Вона – маленька, синьоока дівчинка, виросла наче пільна квітка. Довкруги неї було багато гарних левад, зелених нив збіжжя, блідо-рожевих ланів гречки, а далі ясно-ясно синіх від цвітучого льону загонів. Та вона не бачила цієї краси, жила сама. Її доля не відмірила одною мірою щастя, а маленькими краплинами годувала через цілу молодість.
Круцько, Ірена
Перемишль
Пільна квітка :
думи-записки інститутки
Рік 1936
VIIкл.
#1.
В чому лежить краса мойого життя
В чому лежить краса мойого життя? Давне питання.
Життя краса?
Життя страшний закон, залізний хрест
Хто взяв його на плечі
Хай кине все, а сам крізь бурі й хуртечі
Йде залізний як дракон.
І я йду до нього жорстока, узброєна, сильна.
Моя девіза: Життя: боротьба!!!
І знаю я, що жах ночей тривожить душі, що темні тумани залягли шляхи, якими я хотіла б йти.
Та я відважно станупроти них, а блеск святих думок і віра в себе прожене тривожні сили, і я далі понесу свій убогий принос до сонця.
Кому я понесу і що?
Ще давно манив мене клич нести добро й любов усім, хто знав лиш зло.
І далі хочу йти там, де правди нема. Нести себе з надбанням духових сил й летом крил вірлиних зніматись все до сонця.
Це сонце – це мій світ ідей, яким живу. Я знаю, що він неначе білий ранний іней, в полудне скоро никне.
Та вірю я, що мій світ остане до кінця все повним світла і тепла.
Ось там краса в житті, де ведеться боротьба. Себе саму поставити перед темрявою та казати: неустрашимойти вперед. Вимагати від себе як найбільше добра та праці сирої й тяжкої.
Та за тим є ще другий світ, що дає мені красу. Це світ природи
“Люблю я тихий вечір.” “Люблю я дні осінні.”
В понурі сліпі вечорі осінні, витворите низку чарівної історії страхіть.
А ти зимо, що сплітаєш в леґенду і казку свої тайни буття, відкриваєш нашим очам біле, сніжне і срібне життя.
А весна, це світ для квіття. Там де конвалія цвіте, росте, де красується біла, ніжна рожа, де шумлять галузки опянюючої черемхи – ятам прямую зір. Я не хочу глядіти нігде, лише там, де природацвіте невинним квітом.
А літом я гляджу на білі клуби хмар, на танок звізд та на мрійливе, прозоре зеркало води.
Я вслухуюся часто в звуки природи та ловлю її мельодію. А вона ніжна, а заразом могуча, наче пісня з душі дна, і ось тут я знову чую красу свойого життя, що моя душа молода глядить на неї і бачить її у всіх красках та відтінях.
А далі я радію блеском своїх дум, що прямують до Величі всесвіта. Моя душа ще дуже вбога й тому піду крізь бурі, нетри і каміння піду я навіть крізь терпіння шлях, щоби дійти до Бога.
І в тому теж краса, і радість, що моя душа усе стремить до Нього.
А в час коли моя душа, пройшовши шлях совершенства піднесе акорд похідноїпісні, я скажу, що не краса в моїм житті, а повне щастя.
23 чи 24 і 26 січня 1936.
#2.
Перед сумерком біля хмар: Розпливалися хмари …
Було їх безліч, а всі у різних колірах. Розпнялися ліниво по сірому небі довтою ясною смугою. А кожна з них – то краща від другої. Мінилисьдо сонцящо хвилі, а все творили зіграну цілість красок. То рожеві веселі, що намагалися всміхатись, то золоті – ясні, що співали про чисте, благородне, дороге почування, то сині-фіолетні, що навівали сум-тугу.
Гралися хмари – купались проміннямсвятого сонця – свойого щастя. Ясніли, мінилнсь, раділи й грались.
Мов мрія…так, мов ці мрії – далекі, гарні та недосяжні але леліяні в уяві малої голівки, що шукає краси, енергійно розпихаєпогань буднів та прямує до нього – до великого сонця!
Перелетіло перед очима стадо ворон. Так цікаво летіли крикливі пташки! Одна перед другу вхвалялисья ритмікою свойого лету.
А от— і сіли на голий вершок верби та всадовились крикливо на сухому гіллі.
