“Хочу додому, там осінь малює, бо тут їй нічого робити. Тут скелі і камінь, залізо і бруд. Нема для кого фарбувати, нема що прикрашати. Сюди вона скоро лише воду і холод принесе. Тут нема місця для літньо-осіннього танцю. У цьому місті все більше краси модерну, його не цікавить буденний спектакль природи…”

ОСІННЯ СПОВІДЬ (НОТАТКИ)

Вересень

Хочу додому, там осінь у гості зайшла, гуаш червону, жовту, чорну на пеньочку розклала і пісню тихо-тихо для люду заспівала. Та хто її чує та хто її бачить. Немає часу для сольника молодої вересневої панянки. Усі в справах. Працюють, працюють. Ніхто не лінується. Все менше воркують, а більше сумують. Коли ж слухать пісню таку тиху.
Надворі сонце пече, наче це лише літо царствувати зачинає, проте осінь уже не гостює, а панує. Вона ще тиха, тендітна і цнотлива. Ще зовсім трошки юначка це із літом потанцює, а потім як заплаче, затріпоче і темну вуаль покаже. Норовлива, горда, безкомпромісна осінь знову з нами.
Хочу додому, там осінь малює, бо тут їй нічого робити. Тут скелі і камінь, залізо і бруд. Нема для кого фарбувати, нема що прикрашати. Сюди вона скоро лише воду і холод принесе. Тут нема місця для літньо-осіннього танцю. У цьому місті все більше краси модерну, його не цікавить буденний спектакль природи.
Хочу додому, там осінь чекає, а я знову її там не зустрічаю. Буденність, як гиря, тягне до дна польоти мої. Гроші, як наркотик, дурманять і туманять. Бажання статусу, як потреба знати діагноз, забирає можливість жити сьогоднішнім.
Осінь-осінь, скільки сталося за цей рік: щось розбилося, щось зів`яло, щось розтало.
Ти в моєму домі, осінь, малюй щиро, не халтур. Ми ж з тобою знаєм: мистецтво вічне, а наша робота – лиш мить, яку ми так хочемо зберегти для вічності.
Я приїду, приїду, осінь. Не сумуй. Танцюй. Танцюй! Скоро когось ти знову закохаєш в свій танок. Хто зна, можливо, той хтось буде кращим учнем, ніж я…

Жовтень

Норовлива осінь шаленіє за вікном. Так дивно розкидає громовиці між океаном золотих листів. Це смуглява панянка ніколи не боїться показати свій перчистий характер. Ось вона злиться, а ще мить – і плаче, і паче, і плаче…
Ще одна осінь за моїм ще одно новим вікном. Ніби й нічого не сталось, нічого не прийшло, нічого особливого й не пішло. Проте чогось уже не вистачає. Щось змила осінь із мого вікна. Мені ж принесла не лукаву мудрість, що засіла краплею води в очах.
Все ніби й теж, та все ж чогось уже нема. Ви не подумайте, мені не жаль нічого, проте щось все-таки щемить «у печінках».
Норовливі ми з тобою осінь: те, що для інших світом стати може, для нас неварте й споглядань.
Мені здається, у цьому є щось фантастичне: я так люблю твої шалені громовиці, твої зітхання, інтимні шепоти із вітром…Але це було у вересні, а в падолисті і згадувань про це не варт.
…Осінь, ти вип`єш кави? Не хочеш? Ну, як хочеш!
Норовлива осінь залоскотала місто трепетом своїх обіймів. Сьогодні вона щедра, а завтра… завтра стане лиса і пуста. Зістариться й у сивому волоссі піде за обрій, за обрій нашого буття.

Листопад

В моєму саду осінь без мене минула. Боже, так дивно минула. Опало листя з дерев, мов золото, і поніс його вітер удаль. Не знаю, чи великі кетяги мав виноград, той, вуса якого щоранку мене обіймали і той, шелест якого мене з рідного порогу проводжав. Не знаю я, чи багато зграй лебединих небесні простори над моїм домом проминали. Чи відповідали вони комусь так, як мені відповідали. А ще я пропустила мить, коли моя берізка у волосся золоту стрічку вплітала. Цікаво, вона цього року теж ридала?
Ох, осінь! Моя чарівна осінь, я проґавила тебе… Не знаю, яке дерево у моєму садку ти першим перефарбувала, коли у моїх горіхів листя вкрала і як білочок у їхній роботі підганяла. Мабуть, ти почала працювати з самісінького ранку, коли навколо стояв туман і коли знехотя просиналося село. А у моє вікно ти заглядала? Бачила, що мене нема? А цікавилась, чому нема?
Ох, осінь! Я в цю пору майже не писала. А це так важко, коли в душі мовчання, коли рука без пера, коли на устах нема коханого рядка. На дурниці мною був потрачений цей час, а жаль…
Ох, осінь! Моя мила осінь, де ти є, золотокоса, де твої гарячі дощі, де твоя краса?!
Знаю я, ти зовсім не давно звідси пішла, проте мені так потрібно, щоб ти знову прийшла і ми сіли отам, угорі на пеньочку, у звучному шелесті трав, тоді б ти почала свою довгу тужливою пісні, я ж розказала б тобі, як минає моя дівоча весна, які у неї холодні дощі, які люті бувають вітри і які тривожні вечори. О, я знаю, ти мене слухала б дуже спокійно, а після всього глянула поглядом теплим і ніжним і подала мені золотий листок..
Осінь-осінь, мені дуже потрібні твої теплі очі, але тебе нема. Надворі панує зима, а я для неї зовсім чужа.
Золотокоса, проґавила я тебе!

Leave a Reply

Your email address will not be published.