“Бабину хату краще би назвати гніздом – з купою хмизу, гілок і палицею-карлюкою коло самого порогу. Ворожила дитині на яйцях. Полоскала у воді їх, а тоді пускала столом – і вони котилися. Дивно, та не падали. Шершаві руки затримали одне і піднесли проти світла…”

Іванна СТЕФ’ЮК. Роман «На хітанці» (1 та 2 розділи)

Розділ І

1

Цей раз гора дихала помаліше – хоч вітер ніби і справився дмухати поміж смереки, хоч і трава нашорошилася хижачкою, хоч, ніби, й вечір.  Блідавий молодик розбовтав  потемки – бо так йому добре, а вітер може би й завертав хмарами – але притих.

Боса нога крок почерез крок перебирає присохлу траву – ще трохи. Стала би ти, Дарочко, та віддихалася трохи. Стала би… Нога чує траву, а трава чує легоньку ходу – то і не сердиться. Іди, молодичко, іди.

Місяць відкрив око, перестав бовтатися. Крона до крони притулилася, шум лісом пустила, звірина в хащі шаснула – затаїлася. Жінка ступає, перекладаючи з руки на руку плетений кошіль, а коли доходить до самого берда – важиться то підняти. «Йой – запаска розв’їзаласи – а най це», – подумала собі. Пояс розвивається смугованим змієм, вивільняє перетиснене лоно, випускає грубу, а від того пругку сорочку. Аж тепер вітер подув – на початку злегка, а відтак сильніше. А жінка посягає рукою до кошика і одне за одним кидає яйцями у стрімке бердо. По одному кидає – заносить рукою – ніби справляє – а в долині сама шкаралупа лишається. І тріскіт, той тріскіт шкаралупи до спраглої скельної пащі – нині нап’ється. І вітер, який колами почав носитися, обертатися круг молодиці. А кошіль спорожнений – ні одного запоротка нема вже.

Вітер всівся. Дарина заперізує наново запаску, затужує – але таки не аж дуже, бо не можна вже їй, бо при надії. Перев’язує хустку, бере кошіль і шукає стежки, аби сходити з горба. І хижий погляд всідається. Не жінчин – місяця. Що видів то. А тепер вступився у хмару і віддихується.

  • Сокотилася би ти, Дарочко. Як воно тепер тобі так сіпається – то хіба то добре. Я свого Михася як носила – такого не було.
  • Не наговорюй мені, Гафійко. Яке Бог дасть – таке буде. Коби здорове росло.
  • Та коби, коби. А ти до него говориш? Казали мені, що воно мало би чути і розуміти…
  • Мугикаю деколи, най слухає.
  • А слухає?
  • Та й відки я знаю – мені не каже. Але як співаю і гладжу там, де він є – то тихо.
  • А назвеш як?
  • Івасиком.
  • А як дівчинка?
  • Не подобає на дівчинку – я буду мати сина.

Ніч розправляла фалда за фалдою оксамитові складки, зазирала в очі – по зірці досипала – аби небо мало чим моргати. Багристу павунку на самих грудях схрещувала і значила яблука – в котрому сила сидить, котре помічним соком налитися має. Ніч сміється, як хитра циганка, ніч спати не дає…

  • Пригадуєш, як ми тогід у таку ніч здибанкували, Павле?
  • На то жиємо…
  • Лиш на то?
  • Ні, не лиш. Як собі думаєш, Дарусю – яблучка попристигали вже?
  • Та певно – пора би їм.
  • Принести тобі?
  • Але ніч, Павлику.
  • А такого червоного, лиш з галузки.
  • А принеси.

Цікаво, чого то холодне яблуко знадвору так смакує – хатнє, влежане і близько не так. Смачно вкусила – ледве не розполовинила – соковите. Стиглий плід такої теплої і густої ночі то приємність – давно так спрагло не їла Дарина яблук.

«А-а-ай..» – біль стискував і розходився зигзагами, червоне яблуко ковзнуло писаним ліжником, хата розтворилася криком.

  • Паааавлее…. Я…. Павле….

Вночі до таких сіл лікарі не їдуть – навіть і акушери. Терпи, Дарочко, терпи. Чоловік твій не знає, як при такому обходитися – він може хіба бігати по хаті, чогось підставляти цебро з водою і питати чи болить. Кажи, що не болить. Або ні. Кричи. Кричи, Дарочко, кричи – ну – ще! Все молодичко, все, ти розродилася – дівчинка в тебе – і кричить як ти, видно, що мамина… 

Ранок пахне молоком. Ти, мале, так само молоком пахнеш і хмарами. Легке і чисте. Як пір’ячко. Аа-аа-а…. Аа-аа-а… Маленька.

Дівчинка долонею потяглася до мами, вперлася в щоку – то вона, певно, так обдивляється. Такі великі сірі очі, такі великі-великі. Хто так дивився, хто то такий? Чудо ти …

Нагадала собі Дарка, що якось відразу вчула у собі Соломію. Десь на третій день тримала себе за живіт і думала собі – як то – носити ще одну душку в собі, ще одне сердечко.  Хоч ніхто не казав жінці, що при надії вона – бо хто би за три дні щось знати міг. А вона собі знала, що там щось є. І що буде мати мале. А відтак таки добре чула – як підходили вже місяці, то дитиня  бицкалося так, ніби там хто аркана доброго грає – того, може, і думала Дарина, що хлопця буде мати. А, може, просто першим хотіла сина – аби старший був, аби боронив.

Видко, що ти, дівчи, виспівана в мами – лиш зачує колисанку – вже личко в посмішці, вже ямочки на щоках. І не спить від того співу зразу – вслухається. І такі великі-великі очі робить чудо мале – видко таки вдався їй цей світ.

І як ти лиш вітер любиш – аби тебе в колисочку клали та в сад, а там пташки тобі співають, а там вітер тобі личко гладить, і тобі в цьому світі так добре-добре…

«Ой завісю  я колиску на тоту смерічку,
А  у я ній виколишу дівочку, як чічку.
Колисочка яворова, а шнурок шовковий,
Ой спить у ній моя радість — дівочка медова»
.

Тітка Василина тепер кожного вечора приходить. Потрохи вчить Дарку, в чому перші купелі мають бути, що недобре робити – як дитина в хаті є, як заколисувати – аби тихіше спала. Казала тітка, що як випереться дитяче проти ночі – то надворі то розвішувати недобре, бо від дитини сон піде.

