Читаю вірш «Не до пісень» Йосипа Струцюка, написаний 1954 року, присвячений його шкільному другу і водночас нелегальному літгуртківцю Олександрові Синюку, і чую стукіт серця своїх родичів по лінії матері, яких доля закинула у маленьке село Ужова, яке й лягло між оцими, згаданими поетом, Рудкою (там була церква) та Глинищами (там була школа).
«РОДОВОДУ МОГО НЕСПОКІЙ»,
АБО Ж ПИСАТИ, ЯК ЖИВЕШ, А ЖИТИ – ЯК ПИШЕШ
В усі часи і в усіх племен та народів братство по духу цінувалося вище ніж братство по крові…
Хоча, як відомо, з усіх правил є винятки, які те ж правило і підтверджують: історія культури знала цілі династії-роди духовних подвижників, пов’язаних між собою не лише духом, але й кров’ю, навіть пуповиною. Візьмімо батька та сина Дюма, наших Олену Пчілку та Лесю Українку, Олександра Олеся та Олега Ольжича…
Над моєю сирітською колискою в селі Ужова Рожищенського району Волинської області висіли ікони, привезені бабусею і прабабусею із Холмщини – звідки їх примусово переселили. І почувалися вони (ікони, очевидно, також), як я тепер відчуваю і розумію, перелітними птахами розорених гнізд.
Трохи нижче, у рамках під склом, – родинні фотографії, серед яких ще юна бабуся Тетяна, гордий прадід Герасим зі своїм конем… і молодий чоловік із копицею такого пишного волосся, що я думав: це у нього на голові шапка.
– А то хто такий? – запитав якось я, страшенно допитливий, бабусю, коли вже покинув колиску, як Юрій Гагарін планету Земля.
– То мама твоя поставила цю карточку. То її брат на ній, а тобі дядько – Юзьо. Він – поет!..
Така відповідь цілком задовольнила мене, бо ж поети, знімки яких я бачив у книжках із бібліотеки покійної мами – вчительки початкових класів – мало чим за німбовістю, сакральною таємничістю, відрізнялися від тих, що висіли у нашій хаті трохи вище… на образах, прости Господи, на які мене навчили молитися.
Тому до моїх вісімнадцяти років із дядьком Юзьком, в миру Йосипом Ґеорґійовичем Струцюком, для мене було все ясно… Тобто (за великим рахунком) нічого неясно – як і з тими, хто був над ним – на іконах, як і з тими дідами-бабами, які виростили мене – і пішли Додому. Працьовитими. Чесними. Людяними. Набожними. Пораненими…
Знову і вже назавжди зустрів дядька Йосипа в 1985 році в місті Ківерці, де він тоді знімав кіно, а я працював, повернувшись із армії, у районній газеті. Жив у тітки Соні – вчительки і його сестри – і вже (несподівано для самого себе і свого роду) здружився з незвичайною дівкою – Евтерпою – музою поезії, про що тітка не без гордості сповістила при зустрічі визнаного поета нашого роду – Йосипа Струцюка, і навіть показала йому мої вірші, надруковані у цій же «районці».
Потім було запрошення Йосипа Ґеорґійовича у його затишну квартиру в Луцьку, моє щире подивування його розкішною бібліотекою. Перша несмілива чарка зі справжнім поетом. Позичання у нього грошей на купівлю моєї першої друкарської машинки. Публікація з його передмовою моїх віршів у газеті «Радянська Волинь» (Перший засів // Радянська Волинь. – 1990. – 7 січня)… Він радо вітав мою першу поетичну ластівку «Острови юності» у львівському видавництві «Каменяр» цього ж року. Розповіді про все, що поєднувало наш Рід, його рідного дядька, а мого колоритного прадіда Герасима, з яким я виростав, а він у молодості косив траву…
Поезія крові, слова, язичесько-християнське крилато-корінне чуття землі предків, схожі уявлення про честь, гідність, правду-кривду поєднали нас.
В Глинищах – чумиза,
В Рудці – коксагиз.
Нарубали хмизу –
а порожній віз…
Де ж та мить щаслива?
Де той світлий день?