…А хмари? – хмари!Де ж ви? Золоті, ясні, рожеві – де ви? Їх нема, цих, що відкрили перед моїми очима такий багатий світ краси і насолоди для душі. Вони розплились по безмежному просторі неба. Остались понурі, темні смуги.
… Хмари розплились, мов мрія …
Розпучливо глядять широко отворені очі, там де недавно гралося щастя – мерехтіло, тягнулоприманчиво до себе малу істоту, – тепер розляглась сіра буденщина.
Але ось! Знайшли ці живі, розпучливі оченята маленьку хмаринку що вклонилась над землею і схованаміж віттям дерев, горіла полумям. Звернула своє мале, розпалене обличчя до сонця та всміхалась щастям. Мабуть знала, що зостала самаміж сірими мряками, однак перемагала їх.
Малі оченята, що перед хвилиною зжахнулись втратою щастя, тепер вцілилисвій зірна хмарку та пиливогненний запал. Тут дорогий останок давної краси, тут вся надія.
А темні, понурі смуги змінились у крилаті страхіття. Розтяглисвої зловіщі крила та намагались вдусити завзяту хмарку.
Та от – зіронька зійшла, ще менша від хмарини, та ясна, ясна мов очі невинної дитини. По замореній землі кинула свої лучі, що проголосили панування світла.
Тоді у чорних оченятах заблистіли зорями сльози щастя.
1934-36
Ірена Круцько
Перемишль
#3.
З історії тонів “Тріо : Чайковський”
Почалось у квітки життя. Було буйне, мов бурі, громи і дощі весняні. І квіти кругом теж цвіли, пишались зорі, манили живі, сильні вітри.
І квітка летіла. Із раю помчала в діброву, а звідтам у дикі степи і гори. Гуляла, гуляла, буяла в простори і знялась над морем. Але дика і зимна скала порвала її, і разом із хмарою на жорстоких раменах убила неботу.
І згинула любка. Не вмерла вона – згрішила. Піднятися годі. Снувалась убога по полях в темрявах ночей. А біль і туга та спомини щастя райського давили і рвали квітку.
І вона говіла, шкандибала, ридала. І давне щастя не приходило. Пекло та жаріло старе життя у тямці.
І душа плакала, стогнала та одновляти життя буднів почала.
Потяглися дні тяжкі…сірі…однаковітяжкі, сумні.
А в них серед буднів, турбот росли діла…малі й великі – геройські, величні, святі!
І могутніла знов душа в стремінні до добра, до Бога.
А з давньої краси опали платки, остався спогад…мріядавнього, що творило тепер тиху пісню…співи у далеку, – а таку близьку: стару й нову…
Вмерло життя квітки, пропала краса…осталась пісня довгоспівана…
#4.
З моїх міркувань над собою, людьми і світом
Вечірні хвилі – це час для моїх дум. Коли теплі хвилі ночі заляжуть світ, коли я вже не чую жодного голосу людей, звичайно тоді коли вже сплять другі – я буджуся.
День дав для мене лиш частину життя, яке ще заглушив крик товаришок, затерли різні справи…Авечір, а ще більше пізні години ночі, відчиняють мені ворота до іншого світа, яким живу.
Думки мої різні, часто спиняютьчя вони на аналізі природи, але тоді добачують не зовнішну красу, мертві картини, але світ вищий, повний ідеалізму, святости й поезії.
Ці образи не часто можу бачити. Це лиш тоді, коли моя душа свобідна, коли не почуваю за собою тяжкого зла, лиш легке, ніжне вдовілляколише мою свідомість, яка в цьому леготі набирає сили, могутніє.
Я часто бачу себе. Коли почну роздумувати так, щоби переглянути свої вартости і недомагання, все знаходжу тільки злого, що накінець лишаються мені лише докори, невдоволення з себе, а часом навіть, коли з думками заженусь за далеко – зі свойого існування й цілого окруження. Однак мушу піддержувати себе, що я лише в дорозі до добра, щойно у фазі стремінь до совершенности.
Я хотіла би дати від себе багато, хотілаб досягати все лиш чогось високого, благородного, однак бачу себе досить невиробленою й слабосилою.
Я хотіла б писати, мабуть вперше перед людьми вихопилось це бажання! Писати про красу в житті, яка існує, але якої не признають люди, або й допчуть її. Хотілаб писати про життя душі, про її еволюцію, а також про її нужду яка часом заляже й не дає зродити ні одного доброго вчинку, одної доброї думки.