І недобре сухого зілля в хаті тримати – хіба лиш свяченого, бо як тримати то в хаті при дівчинці, то буде вона в життю скоро за старість знати. Ще казала Василина, аби Дарка з малою береглися вихру – бо недобре то на нього попасти, життя так крутити буде, як ото вітер сіном сухим, але це вже запізно сказала – стояла не раз і  не два Дарка в такий вітер, що душу саму обертав. Хотілося їй дуже того вітру. І Соломія сама така – як зачує бурю – то аж інакша стає. І що в тому є…

– Вуйно, а коли дитина ходити зачне?

Павлові уже так не терпілося бачити, як його донька упирається ніжкою, відтак другою, і ліжниками, а відтак – і долівкою – до них з Дарусею в руки.

– Коли вчує у собі силу. На то нема науки, Павлику – одна в рік ходити пробує, а така, як ваша – може і в 8-9 місяців важитися. Ця в колисці довго сидіти не буде.

– А як скорше навчити?

–  Вспіє. Находиться за свій вік, – сказала так, ніби наперед знала, як то має бути.

Дівчинка ходити навчилася і правда швидко. До всього придивлялася, обмацувала, великими-великими очима переглядала цей світ, як великий образок – гарно то все.

… Каже, тітка Василина, що у світі є добро і зло, і каже, що добре – то вдома, а у світі по-різному буває. Тітка постійно вдома – вона робить такі цікаві ляльки з ниток, каже, що вони мотанки і ще каже, що ті ляльки вміють берегти, якщо зроблені з любов’ю. Цікаво – як це: однакові ляльки, але одні захищають, а інші – ні… В дорослих все якось інакше.

Соломія любить, коли мама бере її в коліна і заплітає – вона то називає добераної, певно того, що весь час з одного боку і з другого добирає по пасму і виходить коса. Гарна така – у мами завжди все гарно виходить.

Мамині очі зелені і лагідні – мама Дарочка красива. Вона як кладе Соломію між подушки, то дає їй дві руки, дитина ловиться за них і роздивляється маму.

– Спи, мале, спи…

– Ма’, а розкажи казку.

– Яку, Соломійко?

– Про тебе.

– Про мене?

– Ну розкажи, як ти була маленька…

Мама пахне молоком і випраними сорочками – зараз і сон Соломійчин буде пахнути так. Білий і затишний сон, як хмара. І буде снитися – та ні – вже помалу сниться – така висока трава, перебирає її дитина і йде до старої яблуні – там є хітанка, на неї можна сісти, розігнатися і – літа-а-аа-аа-ти! Чимраз легше і вище долітала Соломійка на хітанці, а відтак гілки розступилися і вона стала хитатися аж зверху над садом, і над хмарами,   і над цілим світом.

Соломія летить і сміється, а світ пахне молоком і лагідний – ну зовсім як мама…

– А завтра я тебе візьму на базар, щебетушко.

– Ти будеш мене продавати?

– Дурненька, ну хто тобі таке сказав… Я тобі буду купувати бинди, ляльку тобі купимо – хочеш?

– Але ляльки вуйна Василина робить.

– То не такі, то магазинні.

– Магазинні – то в  магазині, – насупилася дівчинка.

Дарка хотіла чимшвидше вмовити Соломійку піти з нею на базар, бо треба ж допродати ті яблука, а  Павло у світі, та і Василина прислабла – не до малої їй тепер. А як буде капризувати – то з ким її лишати… Ой мале-мале. Коли ти вже виростеш…

Соломійка трималася за вказівний палець мами і розглядалася в усі боки. Казала мама, що іде за якимсь паперем, і тоді можна собі стати і торгувати. І що дає той папір дядько один – видно, то якийсь важливий папір і його всім треба – бо в ту сторону дуже багато людей іде. І ще, казала мама, аби не дивилася циганкам у очі – то такі чорні-чорні вуйни, вміють ворожити і з туманом мають справу. От тато розказував – що вони туманити вміють – то, певно, якийсь такий туман вони беруть і пускають, а тогди відбирають гроші… Певно так.

Дівчинка не любить, зовсім не любить ходити на базар – який би подарунок їй мама не обіцяла – тут багато так людей, всі бігають, штурхаються, кричать, розсипають сіль і  монети, гарбузове насіння і.. самі деколи падають, тут багато біганини і крику, а дома не так.

– Кожухи, нові кожухи – пан би носив!

– А які в мене квашені яблучка – ну ви би пробували, а тогди казали, шо не берете – ви вперед спробуйте!

– Качєта, молоденькі качєта – годував як собі…

– А я сказав ціхо. Ціхо будь, бабо! – а далі чийсь крик. Якійсь тьоті чиркнули по лиці ножем, люди до неї – вона за лице – і  в крики. Хтось кричав, що пограбували, хтось кричав: «Злодія, ви злодія ловіть!», а хтось побіг за лікарем.

Всі раптом заплелися в незрозумілий клубок облич, рук, кошиків і криків – Соломія не могла зрозуміти – де ж у цьому всьому її мама. І жінки тої, яку порубав той дядя злодій – її теж дівчинка не бачила вже. Перемішалося все. Не роздивитися тепер де і  хто.

А як  піти в  другий бік, аж за ворота, і почекати, поки всі перестануть бігати – може, тоді буде видно маму. По шматкові відкушувала пряника, якого їй купила мама – але коли страшно і хочеться плакати, тоді все не має смаку. А тепер Соломії дуже хочеться плакати.

А потім їхав якийсь дядько кіньми, Соломія тих коней перестрашилася дуже і відбігла вбік від воріт, аж за ріг другої вулиці. А в цьому великому місті вулички всі однакові. Зовсім. І мами нема ніде, і холодно стає. Дівчинка вирішила посидіти на лавці – почекати просто – мама ж у неї все знає, то й знає, де вона. Тому краще просто почекати.

Перестала хлипати, підібрала коліна під себе і  незчулася, як задрімала. Опадав бузок по пелюстці, теребирав його теплий вітер, і від того бузок солодко пахнув. Соломії снилася мама і хітанка в саду, снилася лялька, а далі вже не пам’ятає. Вчула лиш, як хтось потермосав.

– Ти чия?

– Мамина…

– Ти загубилася?