І селянським нивам
вже не до пісень…
Вранці – автомати,
ввечері – обріз…
Не встигає мати
витирати сліз, –
читаю вірш «Не до пісень» Йосипа Струцюка, написаний 1954 року, присвячений його шкільному другу і водночас нелегальному літгуртківцю Олександрові Синюку, і чую стукіт серця своїх родичів по лінії матері, яких доля закинула у маленьке село Ужова, яке й лягло між оцими, згаданими поетом, Рудкою (там була церква) та Глинищами (там була школа).
Баба пошепки розповідала про бандерівців, яким щось там возив уночі дід, про схрони та обрізи, на що моє романтичне дитяче серце не могло реагувати без містичного інтересу. І ми з хлопцями довго шукали ті схрони в околицях, підсвідомо сподіваючись заглянути в живу історію, а свідомо знайти там зброю…
Тепер я розумію, що душевно-світоглядна аура Йосипа Струцюка тут, на історичній Волині, лише закріплювалася, а формувалася вона, як і в кожного справжнього поета, у ще первіснішому дитинстві – тобто у лісах, лугах, полях, за сволоками прарідної Холмщини, де його рідні дядьки Євген та Володимир із крісами в руках відстоювали незалежність Батьківщини.
Гени яскравого й вдумливого хлопця сильно тужили за теплим і добрим калиновим гніздом села Стрільці (за переказами, заставою короля Данила), за кольорами, звуками, запахами королівської холмщини – і від цієї туги народжувалася у ньому, з нього музика, пісня… тобто народжувався Поет.
Коріння крилатіло, а крила вкорінювалися у небо, яке, на відміну від землі, коней, насильно, жорстоко, через політичні реалії покинутих домівок, могил предків, належало всім. І навіть радянська колгоспна влада не могла забрати неба в людей.
Біль ставав Богом, а кучерявий симпатичний хлопчик Юзьо – українським поетом Йосипом Струцюком, нутряну поетику якого відчули і привітали його старші побратими по перу: Ліна Костенко, Михайло Стельмах, Микола Бажан, Дмитро Павличко… Далі самодостатній внутрішній світ поета оберігав його від усіх спокус світу зовнішнього (не будемо торкатися ідеології), які вбили, знищили, зігнули не одного поета. Одні хотіли перетворити новообітовану землю поета в казарму, інші – у суцільний бюрократичний офіс, треті (теперішні) – в казино.
А Струцюк зоставався Струцюком – і шукав сенс життя. Бо, направду, що ж таке література, як не пошук сенсу життя?.. Особливо в ситуації, коли твоя батьківщина і батьківщина твоїх дітей – різні землі.
Поетові заважає все: ідеологічно дозована інформація, етично-естетичний контроль в СРСР – погано, надкомунікація, мобілізованість, інтернетизованість суспільства – також заважає усамітнитись і зосередитись вічному, безсмертному, тому, що не любить суєти й дешевого недушевного блиску. Відсутність грошей-гонорарів – несправедливо, їх присутність – розбещує і спродажнює. Врешті, на те, що найнеобхідніше людині, – теплоту, доброту, ласку, співчуття, – гроші не потрібні.
Йосип Струцюк як людина, громадянин, чоловік, батько пройшов і через те, і через се, як і багато чого болючо-несправедливого – крізь нього. Чого варта лише трагічна втрата першої сім’ї, доньки, хвороба сина…
Але не про те зараз слово. Та й сам письменник шляхетно уникає розмов-співчувань на ці теми. Хоча ми то розуміємо, де береться щемний матеріал і для Струцюкових чудових дитячих книжечок, і для «дорослих» віршів, драматичних поем, прози – таких різних за формою, змістом, але таких єдиних за тремтливим відчуттям вирію західноукраїнської душі переселенця, яка попри все і вся прагне уберегти свою первородність від все більш нахабного наступу монстра «маскультури», як ще недавно ідеологічної цензури.
розгадку Йосипа Струцюка – поета і громадянина – знаходимо, наприклад, у таких віршах як «Хвилина мовчання» (1989 рік), де є такі рядки:
«Шановні депутати! Вчора помер народний депутат СРСР, академік Андрій Дмитрович Сахаров. Вшануємо його пам’ять хвилиною мовчання…»
Головуючий З’їзду народних депутатів СРСР
Відірветеся мовчки із місць депутатських,
опустите чола…
Запізно, звичайно. Як завжди, запізно.
На жаль, на Русі так уже повелося.
