Із глибинки приходить один-другий природний як природа сторож генетичного коду нації – і нас «повертає у світ духовності, щирості, людяності, а всі вчинки, добрі й лихі, розуміються з точки зору одвічно мудрої селянської моралі», – читаємо в анотації нової книги Геннадія Щипківського.
«РОЗКІШНАЯ ДРОЖ» ЧЕСНОЇ ПРОЗИ
(Щипківський Г. П. Перестиглий грім: Повісті. Новели. – К.: Український письменник, 2008. – 304 с.)
Гримить! Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий…
(Іван Франко, 1880 рік)
Про справжнє, репродуктивне, перевірене й загартоване вітром часу і вогнем простору, казати, писати, співати складно. Важко. Легко…
Як і про чорну ріллю, річку, ліс, чисте кохання, чесну дружбу, рослинно-тваринний орнамент дідівської вишиванки, саму давню пісню.
Лабораторному аналізові легко піддаються лише штучно-хімічні сполуки, яких нині «щирі сіячі фальшивих перлів» насіяли не лише в секондхендівських базарах, розмаїтих «макдональдсах», але й на віковому духовно-душевному нашому полі – як поржавілих мін і снарядів після війни на полі орному.
Нині епоха пінопласту.
Пінопласт – це вспінена з допомогою газу пластмаса на основі поліуретанів, полістирола, полівінілхлориду.
Пінопласт легенький.
Дешевий. Доступний…
Стіни з пінопласту, двері, вікна… пінопластові упаковки…
Пінопласт пластичний.
Пінопласт не тоне…
Тобто за всіма критеріями базарного часу ця синтетична піна займає найвищі сходинки розпіарених рейтингів популярності серед пінопластознавців і пінопластолюбів.
Опіноплащується і наша культура з піснями, казками та легендами включно, набираючи ознак вже навіть не андеграундової, постмодерної, а постколоніальної: так колись аборигени Америки (нащадки найдревніших на Землі культур) за золото найчистішої проби обмінювали, скажімо, «вогненну воду»…
…І все-таки й часи руїни-смути невічні.
Із глибинки приходить один-другий природний як природа сторож генетичного коду нації – і нас «повертає у світ духовності, щирості, людяності, а всі вчинки, добрі й лихі, розуміються з точки зору одвічно мудрої селянської моралі», – читаємо в анотації нової книги Геннадія Щипківського.
Її автор саме з тих – «одного-другого», – які наперекір «моді і погоді» відновлюють, оновлюють етнічну систему ціннісних координат, моральних орієнтирів після глобальних душетрусів. Народився 8 травня 1944 року в с. Бучая Новоушицького району Хмельницької області, видав книги поезії і прози – «Біль і спів душі моєї», «Серпнева ожина», «Повертаюсь до себе», «Світло далекого берега», «Автографи степу», «Стежка в зозулине літо»; краєзнавих видань «Новоселівська земля», «Войничеве». Нині живе в Одесі.
Відкриваю з дерев’яним органічним кольором обкладинки «Перестиглий грім» наобум – випадково потрапляю то на 34 сторінку, де «Найкращий півень був у Марії Папартії. Якось Клембиха попала під негоду, в селі й заночувала, а як тільки зоря проклюнулася, вийшла за ворота й стала наче вкопана – у Папартії заспівав когутисько, та так, що аж у душі щось перевернув, бо такого співу не чула ні на Сандоліні, ні в Сокільці – ніде» (Повість «на досвітньому прузі»),то на сторінку 239, де щедрим здоровим серцем підглянутий і делікатно повернутий назад народний гумор, лірично-драматична інтрига новели «Цяцька»:
«Михасько якось похвалився у гурті: «Мама в капусті Гальку знайшла, а Іванко Мікать каже:
– Тупий ти, Михаську, як валянок. Це твій тато зробив її на печі.
Михась читав казку, як Карло вистругав із цурки довгоносого Буратіно, а де ж тато взяв таку цурку? Вона не валяється на дровітні, навіть гілляк нема, палимо перейдами чи соняшниковим бадиллям.
«І як тато зробив Гальку?» – це мучило з тих пір, як Іванко випалив:
– Тупий ти, як валянок…
Валянки Михась бачив. Узимку в них ходять Дем’янові хлопці. Дем’ян до пенсії крутився в селі уповноваженим, мав прізвисько Підмітайло».
Всього у книзі п’ять повістей («На досвітньому прузі», «Мавка», «Перестиглий грім», «Кара», «Колесо часу») і чотирнадцять новел («Коралі», «Бузок», «Чаєчка», «Васюнька», «Коханий», «Сон рябої кобили», «Цяцька», «Придибенція», «Надія», «Свайба», «Флюгер», «Лебеді», «Душа», «Гарматка»).