– Ніа… це мама моя загубилася… Ви скажіть їй, що я  її чекаю, – розказувала Соломія і розглядала не то вуйну, не то дівчину в якомусь шальку.

– Я не знаю твоєї мами, дівчинко.

– А чого? – уважно дивилася, тримаючи пальця біля рота.

Біль ломив голову Дарки розтрошеними горіхами – голосити вже більше не могла. І не могла вже бачити, як розводять руками на її «ви тут дівчинки не бачили?», і тих ретельних молодиць, які головами похитують – ну як ото дитину можна свою загубити.

Де ж ти, зерня мале, ділося – ну де ти? Крішку цього базаря – вже цілий перешукала – а тебе нема ніде. А як цигани забрали? Лиш одна думка за то всипала з душі нового жару і зробилося ще страшніше.

До міліціянта підходила, сказав з понеділка у відділок. Як з понеділка – воно ж тепер-о загубилося, та ж дитинєті і 4 рочки нема ще. Та ж воно голодне…

А в понеділок сказали, що треба, аби зразу з грошима приходила «за оформлєніє». А чоловік у світі – що платити має? Взяв той начальник заяву, мляво промимрив, що будуть шукати, і лиш то що не зіжмакав – запхав у якусь шухляду збоку. Кричала – сварилася, голосила. Вивели.

Шукали вони, шляк би їх трафив – за місяць молодиця всивіла. Приїхав чоловік, могаричів понавозив, то сказали – що будуть шукати, але вже часу багато пройшло – от би скоріше… А най їх…

– Ну що, Соломія, ти взулася? – худорлява жінка застібала светр і дивилася у вікно.

– Иги.

– Я тебе зараз відведу до Павлінки, поки я буду вчитися. А ти там сиди тихо, хочеш – малюнки дивися якісь. А ввечері я тебе заберу.

– А ти можеш найти мою маму?

– Ні, не можу. Я не знаю, звідки ти прийшла. Тобі в мене добре?

– Иги.

– От і будь. А мама може тебе шукає – то знайде. Як має бути, так буде. Ну не плач ти стільки, горе ти моє…

Наталя пробувала заявити міліціянтам, що до неї під будинок прийшла дитина, яка заблудилася. Першого дня вони бігали по відділку з розмовами про якогось злодія, який мало того, що грабить – та ще й  підрізає необачних жертв, і його хтось там упустив, хоч всі докази в руках були. Сварилися одним словом і не надто вслухалися у те, що вона сказала. Другого дня Наталка прийшла – так у них закрите все. Втретє прийшла – вони вислухали, записали все, а коли прийшли до неї додому – оця малеча пішла кудись гратися. Сама, не попередивши. Прочекали її години зо дві, відтак шукати почали – і то без толку. А воно під самий вечір приходить замурзане по вуха і з ноги кров – собака, каже, покусав. І куди її – заберуть її міліціянти у якийсь притулок, а  воно ж видно, що сиріткою не була ніколи – сільська дитина, гуцулятко, але випещене… Куди її таку – в притулок? І розумна. Береться вже з Наталкою письма, коли та з читальні приходить – цікаво то їй.

– Але аби ти Павлінку слухала. І аби не ішла без дозволу нікуди, бо місто – велике. Багато чужих людей. Зрозуміла мене?

– Иги.

– А ввечері спечу тобі рогаликів.

– З сливками? – зацікавлено перепитала (того разу смачні були).

– З сливками, – погладила по голові.

– Ти ж їхати до Львова збиралася, Натальцю.

– Та їду.

– А її куди?

– Зі мною, куди ж іще. Так не люблю ці переїзди, ти би знала. Але мушу – бо бачить Бог, що не на користь мені ідуть роки тут. Пусто все Павлінко, пусто.

– А як її шукати будуть.

– Ну я ж її не можу кинути отак напризволяще і поїхати. Розумієш мене? Рік не шукали, а тепер спохопляться? Вона мені розказувала, що мама її на базарі загубила. Що там якийсь бандит когось порізав. Я от думаю – звідки вона знає, що бандит – може то її маму порізали, а їй просто казати не хотіли? Бо кого порізали – дитина не бачила, лиш крики чула, розумієш… Може її мами давно серед живих немає, Боже прости…

Павлінка так само багато читає, як Наталка. Але вона не по-нашому. І в неї нема зовсім іграшок. Нецікаво. Але в неї дерева і трава ростуть у якихось горшках великих – ось то цікаво. Між ними можна ходити, ховатися, виглядати з-за них. Бо саду в Павлінки також нема. І вона вміє робити музику. Сідає за щось таке – ну дуже схоже на стіл – але то не стіл – і з-під її пальців іде музика. Тоді співати ще цікавіше – так, Соломія любить співати, правда найцікавіші співанки – які мама Дарочка її вчила, вона потрохи забуває.. Як то так.

– Соломійко, запам’ятай нове слово: фортеп’яно. Forte – то голосно, piano – тихо. Голосно-тихо. Зрозуміла, як називається? Фортеп’яно.

Нове слово, навіть цілих два слова. Форте-п’яно, голосно-тихо, форте-п’яно, форте… так, цікаве слово.

3.

Павлові снилася дочка в пелінках. Як водила очима за ним по хаті, пробувала долоньками його руку. І що ті пелюшки самі завиваються, як туга капуста, і ховають його дитину – він до тих пелінок – а там лиш саме полотно, сиве і пожмакане.

І Дарці мала сниться – певно, що сниться – не раз чув, як опівночі дрижала в кулак, би не побудити нікого. Сварив її доста, трохи не вдарив – як зачув, що малої нема більше. Вона як закрилася їжаком – і не подивиться вже так, як усе. І сказала вдокірки, що других дітей мати не хоче. Мовчить – ну що то за дідча натура – най би викричалася, виголосилася – ні, мовчить.

Ходила ворожками якимось – одна сказала, що дитину цигани забрали, друга – щозаслабла і вмерла вже, третя лиш грошей вимотала і нагородила за якусь паню вчительку, яка нашу Соломійку межи пани великі водить. Дідчі баби.

– Соломійко, де ти, золотушко?

– Я читаю…

– А хто тебе навчив читати?

– Тьотя…

– Прийди д’мині, мама без тебе плаче.

