіях у контексті соціально-політичного ладу в тій чи іншій країні-державі, погоджуючись чи ні, але задумуючись над рядком із поета, який для одних популярний, для інших великий, для ще інших визначний, а для декого просто поет: «Поезія і популярність – у цьому завжди є якась полярність»…

Як казав Сергій Єсєнін, який, як і Байрон, Пушкін, Рембо, Верлен… епатував публіку навіть зовнішнім виглядом (то одягався як пастушок-Лель, то ходив у циліндрі – «під Пушкіна»), талант – це вже сам собою скандал, епатаж.
Епатаж, скандал – це неписане право і правило для літератури, для мистецтва загалом.
Лише одне діло – епатаж воїнів, інше діло – епатаж корчмарів, поетів-підлітків, які п’ють склоочисник і б’ють вікна у корчмах… Епатаж графоманів та епатаж снобів: тих же графоманів, тільки «учоних», тому ще шкідливіших для суспільно-духовного організму.

Хіба не епатував ліберальне панство Тарас Шевченко, своїм дендівським виглядом у молодості… своєю відомою поемою «Сон»? Є епатаж Михайля Семенка і Миколи Хвильового, Василя Стуса і бубабістів… Тобто епатаж приборкувача хижих звірів та епатаж клоуна у цирку – епатажі різних рівнів ризику, тому це дві великі різниці, як кажуть в іронічно-епатажній Одесі.
Сміливість – це вже епатаж.

Тобто, як бачимо із контекту названих імен, мова може йти не про те, епатували чи ні ті чи інші митці, а про те – як і чим (окрім власне талановитих творів) привертали увагу сучасників до свого імені-особи і тим дивували сучасників ?
Адже одна справа – епатажні вуса Сальвадора Далі, інше – епатаж матюками Леся Подерев’янського, ще інше епатаж каліцтвом «на показ» вуличних жебраків, чи відвертою демонстрацією своїх приваб вуличними повіями… І вже зовсім інший епатаж на хресті, на барикадах, у бою, в казематах, на дуелі, в Чорнобилі… Приклади відомі.
Про різну ціну епатажу заради слави, безсмертя говорили самі ж епатажники:
 
Я делаю себе карьеру
тем, что не делаю ее! –
(Євген Євтушенко).

Про «славу, куплену кров’ю» писав у вірші «Вітчизна» відомий епатажник Михайло Лєрмонтов.
Епатував оточення, тримаючи медведя вдома, череп людини, згадуваний уже лорд Байрон, який увійшов в історію світової літератури явно не тому, що епатував, принаймні не лише тому.
Епатував публіку під час слему на поетичному фестивалі як член його журі і аз грішний: читав вірші зі сцени, стоячи у буквальному розумінні на голові, про що писала газета «Дзеркало тижня» за 15 вересня 2006 року (див.: http://www.zn.ua/3000/3680/54405/).
 
Отож, мова може йти про кілька видів епатажу: монахині у борделі, повії у монастирі, голого на морозі, вовка серед зайців, талановитого серед бездарностей, оригінального серед підробок, секондхендів, епатаж красою чи потворністю, вульгарністю чи цнотливістю, епатаж-епізод чи епатаж-стиль буття тощо.
Справжнє мистецтво може бути епатажним, але щось лише епатажне і сміхотворне – то ще не мистецтво… Візьмемо, наприклад, як вид мистецтва архітектуру. Вона ж – навіть модерністська, постмодерністська – підпорядкована тим же законам фізики, простору, матерії, що і традиційна. І епатаж там можливий настільки, наскільки спроможна істота жити, скажімо, у скляній кулі.
Цікава тема для роздумів: цензура і епатаж, матеріалом для якої може бути недавня ситуація із книгою Олеся Ульяненка «Жінка його мрії», яку Національна комісія з питань захисту суспільної моралі визнала порнографічною продукцією і заборонила продавати.
Щодо порівняння ситуації з епатажем в Україні і за кордоном, то я, будучи присутнім на різних літературних імпрезах і в Києві, Львові, Луцьку… і у Сполучених Штатах Америки, в Росії, Польщі, Туреччині, Ірландії… особливої різниці не зауважив. Тобто епатаж він і в Африці епатаж, якщо там зустрінеш, приміром, пінгвіна у вишиванці.