Звучать вони всі як одна велика і глибока чорноморсько-чорноріллєва симфонія українського села ХХ століття з «одноосібником» дідом Оксаном (яскрава особистість, одноосібник, здається, – загалом улюблений герой Геннадія Щипківського) і його істинною половиною – бабою Юстиною (новела «Гарматка»), топосними, мовними деталями («совгалася, хварба, верета, цурка, вивірка, вспіє…») післявоєнних та сучасних реалій та ірреалій, коли вербове та вербальне села помирають і культурно, і фізично: грім, як відомо, найперше мітить у найвищі дерева. В цьому сенсі нехай хмельницько-одеський грім направду ще достигає… разом із вічними «фівронями, пилипами, ільками, гальками, стратіями, яринами, настуньками, васюньками… гафіями, тонофіями, штефанками…» (де тільки таких імен поназбирувати!..), які, перебуваючи між собою на різних рівнях кровної та духовної спорідненості, становлять собою одну самобутню і безсмертну спільність – український народ, який із природною поважною любов’ю так тонко і глибоко вслід за Василем Стефаником, Олександром Довженком, Григорем Тютюнником, Остапом Вишнею, Володимиром Дроздом, Миколою Вінграновським… описує (оберігає) економний на кучеряві тропи його ж талановитий і вдумливий репрезентант – Геннадій Щипківський.
Ось яку сцену, приміром, знаходимо в сюжетно прозорій, але фольклорно густій, характерно архетипній повісті «Мавка»:
«Коли отець підняв дівчинку з купелі, мати сказала: «Хочу назвати Марфою, як бабцю звуть». Отець хитро примружив своє ліве око й запитав:
– Іване, а чи не ти цю мавку з лісу привіз?
– Та я, отче.
– То в чому річ? Знайшли в лісі Мавку, а хочете назвати Марфою. Марфа в селі вже є, думаю, не одна. А Мавки у вас є?
– Немає, – відповів Іван.
– А тепер буде. Записую в книгу: раба Божа Мавка…»
Автор так довірливо і зі знанням життя «зсередини» загалом, а природно-сільського зокрема, веде свою розповідь, що через якусь другу-третю сторінку тексту перестаєш виокремлювати самого наратора від внутрішньої та зовнішньої атмосфери його героїв, дерев, зір, вітрів… віртуальної та знаково опредмеченої реальності, де модель української хати твориться – як Всевишнім модель Всесвіту.
Це добра чоловіча проза з вічним здоровим запахом чесного, нездобного, як припудрена французька постмодерна булочка, а нашого щоденного хліба. Вона, як і все рідкісно справжнє, шліфоване сльозою і кров’ю, оминає історіософські лжемудрствування, снобістські претензії на «европейськість»: «не вчіть нас жить на батьківській землі» (Борис Олійник)…
А ще це той випадок, коли твір та автор подібні між собою: наскільки знаю Геннадія Щипківського, – він такий же безкомпромісний у житті, що зараз немодно ще більше…
Але те, що немодне, – часто вічне…
Вони (автор і Його «перестиглий грім») ніби з іншої епохи, тієї, давньої-близької… коли ще важливими були в житті людини дух, честь, побратимство, щирість, прості божественні людські почуття, а не суєтний гендель і вміння крутитися.
Тема перестиглості, переспілості, невчасної зірваності плоду деталізується у письменника в кількох місцях, а як психологічно-філософська надбудова, можливо, навіть наскрізна: і особистісно-авторська екзистенційна пізньоосінність, і застояна нереалізованість суспільно-реципієнтських «незалежницьких» сподівань, хоча у наскрізь високохудожньому тексті нема й натяку на публіцистичність…
Та й перестиглість у письменника все-таки означає саме крайню вищу точку достигання, після якої грім «лусне і вдарить у землю», – читаємо світлий оказковлений пасаж в однойменній із книгою повісті «Перестиглий грім» на 93 сторінці:
«У суботу знову над Косівським яром джмілем забасував грім, поволі посуваючись на Загір’я.
– Чуєш, Петрусю? Грім виїхав на шлях. Он гримотить срібними колесами його віз. Грім ще молодий, зелений, а як набере ходу – стане гучнішим, аби його всі чули. А коли розженеться з усієї сили – доспіє, тоді бережися».
Таку-от метафору чекання грому – благодатної пори (за Іваном Франком) – явив нам корінний сучасний письменник з-під моря Геннадій Щипківський.
Саме таку літературу рекомендую зараз вивчати у школах і вузах, читати для здоров’я душі й тіла.