– Я не знаю де ти, ма’…

… Далі снилася. Лиш снилася. Казала їй Василина, аби не вчила дитину на «ти» казати, що то недобре так і не по-людськи. А Дарка собі чула, що вони з малою від початку – щось одно, і не може там бути ніяких «ви». І так злостилася вона, коли Василина вчила її виховувати дитину. А тепер хтось зовсім чужий її доньку виховує. Тьотя. Дарина серцем чула, що Соломія жива, і що вона в якихось людей. Лиш би їй там було добре. Лиш би то сонце мале ніхто не пригасив їй, а Бог добрий – стрінуться.

Соломії коли мама сниться – вона подушку до себе притискає міцно і сміється самими ямочками. Мама їй сниться в тій своїй сорочці у сині хрестики, перебілює начисто хату. Пахне вапном і стиглими яблуками-паперівками. Мама підводить стіну – рівно і гладко. І посміхається. А тато як сниться – то все на руках носить – аж під самою стелиною. А раз снилося, що вона біжить в один бік, тато з мамою в другий, а скрізь люди-люди- крики. І Соломія пригадала таке колюче для неї слово – базар.

Коли відкриваєш очі і вперше дивишся на день – то він такий, як зараз ти. В ньому зараз така погода, як і  в тобі.

… Протерла рукою червоні не від сну очі Дарка. Мутно подивився в вікно Павло – знов захмарилося. Чорними оченятами повела по стелі Соломія – хітанка снилася. Гарно.

4.

З неділі вже чули Павло і Дарка недобру вістку – не стало Павлової мами. Жила бабина сама аж у верхах, з ними не хотіла, і д’собі не дуже кликала – з невісткою не любилися, відколи вони. А Дарка любила Теклю, хоч та була, як казав сусід «така баба, шо дріть прєде». Гостра до слова, сердита, але мудра жінка. Ні, в одній хаті ужитися з нею не змогла би, що правда – то правда, але слухати її любила. Мудра була бабина, земля най їй пером буде.

Текля все казала, би невістка привела Соломійку – але то дуже у верхах, то молоді з дитиною так і не були, все бабка в них. Приносила малій кугутиків з цукру і пацьорок. Василина питала раз бабку, нащо то трирічній дитині пацьорки, а та казала, що най привикає бути файною відтепер. І Соломійка собі гралася тими пацьорками, аж коло ліжечка їй поклали були, аби недалеко забавка.

 … Коли тото сталося, Дарка не сміла сказати Теклі – чоловік сказав. Мовчала неня, а потому питала, що чоловік сказав на то. Той відповів, що сварив і трохи не вибив.

– Ти гадаєш, газдо, шо лиш тобі болит? А яєкби ти не допазив, а вна тебе гризла – то йкос інакше би було? Обох то біда, діти. А не лишень її.

… Згребла сушениці і миску і приставила на вар. І вже за малу більше не говорила. Лиш над ранок, як ішла Дарка води пити – вчула, як неня голосить…

– Треба, Дарко, іти нам на той грунт. Там нема кому бути. Тут Василині лиш ліпше буде – дві газдівки прикупі, а там порожна хата сидіти не буде.

– Та треба, Павле.

– Я там черешень нащеплю, – пробував за веселіше щось заговорити.

– Якраз мут родити в таких верхах – там студінь.

– То яблук.

– Щепи, про мене, хоть гарбузи, – супилася чогось.

Так йому виглядало, що супилася – нагадувала. Все то її тривожило, що вона змінити не знала як. Захотілося вітру – такого, би виперезав всю – як порошну верітку, повибивав, повитрушував і дощем злив. Бо порох той вже переїдає просто – скільки мож плакати.

Ліжечко ще потепер у хаті – сиротіє порожною периною, винести якось рука не піднімається. А забрати його в нову хату – видить Бог – нема чого. Вечорове сонце гладило дерев’яні била ліжечка, рука сама вперлася до основи так, як тоді, коли вколисувала – коли було кого вколисувати.

Пальці обплели прути, вчули – холодні і чужі била. Ліжко вистигло без своєї маленької газдині і зачерствіло – зробилося холоднее і злосне. Скрипить, як похитати…

– Павле, є в хаті яблука?

– Та були. Є, в мисці – дати?

– Дай, як ти там.

Кусень за куснем заїдала думки. Добре, що яблука з соком – посмакували. Коли вітер гуде аж в комінку, а з шиби – ні зірки, сама ніч дивиться – добре сісти на канапу і їсти яблука, смачно їсти яблука. І слухати вітер – так, ніби він звідкись щось несе – щось інакше, чого в тиху пору не було.

– Мені зараз така думка зайшла. Але будеш гнівний.

– Кажи, чую, – Павло вміє якось так обнімати, що забирає душею до себе – як у жмені забирає цілу – з плачами і  страхом – і робиться тихо.

– Павле, я до міста хочу.

Вкололо, але змовчав, лиш зарунтався.

– Ні, не на ті базарі, і не до поліціянтів. Так мені захотілося десь межи пани – де вони ходют і читают. Так мене тєгнє, не переказала би тобі, чоловіче.

– Спацєри лиш нам заре  в голові, то правда. Жінко-жінко, я думав, ти – розумніша.

– Я так думала, шо так скажеш. Я не спацірувати забагла. Ну ту ворожку пригадуєш, казала нам, шо Соломійка коло панів і коло книжки. А я би походила межи ними і вчула би, де моя мала. Я би нікому не признавалася, що доньку шукаю.

– Я тобі дам такі ворожки! Скілько я вже маю слухати ці дурниці, скажи мені? Та я би знав за той дідчий базар – а тепер шукаєш собі нової гризоти? Не найдеш ти малу вже, розумно? Що казали нам – як за рік нема – то нема. Хто би збаг, шо дитину чекає саму серед міста. Ніде, ніде її нема – скрізь перешукали, ти мене розумієш!

Сварка – люті слова лупилися, як яйця-запоротки до каменя. Гнів, крики, суперечка. Видих. І лиш самі шкарлупи полишалися – заважають. Він гримнув дверима і пішов серпи гострити, вона – намотувала нитку на клубок і нервово так, раз попри раз.

5.

– А хто перший буде жмурити?

– Соломійка, вона ще не була.

«Йшла собака через ліс,

Штири лапи-п’ятий хвіст!»

– Не «штири», а «чотири», де ти таке чула?