Однак я часто прикровідчуваю погорду для цих моїх бажань, хотяй я ніколи чесно не виявляю їх (другим). Бвчу незрозуміння для моїх думок, а за тим починаю сама сумніватися в доцільність цілого стреміння до чогось гарного й великого. Тоді я плачу, бажаю бути малою, незамітною істотою, і коли мені не можна досягати чогось взнеслого, високого, бажаю тинятись із своєю погордженою, висміяною, а вимріяною душою.
А світ? Я люблю його, але не таким, як бачать і розуміють його люди; я задивляюсь цілком відмінно, (інакше) на існування цеї обіпільної, так мудро сконструованої машини. Те, щона ньому стільки погані й зла, це вина людей. І хто хоче, може грязнути у ньому та бачити лиш погані картини, відчувати лиш тягар, та стогнати. Життя терпіння, перепони мусять бути. Без цього, не було б геройства та штуки жити, – не було б краси.
Це лиш люди міняють та обнижуютьвартість світа та людини. Стають часто знаряддям обставин, слугами інстінкту і через це важкийдля них тягар життя.
Коли б більше дали вони щирости і душі, меншеформи й зовнішности, коли б було більше зрозуміння для взаємної любови і зрозуміння одної людини для другої, ніхто не нарікав би на життя. Зрештою, Бог дав людині волю, розумі вона може створити собі життя гарним; це лише залежить від її хотіння й справности.
І я хочу жити, але лише разом з поезією, хочу творити, але й мати тільки сили, щоб знести сміх глуму других і далі співати свою давну, химерну пісню.
Диспозиція:
1) Вечір – хвилина духової розкоші.
2) Думки про себе й мої задушевні бажання.
3) Погляд на світ і людей.
Перемишль, 20 березня 1936.
#5.
Що здобуває людина через спів-життя з другими
Диспозиція.
1) Перше поняття – що це таке сонце?
2) Зимне, мале серце починає любити людей і світ.
3) Поняття Бога
4) Розуміння любови Вітчини
5) Усуспільнення одиниці
6) Світ краси, поезії й мистецтва
7) Люди, шо ушляхотнили “пільну квітку“
Вона – маленька, синьоока дівчинка, виросла наче пільна квітка. Довкруги неї було багато гарних левад, зелених нив збіжжя, блідо-рожевих ланів гречки, а далі ясно-ясно синіх від цвітучого льону загонів.
Та вона не бачила цієї краси, жила сама. Її доля не відмірила одною мірою щастя, а маленькими краплинами годувала через цілу молодість.
Спочатку здавалось, що з цеї дитини виросте людина з малим засобом шляхотних почувань, зі слабим відчуванням чужого болю і дуже вбогим розумінням вищого світа, світа ідей та краси. Однак люди, ці люди, про яких говориться майже все з огірченням за їхню скупість на добрі вчинки, так дуже багато дали молодому дівчаткові.
Ще в дитинстві, її русяву головку, на якій не все було видно гарну зачіску, часто можна було бачити між сільськими дітьми, часом на дорозі в піску, часом у чужому городі на яблунях, мимо цього, що в саді родичів було чимало дозрілого овочу. Спосіб життя сільської, збиточної, крикливої, обмурзаної дітвори підходив їй більше, ніж нудне перебування в хаті. Родичів любила, однак незручно їй було, коли питали, де була. Тоді розвивала свою буйну фантазію та розказувала про небувалі речі. Так поволі наклеплювалася вдачадитини до злих навичок.
Крім на родичів, недоціненого скарбу, вона мала ще cтаршого брата-студента. Його глибокі, сині й добрі, як матусине серце очі, нераз кликали сестричку до себе. А це, після свойого сталого, ґримасливого “не хочу,“ видрапувалася йому на коліна та після свойого стилю та смаку, укладала крават. Любила з ним бавитися, а надівсе робити різні вечірні вправина конюхів, що випасали луки.
У такі вечори, коли на небо висипались міряди зір, а з розмріяних піль та левад нісся запах свіжих скошених трав, вінкормив діточу уявучудовими оповіданнями та пригодами. Шляхотна, ніжна душа студента передавала “пільній, дикій квітці“ щораз більше багацтв. В її душі родилося споча
тку мале невиразне – потім щораз ширше поняття чогось гарного і взнеслого, вільпого від облуди і такої неправди, якою недавно так часто послуговувалася.
