Не перестаємо дивуватися, яких титанів духу народжувала українська земля, яку високу науку вони творили. А тому нам треба знати їх імена, аби розуміти, що маємо щастя належати до красивого і обдарованого народу, який навіть за відсутності власної держави творив ‘ вітчизняну науку і культуру. Одна із таких постатей – Теофіл Коструба: історик великого наукового розмаху, літературознавець, публіцист, духівник і взагалі надзвичайно талановита людина енциклопедичних знань.

Однак при цьому всьому його ім’я практично невідоме не тільки широкому колу громадськості, а й архівцям-історикам. Народився він 26 травня 1907 року в с.Стара Ягільниця. Його батько Петро Коструба на той час був керівником тамтешньої школи. Він починав свою педагогічну працю у Білобожниці. Одружився і виїхав на Золочівщину до дружини. Через кілька років повернувся у наш край і одержав посаду керівника школи в с.Стара Ягільниця у 80-х рр. XIX ст. В 1892 р. ще молодою померла його дружина Кароліна. Похована на сільському кладовищі.
Коструба одружився вдруге із донькою директора школи з Полівців Павляка. У них народилося двоє синів. Петро, 1903 р.н., – відомий педагог, що працював у жіночій гімназії у Львові, 1944 року репресований і виселений до Казахстану. Після смерті Сталіна повернувся до Львова і працював доцентом на кафедрі української філології Львівського університету. Автор наукових статей, курсу лекцій «Фонетика сучасної української мови» (1963). За його підручником львівські студенти і сьогодні вивчають фонетику української мови. Помер у 1979 році.
Другий син – Теофіл. За допомогою брата Петра опанував матеріал трьох перших гімназійних класів і 1922 р. здав вступний іспит до 4-го класу гімназії «Рідна школа» у Чорткові. Хлопець вчився на «відмінно». Та невідрадні матеріальні умови в час війни і після неї, особливо після смерті батька (помер 9 липня 1926 р., по-хований у с.Білобожниця), підірвали здоров’я молодого хлопця і він захворів на туберкульоз кісток. Ця страшна хвороба і стала причиною його передчасної смерті. Попри те, він наполегливо працював до останніх днів свого недовгого стражденного життя.
Ось портрет Теофіла, поданий його товаришем О.Домбровським: «Це була постать високого зросту й астенічної статури з помітно високим чолом, досить довгим волоссям і чорною бородою».
Як уже згадувалось, освіту здобував у Чортківській гімназії, а матуру екстерном склав в українській академічній гімназії у Львові (1930) і вступив до Львівського університету, де почав студіювати історію Середньовіччя. Переїхавши до Львова на навчання, забрав із собою матір.
Крім навчання, через матеріальні нестатки змушений був шукати заробітку в редакціях різних видань, щоб друкуванням статей заробити на прожиття. Був співробітником журналу «Нова зоря» Станіславівського єпископату, очолюваного єпископом Григорієм Хомишиним. Від 1932 року видавав часопис «Хліборобський шлях». 1936 року обраний членом комісії старої й нової історії та історико-джерелознавчої комісії НТШ. Викладав історію України на семінарі при НТШ.
У Львові завдяки кращому лікуванню і опіці доктора Олександра Барвінського здоров’я його дещо поліпшується. Він досить швидко стає визначним істориком і займає поруч з професором, ученим Мироном Кордубою чільне місце в розділі історичної науки.
Однак тут – новий удар: відмовляє права рука. Завдяки незламній силі духу він вчиться писати лівою і продовжує працювати й навчатися.
Володіючи небуденним талантом, фантастичною працьовитістю, він перевищував своєю обізнаністю не лише аспірантів, а й навіть декого з доцентів. Водночас слухає лекції у відомих тоді теологів, студіює богословські науки. Разом з професором Іваном Крип’якевичем та Омеляном Пріцаком збирає матеріали до бібліографії історії України і ставить собі за мету вивести українську історичну науку на європейські обшири.
Наш земляк зробив відчутний внесок до скарбниці української історії. Він – автор історичних досліджень «Откуда єсть пошла Русская земля», «Гетьман Іван Скоропадський. 1708-1722», «Заснування Станіславова», «Нариси з церковної історії України Х-ХІІІ ст.», «Самборське єпископство в часах князя Лева». А ось – ряд краєзнавчих статей: «Матеріали до історії м.Чорткова», «Неіснуючий монастир отців-василіян у Чорткові», «Радикали про унію», «Унія і православ’я в українській історії І пол. XIX ст.», «Нариси з церковної історії України», «Володимир Великий – великий будівничий України».
Теофіла Кострубу вважали тільки істориком, проте він був неабияким знавцем нашої літератури, її критиком та істориком. У «Літературно-критичній бібліотеці» Коструба видав цілу низку літературних характеристик українських письменників та їхніх творів: Івана Котляревського, Івана Нечуя-Левицького, Ольги Кобилянської, Миколи Куліша, Богдана Лепкого, Осипа Маковея та ін. Він був також і видавцем-редактором, його зусиллями вийшов у Львові альманах «За велич нації». Ідеологічно найважливіша праця Теофіла Коструби з літературознавства – його великий «Вступ» до другого видання «Антології українського католицького письменства», виданого стараннями отців-василіян. Переклав українською мовою «Галицько-Волинський літопис» і «Скіфію» Геродота. Написав книгу «Віра наших предків: церковно-релігійна ідеологія у княжій Україні X-XIV ст.», «Нариси історії», «Як Москва нищила українську церкву», «Белз і Белзька . земля».
Настав 1939 рік. Теофіл Коструба покладав великі надії на зміну режиму, але згодом прийшло розчарування. Тож він вирішує висвятитися на священика і вступає в новіціят монашого ордену отців-василіян. Коли більшовики вступили до Крехова, Теофіл залишився у монастирі і, ризикуючи життям, заступав перед ними справи монастиря і стареньких ченців. За ним було встановлено нагляд. Перед самим арештом Теофілові вдалося втекти. Він переїхав до Львова. Його вистежили і хотіли вбити, проте врятували віруючі. У 1940 році митрополит, Андрей Шептицький висвятив Теофіла Кострубу на священика.
Недуга прикувала Теофіла до ліжка, відвівши йому лічені місяці життя. Незважаючи на нестерпний біль, він продовжував працювати над курсом історії України. А ще – над історією української церкви. На жаль, передчасна смерть вченого-енциклопедиста не дозволила йому закінчити свого «Нарису історії України» і завершити працю над духовною історією свого народу. Він відійшов у вічність 3 березня 1943 року, маючи всього 36 років.
Поховали Теофіла Кострубу на Личаківському цвинтарі у Львові. З прощальним словом виступив Олександр Домбровський. «Теофіл Коструба був дійсним аристократом духа, – мовив він, – що покривалося у великій мірі з його світоглядом: був подвійним українським монархістом – визнавав над собою Царя Всесвіту і корився йому у безнастанних молитвах, та поруч з тим був вірним українській гетьманській ідеї та її представникові Гетьманові Павлові. Це була правдива, а не паперова вірність Богові та Україні».
Життя Теофіла Коструби можна порівняти з життям славетної української письменниці Лесі Українки. Однакові у них долі. Великі життєві труднощі і незламна воля до життя! Їх обох вивела на великий шлях надзвичайна працьовитість і надзвичайний талант. Це люди, сильні духом. Теофіл Коструба був визначним вченим- енциклопедистом, істориком, найдостойнішим сином української нації, життєвий девіз якого був «Оце йду творити волю Твою, Боже».