– Де треба, там чула, – насупилася і пішла з кола.

– Соломія, а жмурити хто буде?

– Сам жмури, – насупилася і пішла в будинок. Не буде з ним гратися. Нехороший. І чоколядою більше не пригостить. І уроки не поможе. Отак.

Вдома чекав пес Пірат і випічка – Наталя такий смачний робить пиріг з грушами  і сиром. Та взагалі – вона все смачно робить. З понеділка обіцяла навчити Соломію плести гачком – ну і що, що Софії лиш вісім. І що в такому віці ще ляльками бавитися – так каже одна тітка, яка приходить до Павлінки. Ляльками – то собі одне, а от плести гачком – зовсім інше. Можна, до прикладу, зробити собі мереживо на плаття, або серветку вив’язати, або… ну, словом, багато всього можна. От. Дівчинка переодяглася і знову вийшла у двір – але до Антона і Олі вона більше не піде. Сама буде гратися. Як? А запросто. Сяде собі на гойдалку і буде хитатися. Ой. На гойдалці ж гойдаються, того гойдалка. А хитатися… ні, то інше слово є, теж гарне. Його Соломія майже забула – точно! У неї в саду була мотузяна хітанка, і мама Даринка її хитала. Хітанка, хітанка… от воно, те слово. Хітанка…

Розгойдувалася вище і вище, а разом з вітром в обличчя приходили і спогади. Сад, яблуневий сад. Тато отаву докошує.

– Ти, горобчику, нічо мені не хочеш помогти?

– Хочу, – з цікавістю зупинила хітанку і дивилася на тата.

– Водички би мені принесла, газдинько?

Вона тоді не здогадалася набрати у щось більше, а понесла у горняті – поки несла – половину порозсипала. То, що лишилося, тато випив зразу і питав, чого то так мало, а вона казала, що зараз піде принести у другім горняті, бо це якесь нехороше – не тримає воду.

Вітер і свист від розгойдування зливався з пташиним щебетом – і з того робився дивний візерунок. Соломія розгойдувалася, і нагадувала собі далі.

Мама її все робила запашну купіль –  у цебрі. Там було стільки зілля всякого. Дивилася Соломія якось, як мама огірки квасити лагодиться – кріп кидає, гілочки з вишні, дуба..

– Ма’, а ти туда стілько травички кидаєш – огірочки так само люблять купатися?

Нагадалися мамині долоні – приплескують по тісті і формують хліб.

… Ланцюг брязнув і вивільнився – гойдалка це. На ній так розхитуватися не можна. Гаки, хоч і добре заковані – але так не можна..

Порвана гойдалка викинула дитину з дошки, гепнула нею до землі і дала по голові, коли та пробувала підвестися – гойдалка це, а ніяка не хітанка.

– Натальцю, до неї треба постійного лікаря. Якщо ви того хочете, я можу приходити і оглядати дівчинку. З таким серйозним струсом вона таки мусить відлежатися. А зір повернеться, обов’язково повернеться. Соломія просто дуже сильно впала і перші дні правда може бачити мутно.

Володимир намагався розрадити панну, але та лиш нервово ходила з кута в кут. Ну велика ж дівчинка, ну невже її не можна лишити саму. Що тепер буде, Господи святий, що ж тепер буде.

А Соломія не те, що мутно, вона нічого не бачила. Точніше бачила – червоно-білаву пелену перед самими очима, яка деколи ставала світліша, деколи – темніша. Вона раніше думала, що сліпі бачать лиш чорноту перед собою – як ніч. Або вона якась не така сліпа, або вона не сліпа – але світу вона вже не бачить, лиш ото от марево.

– Я тобі буду ставити компреси і давати пігулки, добре?

Чула солощавий голос Наталиного товариша, але було їй якось цілком байдуже, що він ставитиме. Їй хотілося до мами – отак обняти і припасти до пазухи, як то робила малою, геть малою. Відвернулася до стіни і поклала кулак під голову. Ай, боляче. І на другому боці також незручно. Лягла знов долілиць і закрилася подушкою. Ідіть собі. Всі.

6.

Вже котрий тиждень Дарину мучать головні болі. Та який дідько в ній сидить – ні сну, ні спокою… Сусідка Нуця сказала, що то того, що неня покійна відьма була, а невістка на її ліжку спить, то певно нетрудний д’ній вночи приходит.

– Добре шо д’вам, вуйночко, не йде – обминає видко напровсєке…

Що то за вдача така – за других дурне говорити. Та Текля, покійниця, відколи вона, за ворожбу не бралася. Але ця кумася так її любила, як сіль у оці, а кольку в боці – і за життя плескала – що хотіла, і тепер язик без кісток. Але от від чого так голова лускає – не знала.

А як їй сниться трохи сну – десь аж перед ранком, то все місто сниться – але геть не Коломия, де була на базарі – а крім цього міста ніде Дарка і не була.

Якесь геть інакше місто, велике таке. І скрізь пани з книжками і парасолями. І вони собі ходять одне попри одного, а Дарки і нема ніби – ніхто її не видить.

А в якомусь такому закавулку – там ще виноград сплівся по стіні – стоїть її Софійка. Платтячко таке писане – вона їй такого не купувала. І відки воно в неї… Закрила дитина ручками очі і «жмуркує»:

«Хто сховався – тре шукати,

Я рахую зайченята –

Раз,

І два,

І … три»…

І бігає тим двориком, а  з ким грається? Дві лиш вони стоять – Дарка і Софія.

– Ти мене шукаєш?

– Тебе… А ти мене – шукаєш?

«А ти мене – шукаєш? А ти мене – шукаєш?…» Вітер пробрав фіранку і наніс яблуневого цвіту. Тепла ніч, але така гірка…

Дві пелюстки лишилися на підвіконні – малі такі і мокрі з роси – так, ніби наплакав там хтось. Коли вже цей ранок, Божечку…

****

 – І часто це у вас? – доктор дивився у картку і не був і половини певно.

– Що – це?

– Запаморочення, поганий сон… Ви ж гірська жінка, там у вас і природа, і повітря, – знов записував спокійно.

– Та вже є-є… Пане дохторю, я чимось великим слабую, так?

– Пігулки ви, звичайно попийте, то вітаміни. А чи велике – яке виростите, таке будете мати.