Згадаєте, може, як йшов він, незграбний,
як коло трибуни (а не позад не
і не понад нею) ставав нерішуче,
немов вибачався у тої трибуни,
що він їй не зовсім, що він їй не завжди
іще довіряє. Бо в нього трибуна –
то плечі народів і сам він трибуна
для тих же народів, котрі завжди спертись
повинні на когось.
І – тут же – у ранньому (1953 рік):
Дверима гримнув – у колисці
Синок здригнувся, а на щоки
У неї сльози – дві зернисті –
З очей прорвались – може, докір?
Зате десь інша вже відкрито
Чекає за столом на нього.
Безцеремонно закурити
Попросить, випивши хмільного.
А за вікном ридає осінь,
За поли рвуть вітри сердиті.
…Ми часто топчемо колосся,
Шукаючи волошок в житі.
Принагідно зазначимо, що така кінцівка вірша є і в іншого поета. Але то вже – плагіат. Або (ще пізніше…):
Чорнобильська АЕС
носила ім’я того
хто чи не найбільше від усіх ратував
за світле майбутнє людства
після вибуху четвертого реактора
уже ніхто не зважився
її перейменовувати
та й не варто було.
Вірш «Року божого 1991 місяця серпня числа 24» про великий суспільно-ідеологічний перелом (пророчо-влучно, як стало зрозуміло тепер):
Кайдани спали. Все. Нарешті
ані доносів, ні арештів.
Біжи! Волай у світ… О Боже,
а раб і порадіть не може…
Про півнів (уривок із вірша «Півні»):
Я в селі, у своєму селі.
Мозолями й скупою грядкою
тут причетні до землі
хлібороби – мої предки.
Тут усе історично-земне.
Навіть півні, мислителі півні,
серед ночі збудили мене,
щоб я вірші писав – запівніч.
Ох і півні! Які ж бо ви
невгомонні і жорстокі!
Пробудили в моїй голові
родоводу мого неспокій.
І – нарешті – зовсім людське, як кажуть, без коментарів:
Їй зіроньки пальчики ссуть
повна пазуха цвіркунів
іде і сміється
сама до себе.
Так пише поет, в арсеналі якого, як мало в кого з його ровесників, книги верлібрів, тобто душевно молодий модерний поет-експериментатор, на противагу тим, сучасним постмодерністам, які замість безпосередніх людських почуттів «по-модньому» демонструють речовий та ідеологічний фетишизм, сорочу любов до блискіток та фантомів.
Мене ж хвилює у контексті спілкування з дядьком спадкоємність традицій, без яких не було, нема і не буде справжнього, органічного, натурального мистецтва.
Вітер. Сивіють косми.
Темна шаль на підлозі.
Пращур їде у космос
На чумацькому возі, –
написав я ще в 1996 році у вірші «Пращур», присвяченому Йосипові Струцюку, ратуючи за органічну єдність традиції і модерну, кореня і крила…
Правила співжиття на землі, перейняті від предків, прості, як біблійні заповіді, але жити за ними непросто. Особливо поетам. Особливо – коли стараєшся писати так, як живеш, а жити – як пишеш. У цьому – суть благородства, без якого всяке мистецтво втрачає смисл, а значить – втрачає смисл саме життя-буття.
Як переконливо свідчить біографія Йосипа Струцюка, він «жив-любив і не набрався скверни» (за Василем Стусом). Хоча рівень його суспільного сервілізму, геройства визначати не нам і не зараз. Адже принаймні він був і зостається совісним професіоналом. А справжні письменники (цілком погоджуємося із Л. Фейєрбахом) – сумління людства.
Працював учителем, науковим співробітником музеїв, знімав відомі у всій Україні та навіть за її межами кінострічки, керівником уже тепер (і завдяки йому також) легендарної літстудії в Луцьку «Лесин кадуб», очолював крайову організацію Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.
У цей же час потужне внутрішнє життя талановитого холмщака «видавало на гора» різножанрові книги, яких на сьогодні близько п’ятдесяти, у різних видавництвах України, як-от: Освідчення: поезії. – Львів: Каменяр, 1965. – 27 с.; Гостинець од зайця: вірші та казки. – Львів: Каменяр, 1971. – 48 с.; Вареники: вірші. – К.: Веселка, 1977. – 16 с.; Лінія життя: повість, оповідання. – К.: Рад. письменник, 1985. – 208 с.; Смерть Хмельницького: драм. поема на 1 дію. – Луцьк: Надстир’я, 1994. – 44 с.; Гучва: роман. – Луцьк: Волин. обл. друк., 2001. – 124 с.; Вогонь предків: лірика. – Луцьк: Твердиня, 2007. – 188 с.; Чорний припс: роман, повісті. – Луцьк: Терен, 2008. – 550 с.
