Березень 1941 року. У наших селах, тоді ще Білобожницького району, енкаведисти арештовували людей, переважно ночами, членів ОУН та їх симпатиків, активних членів неіснуючої «Просвіти», яку заборонили, як тільки «звільнили» Західну Україну від буржуазної Польщі. У моєму селі Ромашівці по одній справі було заарештовано 15 членів ОУН, поміж них – дві дівчини, інших окремо, всіх 20 осіб. Ніхто з них додому не повернувся.
Квітень, травень – біля Чортківської тюрми черги з передачами. Батьки, дружини заарештованих з навколишніх сіл займали черги, скроплюючи сльозами кожну річ, призначену для в’язня. Суд. Про це родичі дізналися через адвокатів. Групами йшли пішки до Чорткова – родини, сусіди, щоби підтримати ув’язнених хоча б поглядом, підтримати морально. У місті, не дійшовши ще до тюрми, поділились, десь очікували двоє чи троє і хоча міліція перекрила дорогу автотранспорту, розганяла перехожих, та кожен якось примудрявся залишитися на центральній вулиці.
Нам з Галиною Маланчук, яка чекала, щоб побачити брата Андрія, вдалося зупинитися по правому боці тюремної брами. Ніхто не звертав уваги, то я роззулася, взуття розшнурувала, однак тут враз відчинилася брама, першими вийшли енкаведисти з собаками на поводках. Галина розбила глечик з молоком і ми збирали черепки. За енкаведистами виходила колона політв’язнів, оточена озброєними конвойними. У першому ряду йшли дві дівчини – Ксеня Концограда і Марійка Адамик. Поруч зі Ксенею – її наречений Павло Маланчук, з Марійкою – Михасько Музичка. Хлопці йшли з гордо піднятими головами, нахилившись до своїх наречених, за ними – ув’язнені з сіл Білобожниця, Ридодуби, Мазурівка, Калинівщина, Ромашівка. У останньому ряду колони – уродженець Калинівщини Михайло Старик (батько Іван заарештований окремо). Звідкілясь таки з’явилася дружина Михайла Франя з донечкою Іванкою, якій було п’ять рочків. Дівчинка упізнала батька, побігла за колоною і кликала: «Тату! Тату!». Батько, не озираючись, маючи на плечі торбину, можливо, з одягом, другою рукою помахав позад себе. Дівчинка добігала до колони, незважаючи на вівчурів, та енкаведист відштовхнув Іванку, вона впала, піднялася, та вже не бігла, а стояла з піднятими руками і плачучи кричала: «Тату! Вернись! Чуєш мене? Вернись!». Колона в’язнів віддалялася, мати пригорнула до себе донечку і дитини, що ніколи не побачить батька, як і дідуся? Скільки їх, таких сиріт, залишилося, а хтось з-поміж них і не пам’ятає свого батька…
Усім нам відомо, що коли відступала «наша» армія перед фашистською, то залишала за собою десятки й сотні замордованих політв’язнів по тюрмах, про що засвідчують спільні могили. А ще ці «наші» (тобто, не для всіх наші) гнали в’язнів аж до Умані і там стратили.
Марія ШТЕПА