– Що вирощу? – Дарка вже трохи починала здогадуватися, хоча бути того не могло, вона би вчула. – Як.. але ж…

Як чоловік зачув, що вона при надії, то тулив до себе і світився – мовчав, нічо не казав, а світився: хотів він цеї дитини. Колиску зробив сам – ту, першу, лишили у старій хаті – бо нещіслива, не втримала дитину їм.

І беріг свою молодицю – як писану пташку, і казав, що вже повік-віку не пустить її на базар – аби як просилася. Назвали Яринкою – ще до того, як родитися мала. А воно вродилося… викапана Соломія. Ні, ну то кажуть, що діти поки малі – всі подобають одна на одну, але це таки така сама.

7.

Казала Наталці коліжанка, що треба малу до ворожки – хто би знав, може і поможе. Бо поки дитина не бачить нічого, хоч усі лікарі запевняли, що за короткий час – бачитиме. І навіть сказала, що знає таку бабку – але так високо в горах. Відпитала Наталка де то є. Соломійка так само родом десь звідти, але це десь далі, ще більше в  верхи. Вірить чи не вірить, а треба їхати. Дівчинка мучиться – каже постійно, би дали їй читати – вона все сідала читати, як чулася самою і сумно їй робилося. А тут… ну як ти читатимеш, бідашечко?

… Бабину хату краще би назвати гніздом – з купою хмизу, гілок і палицею-карлюкою коло самого порогу. Ворожила дитині на яйцях. Полоскала у воді їх, а тоді пускала столом – і вони котилися. Дивно, та не падали. Шершаві руки затримали одне і піднесли проти світла.

«Бола-бола, іди, де не була,

Котиси і  котиси,

Від неї відчеписи…»

Далі ще щось вшептувала стара гуцулка, але Наталка того не чула – бо заглядала лиш в шибу – до хати баба не пускала. А відтак зав’язала дитині очі якоюсь хусткою і сказала відпровадити її до скелі і справити так, аби вона викинула в каміння то, що баба дасть. І дала Соломії майже повний кошіль яєць.

Дивно, але жінка строго-настрого заборонила розв’язувати дівчинці очі – навіть коли додому приїдуть, аж поки не ляже спати і сама не прокинеться.

Соломія з розмахом кидала один за одним запоротки в бердо, хоч і близько не знала, чи то в  той бік. Не чула вона голосів баби і Наталки, лиш чула запах сухого каменю, смереки, чебрику і гори – старої бокатої гори. Так пахнуло в неї дома, і деревом-кругляком, хата, як розігрівалася від сонця, пахла деревом, і тріскала потихо. А  чебрику треба було стерегтися, як рвеш – він, переважно, росте на мурашнику…

Рука набирала яйце за яйцем і кидала, Соломії було дуже душно від пов’язки на очах, а ще більше було душно від того, що дрібно-дрібно стукало серце, бо нагадала собі запахи всі – всі ті, що її – чебрику, кругляків, сіна і  молока. Скільки було снів, а ніколи так виразно не бачила свою хату. Хоча Соломія зараз не там, де росла.

Наталка сказала якусь назву… Криве-рівне.. якось.. ні, Криворівня. Не знала Соломія, де то таке є, але вчула тепер, що то так само гори.

І зовсім ця баба Нуся не сердита, даремно її боялася на самому початку. Гладить он за голову і рукою направляє котрою стежкою до хати вертатися.

****

– Павле, щось є в корови молока?

– Та відки – ківна, забула-с?

– Агій… А моє далі пропало, хотіла трохи коров’ячого розвести.

– Та піди до сусіди –  в неї ще доїться.

– Так не люблю ту бабу – шо на світі. Але цес раз піду.

– Ви далі горшки межи собов побили?

– Нічо ми не били. Але то не Нуця, а польське радийо, я тобі кажу.

– А ти на бесіду не ставай – і не буде тобі голови морочити. А за молоко їй сушених сливок дай – бабина їх любить.

– Добре кажеш, – почала збиратися.

Видко, мале трохи здоров’я відобрало молодиці, бо як близилася до Нуциної хати – злопотіло їй серце так, якби з горба летіла в долини. Стук і стук. Агій.

Баби ще й  дома нема – проводить когось аж поза оборіг на стежку, певно діти були відознавати. Ще і стала і балакає – ну це точно надовго.

– Ой, дужя, Дарко? Я і не виділа, що ти в мене коло хати сидиш.

– Добре – як ви. Та хотіла у вас молока запитати, бо пропало моє на нині.

– Дам, чого ні. Лиш чекай, най руки вмию. Бо з дороги.

– Якої такої – дороги?

– Багато меш знати – всивієш. Гості мала. Розумно тобі?

А-а.. не діти то, певно д’бабі Нуці далі приходили на ворожбу – а вона за то говорити геть не любить. Ніби всі в селі знають, і ходять до неї, а вона помогати-поможе, а як спитати чи вміє то – скаже, що ні. Дивна жінка. Вже і в грудях так не сіпає – що то значить сіла і віддихалася.

Переступає вечір поза край, ще трохи – темніти буде. Баба квасолю перебирає, перекладає і придивляється, не так для роботи, як аби перебирати щось. Вже би може і лягала – але надворі видко ще, хоч і зібралося на ніч. Колись таким темним сорочку  знала шити, як виділа май ліпше – синуватим,  ніби настояним – засновували нитки рукав до середини, а зверх готової сорочки вбиралася в чорні  коралі і чорну фустку в ружі. Поза очі казали їй Чорна – за тоту фустку і темним зашиту сорочку. І дивувалися, як вона то прибагнути вміє. Ий, давно то було, хто би вже то нагадував – а крутиться в бабиній голові.

– Нусю, за тебе Антін питав.

– А якраз.

– Та направду питав. Але тобі не казати просив.

– Та і чого вери мав питати..

– Бо файна ти йому, ніби ти не знаєш.

– А мені чого не скаже, чудний.

– Бо ти гонорова. Ходити не дашся, а за жінку не приведе.

– Та і чого би то.

– Бо за твою маму говорять, що на газди ласа. А за тебе, що…

– … що відьма.

– Що відьма, Нусю. І одовиця.  Того питав мене, чи може таке бути, що ти його вже приворожила. Бо сам не пам’ятається від тебе, а того не хоче.

