Дехто вважав тата песимістом. Я ж, навпаки, стверджую: він був великим оптимістом, завжди вірив у перемогу Добра і Справедливості. Але й боровся за це. Пам’ятаю його стан, коли поштою був пересланий сигнальний примірник збірочки «Життя», цинічно, жорстоко зґвалтований цензурою. Батько, читаючи свої скалічені вірші, не плакав – ридав… 

Спогади про батька

 Світлій пам’яті відомого поета, політв’язня комуністичних таборів, лауреата Шевченківської премії Івана Гнатюка.

Як багато суму й болю заховано в цій короткій фразі – в нашій сім’ї, скільки себе пам’ятаю, тато був найголовнішим. А тепер усе це – в минулому, поволі звикаюся з думкою, що він відійшов назавжди. Це… важко.

Спогадів безліч, сумних і веселих, – вони міняються, як картинки калейдоскопа. Отак було і в ці останні дві години, коли я гріла в долонях уже холодні батькові руки, серцем вслухалася в його тяжкий віддих, ціпеніла з жаху, коли він припинявся, сповнювалася примарної надії, коли тато знову дихав, – і згадувала… Я тоді, напевне, вперше зауважила, які аристократичні руки в тата, селянина з діда-прадіда: гарні, з довгими пальцями, ніжні і вмілі. Він умів усе роботи досконало: поратися на городі, мурувати, косити, пришивати ґудзики, наспівуючи при цьому:

Маю жінку, дочку й внучку,

Та сам собі шию…

Дехто вважав тата песимістом. Я ж, навпаки, стверджую: він був великим оптимістом, завжди вірив у перемогу Добра і Справедливості. Але й боровся за це. Пам’ятаю його стан, коли поштою був пересланий сигнальний примірник збірочки «Життя», цинічно, жорстоко зґвалтований цензурою. Батько, читаючи свої скалічені вірші, не плакав – ридав. Він тоді зважився на героїчний, як на той час, вчинок – написав скаргу на видавництво. А далі було ще дивніше – видавництво через часопис просило вибачення в автора… Але Система цього Іванові Гнатюку не пробачила: його перестали друкувати. Цілковито. Жодного рядка, ніде. Чотири довгі роки тато з усіх видавництв, редакцій газет, журналів, навіть місцевої газети отримував відмову. Я тоді зненавиділа ту мить, коли ми відкривали поштову скриньку. Вона таїла в собі тільки розчарування. І все-таки щодня батько зачинявся у своїй кімнаті – і писав, творив прекрасні вірші.

Найприскіпливішим цензором була мама – дружина поета, яка, не маючи філологічної освіти, а тільки закінчивши ще до війни Дрогобицьку гімназію, вміла завжди дуже точно вказати на недоліки. Тато страшенно сердився, заперечував, навіть казав, що мама нічого не розуміє в поезії, – але знову зачинявся в своєму маленькому кабінетику. Інколи по декілька днів працював над однією строфою, а то й рядком – і досягав досконалого звучання. У родині запановував гарний настрій, батько читав і перечитував нам написане – і ми раділи. Тихо й задоволено всміхалася мама: як завжди, вона таки мала радію.

Тато любив допомагати людям: кому – порадою, кому – підтримкою, а кому – й фізичною працею (це при його-то здоров’ї). Був надзвичайно добрим сином, чоловіком, братом, батьком. Завжди вирішував усі наші проблеми – але й був строгим і вимогливим. Найбільшою його пристрастю були книги. Треба було бачити, з якою любов’ю і прискіпливістю він їх вибирав у книгарнях. Звідки б не приїжджав – завжди привозив нові примірники. Власноруч змайстрував стелажі – аж до стелі. А зараз ця велика й цінна бібліотека стоїть і (мені так здається) тужить за своїм господарем. Віриться, що колись, як цього хотів тато, у кімнатці, де він творив, буде його музей, і ця бібліотека ще дуже й дуже багатьом буде дарувати інтелектуальну насолоду.

Іван Гнатюк був глибоко віруючим. Часто повторював, що його ще в дитинстві до глибини душі потрясла самозреченість Христа в ім’я любові і врятування людей. Ще підлітком він прийняв у свою душу Голгофу – і йшов до неї через усе життя Хресною дорогою, ні разу не оступившись на манівці. Віра в Бога допомогла татові зважитись на 75-му році життя на операцію (лікарі відверто говорили йому, зважаючи на хворе серце, про невисоку ймовірність успіху). Батько ніколи не визнавав ніякого конфесійного поділу: Бог – один, муки Христові одні, а цей людський поділ – великий гріх перед Єдиним. Серед його найкращих, найвірніших друзів ще з колимських часів був світлої пам’яті Патріарх Володимир (у миру – Василь Романюк), чий похорон, по-блюзнірськи перетворений тогочасною безбожницькою владою на побоїще, став вагомою віхою на шляху відродження національної свідомості українців. Згадується останній візит Патріарха до тата в Борислав (він зафіксований у відеозаписі). Розповідаючи про парафіянку, яка з фотографії могла визначити долю людини, отець Володимир зізнався: «Я показав їй, Івасю, твою фотографію і сказав, що ти дуже хворий. А вона сказала, що ти мене набагато переживеш. А я так добре тепер почуваюся. Так що, друже, не сумуй – ще поживемо». У задумах було поїхати на Колиму і помолитися на безіменних могилах, де спочили їх побратими. Не судилося – у короткому часі Патріарха Володимира не стало.

Відчуваючи, як щодень тануть його життєві сили, батько попросив для останньої сповіді греко-католицького священика, якого дуже любив і поважав, отця Михайла Пецюха зі Стрия. Як ревно тато молився після причастя, скільки болю і надії було в його очах, які ще горіли живим вогнем на вихудлому обличчі. В останні дні часто бачила, як батько, коли думав, що він у кімнаті один, брав образок із зображенням Христа і молився…

 Любов Гнатюк.

Leave a Reply

Your email address will not be published.