І був у неї один день, що підніс її істоту на вищий щабель, що дав її розуміння чогось такого, чого вона досі не вміла поняти. Про цей день до нині добре тямить. Це був гарний липневий світанок. Сріблі роси блистіли на травах і квітті. Дорогою, висадженою з обох боків старезними липами, розносило довге лабате галуззя ніжний запах липневого квіття. По ній ступав студент з сестрою. Вона була тоді 12-літною “панною.” Вибрались на прогульку. В селі не було ще руху. Дальші краєвиди затьмила легка мряка. Тільки на сході сміялося небо. Його рожеві, то злото-мідяні хмарки мінились і грались, наче розпалені, закохані дівочі очі. На небі, мов розгорнуті рамена розляглось кілька ясних, великих променів. За хвилю виплила вогненно-червона куля.
Сонце! Сестричко, гляди святе Сонце! Його іменням висловлюють люди поняття ідеалу ! Воно символом найсвятішої думки. О Сонічко ясне! Так ждуть наші очі, що знають лиш ночі? ночі Твого ясного світла ! Світла! !!…і витямились дві пари очей у золоте сонце.
Він, cвіт ідей, вдарив в її уяві. Вона задивлена йшла і чула, коли в її душі росла якась могутня сила. Він, потім ще довго з запалом казав про те, що це таке сонце!
Від цеї хвилини в малому, досі зимному серці зродилось почування ідеалу. Воно почало почувати біль других людей, почало розуміти життя з усіма його злиднямита побачило потребу нести усім втомленим людям якнайбільше тепла й чуття.
Цей перший, великий для її
душі дав її брат, найдороща в світі після родичів людина. Він для неї ще досі є братом її душі.
І так покотилося золотим перстенем через кільла років її життя.
Вона знайшлася у круговороті ——– (інших?) людей
Вирував її гурт ровесниць, молодих дівчаток, що дивились на світ як на казку – всміхались до нього мов до майстерної забавки. Вона любила їх сміхи і радощі, однак відчувала між ними а собою різницю. Заходила часто у вільних хвилях до одної старенької пані. …А там у неї на душі було стільки дорогого самоцвіту. А з її простих, щирих слів йшло для малої, пільної квітки тільки дорогих вказівок! ЇЇ звичайними, невишуканимисловами, мов чудовими —–красками, малювалавеличний образ Бога, його великих та трудних доріг. У душі дівчини, великим розмахом зачеркувалось поняття про щось найвище, про найбільш благородне та совершенне єство.
І знову такий великий та цінний скарб для вбогої досі душі принесла приязнь з дорогою Панею. Між старшими товаришками, вона завважила одну. Була це висока, струнка смагляволиця панночка. Чорні та глибокі як бездонна криниця очі, говорили про щось велике й таємне. Дівчатко не заважилось приступити до такої подруги. Відчуло, що нова товаришка дасть їй багато сили, якої так дуже було ще потрібно до реалізування в житті високихстремлінь. А ця, пригорнула слабу, пільну квітку та дала наказ плекати силу і тіла і духа, бо тільки цей в житті може панувати, хто буде сильним. Учила, що любов Вітчини полягає на виплеканні свого характеру, на ушляхотненні своєї душі, а щойно тоді на творчій праці для народу. Ці всі слова, мов краплі дощу на спрагнену землю падали на молоду душу. І в молодечих думках почали цвісти бажання принести Відчині якнайбільш чистий характер та точно виконані обовязки.
У щораз ширшому крузі знаходила вона нових людей. Війшла в зорганізоване життя. Тут розширилося її розуміння суспільности. Праця для других, почуття спільноти усуспільнили її. Тут багато завдячувала проводові, що вчив жити в гурті й лиш в гурті працювати. Так витворилася у давньої, дикої пільної квітки гверда засада: “Добро загалу є найвищим законом.”
І так у неї, що таким повільним кроком переходила через життя, а люди відкривали перед нею щораз то нові скарбниці, творивсясвітогляд.
Та душа прагнула ще з одної скарбниці зачерпнути жменю дорогого каміння. Бажала поезії-краси. І знов знайшлася людина, що відкрила перед її очима новий світ – світ мистецтва. Розгорнула картки рідної літератури, позбирала найцінніші розсипані перли та дала повну пригорщу дитині. Навчила розуміти природу, читала з її книг велику незглубиму поезію. Ця людина протоптала нашій “пільній квітці“ першу стежку до Музи.