Через роки і роки зрозуміла Нуця, що як так думає – то най так і думає, не треба навертати на свій бік то, що не твоє. Якби любив, то би не питав, яка мама була, і відьомства у тому би не шукав. А тоді заболіло – бо все, що крутилося страхами дотепер, товаришка виговорила нараз. Як є. Сіпнула з голови чорну хустку і перев’язала тугіше. Глипнула злосно і зашнурувала пазуху – бо одовиця. Бо нема йому чого в цей бік дивитися. Що, Антін іде? Ну і най іде – куди справився.

Одного вечора прийшов. Через роки, геть через роки. Приніс миску сливок – казав, що нарвав ще з-за дощу. А тепер раптівка, а він забіг перечекати, а воно холєра ше і з блискавками. А Нуця перев’язала хустку тугіше і пішла перебирати фасулі. І сказала, що то – раптівка, зара перейде – то як втихне небо, може собі йти.

… Певно, справиться таки на дощ. За ніч дощ витрясає листом, травою – як старою веренею. Дощ орудує раз попри раз, відтрясає, вимиває і після того робиться тихо – на сон, на тихіші думки. Баба Нуця тримає в дололях фасулі. Кожного разу має таку собі забавку – перебирати і дивитися на них – ніби вони кожний раз якісь інакші. Мож, певно, лягати вже – завтра буде друга днинка. Бо сьогоднішня вже за край перейшла.

Дверима хтось пошарпав – бабина в двері – хто би то мав бути? Поволеньки шарпає капчурами до хорімних дверей (якби  хто на ворожбу, то таки відкаже, бо сьогодні днина спокійна має бути – сьогоднішню краще не тривожити як днину так і ніч). Відкриває двері – а там лиш порожніський вітер і трава від морозу всивіла за ніч. І тихо. І ніхто не прийшов на ворожбу. Бабина дивиться в глибоку ніч і в сиві очі своєї смерті, але та сказала, що прийде май відтак.

9.

Наливала і третю стограмівку молодиця, і казала Павлові, що Дарка то добре, але може бути і щось май свіжіше. Вона і так є, під боком і пантрує малу, а він собі мав би жити попри то. Чимраз файнішою молодиця йму робилася, але відки знає її і що  в неї в хаті робить нагадати не міг. І де Дарка – так само не знав і ніби й зара не дуже допитувався. Казала йому молодиця, що називають її  Калинка, а вона таки Килина, і що  не звідси. А межи чужими їй тяжко, бо ніхто не чує її думок. Саміська вона, на цілому світі. І зазирала у очі йому, аби таки допитатися, чи не хотів би він її розрадити.  В дерев’янім горняті порозбігався в боки пучок калини – зара повипадають ті галузки. Чай, певно, варити надумала – а може і ворожка яка – божка йго знає. А як ворожка – а як відбере йому розум і пуститься він за нею і буде вже він саміський – без Дарки, Яринки, без.. Надумав собі, що нараз би тоді всиротів. А молодичка файна, нема що казати. «Ви, пані, би мене справили куда додому – то від душі би діковать сказав», – чим ближче вона підсідала, тим більше виглядала йому на вигнуту змію з великими, але порожніми очима.

А молодичка брала за руку і говорила, що може бути краща за шлюбну жінку, а Павло у двері і направці – не ловить вери? Чув десь, що змії котитися можуть за тими, на кого полювати забагли. Бігти, тікати. Задихався. Ноги травою плутаються, зара впаде. Прокинувся. Дарочка доварює пироги.

****

– Відповім тобі  і хату, лиш берися роботи, – вчила стара Нуця і замітала коло припічка. – І відки лиш ця кириня береси?

– Поможу вам, давайте…

– Калинко, по дві жінки хату не метут – ти в ці роки мала би то знати. І до тіста дві не берутси. Де одна є – там другої вже не конче. Ото бери собі столец і зачини тісто, а я вже тут.

– А чого ви мене д’собі схотіли?

– Бо фіна, а я стара – не маю нікого більше. Будеш в моїх роках і сама си лишиш – тогди вчуєш чого.

– А чого я маю сама лишитися… – недобре Килині стало якось, холодком вкралося.

– Бо так, – стишено сказала і  закашлялася. Перев’язала чорну хустку – і до печі пошаркала. – Ти місиш чий й’кого дідька чекаєш?

Дивна бабина – ніби і при хлібі святому бесіда, а слів не добирає. Добре казала неня покійна – Нуця то собі Нуця…

Добре в хаті робиться, коли ватра пристигає і  зачинає гріти стіни. Мостяться тіні закутками, клубочуться, але середина хати ясна – вогонь присвічує і розгорається далі і далі – аж упираться в черінь – але не спирається, ще би грів. На хату пахне довареною квасолею і кропом, бабка в теплому полоче глиняні миски. Трохи злосна, але акуратна, як чорна кіточка – баба Нуця. Домашня така – як коло печі стає. А ямочки чисто як в дитини на щоках. Дивиться у вогонь і поволеньки гладить вже обмитого кухля…

… Казала Нуця сусідці решето віднести – але котрій сусідці… І не знає нікого тут, а пообіцялася, що піде. Бабка (казала завше їй так, хоч то по-правді її нанашка, а не бабка) пішла собі по щось у ліс і нема потепер. Піде, певно, Килина до ближчої сусідки – Дарки, і так і запитає, чи не зичила в неї Нуця решето, а як зичила, то віддасть, а як ні, то буде питати в  другої. З Дарчиної хати вибігла розпеллехана малеча і трохи з ніг не збила Килину з решетом.

– Тьотя… А ви до нас?

– … До вас…

– А по що? – мала чорними очинятками зазирала і розглядала нову сусідку.

З хати вийшов або брат, або тато – чоловік якийсь, забрав дівчисько, але так само чогось розглядав Килину з ніг до голови і чуть не спитав сам, чого вона прийшла. Дивні тут якісь сусіди.

– Слава Йсу’, – привіталася перша. – Я не знаю ваше це чи ні – моя нанашка зичила, а не казала в кого…

-.. І я… не знаю.

– А.. це ваше решето?

– Не знаю…

«Що газда, то газда», – подумала собі і розвернулася іти вже. Але дивний вигляд чоловіка насторожував – вона йому «Бувайте здорові», а він їй – «Ага…».

А Павлові дихати не дало – така сама, як у сні, а може і файніша. Вийшов – та яке – поплівся – до вориння – і лиш пантрував, у котрий бік пішла.