Не зупинятимемося тут на характеристиці образного ладу, темах, мотивах, сюжетах, композиціях, формах творів Йосипа Ґеорґійовича Струцюка, про це вже густо й глибоко писали професіонали-літературознавці та літературолюби, серед яких наш спільний друг-побратим Віктор Вербич, Володимир Лучук, професор Л. К. Оляндер, академік М. Г. Жулинський, вище згадувані уже класики, відомі волинські письменники Олександр Рисак, Петро Мах, Іван Чернецький, Василь Слапчук, Петро Коробчук, Ніна Горик, Валентина Штинько, Надія Гуменюк, Ігор Ольшевський, Олена Пашук…
Такого розмаїття жанрів, тем, багатства асоціацій, підтекстів, як у Йосипа Струцюка, – мало в кого із сучасних письменників України. Колодязно бездонна історіософія, радянсько-воєнна реальність, космологічна фантазія, м’ясники і месники, бендери і бандерівці, зáмки і замки – усе вміє охудожнити Й. Струцюк, усе в нього є – окрім космополітизму, байдужості, цинізму…
При тому всі його твори глибоко, переконливо характéрні, харáктерні, із потужно-філігранним, калиново-золотим запасом національно-вселюдського, що при певних сприятливих державницько-інтеграційних процесах могли би бути (і будуть) перекладеними багатьма мовами світу, як уже перекладена «Ро tamtej stronie ciszy: переклад із української Т. Карабовича. (Віаlystok: Ргуmaт, 2000. – 71 c.).
До речі, Йосип Ґеорґійович – співупорядник збірника та й збирач холмщацьких пісень. А самих пісень, написаних на вірші поета, стільки, що можна цілий рік співати на призьбі хати нашого спільного з ним предка: кожен день – іншу пісню. Хоча ще Іван Франко, як відомо, казав, що віддав би всі свої вірші за один, який би став народною піснею…
Й. Г. Струцюк, який не одержав від радянської влади жодної літературної премії, тепер цілком заслужено – перший лауреат літературно-мистецької премії ім. Агатангела Кримського, а також… Але це, так би мовити, зовнішнє, формальне… Приємне – але не головне.
Головніше, суттєвіше – що на книжечках «діда Йосипа» для дітей виховувалися мої доньки – Надія та Олеся, на таких його книгах, як «Од Гучви до Стоходу: дилогія: романи. – Луцьк: Волин. книга, 2007. – 332 с., Вогонь предків: лірика. – Луцьк: Твердиня, 2007. – 188 с., Цвіт дикої шандри: повісті, оповідання. – Луцьк: Твердиня, 2008. – 164 с., драматичній речі «Роман Мстиславич – великий князь Волинський і Галицький», успішно інсценізованій Волинським музично-драматичним театром ім. Т. Шевченка, виховувався і виховуюся, згадуючи, відроджуючи себе, аз грішний, весь наш нарід…
«Наші предки чесно працювали на землі, співали, розповідали дітям казки вечорами і молилися, – часом згадуємо-розмірковуємо ми з дядьком Йосипом Струцюком, сидячи на березі Стиру в Луцьку, як вони (предки) – на березі Бугу там, колись, вічно. – А хто у цьому генетичному ланцюгу ми – відпочинок генів, їх сплеск чи надрив?.. Що б вони сказали нам на раді Роду?»
Нехай за предків говорять нащадки, адже все під нашим спільним духовно-родовим небом іде, слава Богу, по колу.
В мене доля – негостинна,
колоски скупі збирала
і сиріткою під тином
у сусіда помирала.
Хтось розрадив, хтось і зрадив
і мене з чужинцем нищив.
Половина мого роду
на чужому кладовищі.
Виганяли зайди з хати
і морозами карали.
Українська Божа мати
тихо розпач витирала, –
зафіксував у не такому вже й далекому 1953-му Йосип Струцюк про себе, про нас, про Божу матір, про Україну.
Отож, думайте, читайте…
Післямова до поетичного двотомника Й. Струцюка «Фарватер».