Яке велике добро творилиці люди, що не перейшли байдуже біля “дикої, пільної квітки,” а своїм теплим співжиттямушляхотнили слабу билину.
Я задивлена на її гарний, викінчений характер, часто думаю, що я хотіла б її дорівняти. У повільному реалізуванні цього мойого бажання теж дуже багато завдячую співжитті зі шляхотними людьми.
Коли говорю з нею на подібні теми, вона нераз каже, “Мої дороги розстелилися та кличуть: “Чекаємо на Тебе, та таких, як Ти, щоб йшли до дітей таких, як “пільна квітка”, та несли їм тільки добра, що ці всі люди “маленькій, синьо-окій”.
Перемишль, 29 cічня 1937. VIII кл.
#6.
На передодні іспиту зрілости
Останна українська задача в ґімназії
Мені пригадується неодна розсміяна травнева днина або тихий запашний вечір з минулих років коли я стрічала біля себе постаті моїх товаришок-матуранток. Ішли звичайно з зажуреними обличчями, а в їх очах я бачила якусь тривогу, що спліталась з таємничістю, а це все творило щось великого та імпонуючого. Я мріяла про це, щоб вже раз бути в осьмій клясі, щоб мати багато речей до розказування моїм товаришкам на пошепки, так щоб “ці малі“ не чули, щоб могти уладжувати прощання, професорів та класників, і.т.п.
Я й не стямилася коли немов гірським потоком перешуміло кілька літ і я опинилася перед цим фактом, що маю скінчити свою осьмилітну працю й відійти на все з ґімназії. Тепер цілком не видається мені таким щастям прощатися з дорогими людьми, з якими стільки літ у повному порозумінні та гармонії доводилося працювати. Тепер хотілося б лишитися ще на якийсь час, щоб ше більше насолоджуватися життям, повним безжурности та краси.
Останні дні побуту в школі вже гаки найбільше перед самою матурою вимагають багато праці. Воно теж має свій чар, коли з цілою горою книжок, з мокрими рушниками на голові, мандрує одна по другій до найбільш недоступних закуток будинку. Нераз підчас праці видяться різні думки про успіх при матурі. Часто перестрашує одна другурізними здогадами відносно тем матуральних задач, йп. Професорів, йп.предсідника.
Часом, коли умученадумка спиниться над цим фактом, що за кілька тижнів треба покинути школу, мене огортає жаль. Мені стають перед очима всі цікаві вечорі, коли я у повній безжурності, не почуваючи на собі майже жадних обов’язків, як вивчання лекцій, ставала при вікні та вдивлялася в чари ночі. Нераз темна сильветка чорними контурами нашого будинку, робила враження чогось ґігантного, непереможного. Мені часто видавалося, що це якийсь середновічний монастир, не тому, щоб в нашій ґімназії мала ще залишитися стара середньовічна атмосфера, але тому, що від неї навівало якоюсь могутністю і таємничістю.
Нераз ранками, коли я перебувала на городі, підносила свій зір понад криші домів я бачила залізний хрест над каплицею що іскрився до сонця цілим жмутом блеску. Тоді розширилися мої думки, тоді я бажала бодай в одному дні не вчинити нічого злого а подібний блеск – усміх витворювати у свойму окруженні. А скільки радощів зазнала душа в самій каплиці на тихій розмові з Христом, скільки гарних хвилин перебула в вечірних годинах у цій великій святині – коли нераз довгими, непозлотими руками розтягалося між лавками місячне світло, а на душі було так немов переживала би передсмак надземського щастя.
А прийде час, коли треба буде покинути ге все. Я переконалася вже нераз, що коли я опускала школу на короткий протяг вакацій, я нераз у товаристві найближчих і найдорожчих осіб почувалася якоюсь слабою, замало рішучою, а коли у вересневих днях мене знов обіймали могучі, камінні рамена ґімназійного будинку, до мене вертала давна сила, родиласяініціятива. Сподіючи однак, що у мене не зродиться теперяк свідомість, що я остану на світі слабою. Мені здає
ться, що ґімназія дала мені досить сили, так що зможу остати на завсіди у своїх переконаннях.
Вірю, що Дух істини, якому я віддала себе першого дня, коли моя дорога Мамуся завела мене у катедральний храм, з поміччю якого я провела вісім літ праці, а тепер прощаю ґімназію – не опустить мене ніколи.