– Павле, тобі з грибами чи сиром?

– Ага…

– Барабулі, питаю, з грибами, чи сиром?

– З цим.. ну .. давай які даєш.

Надумала заправити грибами і присипати бриндзою – йому так того разу посмакувало, казав, би злагодила ще.

– На здоров’я, чоловіче, – хотіла поза шию обняти, але вивільнився і сів трохи збоку. Перемішав ложкою – не смакує.

Чогось покришив туда хліб, ніби то таріль борщу перед ним. Знов помішав. А їсти не схотів.

– Павле, що тобі є?

– Ти йкесь таке тут набовтала – я не хочу цего. – Відсунув і пішов лягати.

… Певно, сіна нагромадився і не до їди йму. Треба Яринку закликати, де то дівчинєтко вже побігло далі.

«Я можу бути ліпша, я можу бути ліпша».. нагадував молодицю. Кучері такі чорні – і очі аж з приблиском. І таки чимсь подобає на змію. Чи.. чи відьму. І як то вона могла снитися, як не видів її ніколи? Ну Бог з ним, снитися – снитися всєчина може – прийти на другий день – от гирішна така, як в сні тому – от звідки? Чортиця йкась.

****

– Ма’, а пригадуєш, ти розказувала, що Соломійка покійна любила хітанку?

Дарці все обірвалося всередині від тих слів, не спам’яталася, як вхопила дитину за коси і почала трясти – як то покійна? Яка ще покійна?

– Ну я відки знаю чого її нема з нами. Ну ти ж не кажеш, ма’, – хлипала ображена. – І наш Івась мені казав, що твоя перша дитинка пропала, а  не найшли того, що вмерла, що ти її загубила  і вона від того вмерла, – Яринка пробувала пояснити, а  вийшло, що допекла гірше ще, – мама, правда, перестала термосати, але  почала плакати – отако сіла серед хати і почала плакати…

– Мамо, мамусю, мамо… Як вона є – от де би не була – то треба шукати. А давай дві її будем шукати, ти лиш не плач так, ма’…

Хлипали обі – Дарка не так вже від того, що мале сказало, як від того, що ледве не вдарила її. А Яринці таки правда дуже заболіло, як мама сіпнула. Вона так раніше ніколи не робила, навіть коли Яра дуже пустувала. От ніколи.

****

– Наталю, тільки у мою кімнату він хай більше не йде. І книг моїх не займає, – Соломія розсерджено перекладала фігурки і зошити з полиці на полицю.

– Розумієш, мале, ми просто сиділи в тебе в кімнаті і просто говорили. Я йому показала, що ти гарно малюєш гори, Володимир – хоч і лікар – знається добре на тому і міг би тобі з освітою допомагати. Ти вже дівчинка велика.

– Ні, ти таки не розумієш. Ви сиділи в мене в кімнаті, на моєму ліжку, і  листали мій щоденник. Де я малюю свої гори і свою родину. Малюю не для того, аби Володимир твій мені з живописом поміг. А для того, аби не забути рідню, розумієш? А ти показала то чужому вусатому дядькові, який лиш вічно в усе вмішується і якого я терпіти не можу відколи він!

– Але він мій друг. А ти моя.. майже дитина. Ріднішої за тебе дівчинки в мене нема. І він мені дорогий. А ви ну ніяк не ладнаєте, чортеня ти таке вперте.

– А чого він в усе завжди влізає. Ця його солощавість дратує. Я не знаю, чим він мене так бісить, але … очі би мої його не бачили, – перевела погляд на двері, на які якраз обіперся Володимир.

– .. Влодку, ти … ти давно тут, – зам’ялася Наталка.

– Достатньо, – просопів у вуса і піднявся по сходах. – Певно, зачиниться зараз в бібліотеці і питиме вино. Ніби в себе дома. А Наталка шукатиме, за що вибачатися.

А ще він одружений. Соломія раз чула, як Наталя хлипала, що стомилася стільки років «все розуміти». Цим, певно, він дратував дівчину найбільше – що Наталя, світла і віддана Наталя, мріяла про не «майже дочку», а справжню родину. Навіть готувати заради нього навчилася. А він приходив, коли йому заманеться, говорив солощаво і завжди делікатно, але .. але. Завжди розказував, що любить сильно дуже і що Наталя  – фантастична жінка. І про синів розповідав своїх – які вони неслухняні і як швидко ростуть. Він все дуже гарно розповідав, правда. І Наталя завжди все розуміла.

– Соломіє, тобі чай? – виважено спитав, ніби ні в чому не бувало.

– Можна, – здвигнула плечима.  Хоче вдавати, що все добре – хай вдає собі на здоров’я.

Надпила – а там нацукрено до краю. І скільки ж повторювати: не любить вона цукор. Вза-га-лі.

– Ну, що знов не так? Чай питимеш?

– Чай – так. А це ось – ні.

От чортяка гірська. Звідки вона лиш взялася на його голову.

10.

– Вуйно, а ви приворожувати молодиць вмієте, – замість «дайбоже» сказав бабині Павло.

Але за копицею була не лиш Нуця – але і з .. і з Килиною. Та поволеньки громадила і дивилася вдолину.

– А шо так забаг – жінка вже перехотіла тебе?

Затоптався на місці і пробував би жартувати з котрогось другого боку, але бесіда не пішла.

Бабина відсунула його вбік – бо якраз став там, звідки громадити. Здогадався спитати, чи не треба помогти. Калина сказала, що добре би – їй якраз в хату до тіста треба подивитися. Віддала свої граблі – ще теплі від руки. Коли відійшла крок вбік – придивився, що їй боком шиї побирається слимачок – вогкий і повільний. І вона його не чує. Але сказати за то не посмів, чи, тим більше, забрати. Став коло баби Нуці і загрібав сіно. І думав собі звідки в таку спеку взялися в саду слимаки. А баба мугикала.

А цим самим садом колись Нуця переводила його Соломійку – коли очі лікувала. І вона впиралася ручкою в дерево і мацала – запам’ятати певно хотіла. Павло не знає, що тут була його дитина. Нуця не знає, чия то була дитина. І Соломія забула вже давно той сад – лиш яблуню пам’ятає – шершаву, яка пахне соком і чимось вогким…

****

– Ма’, а давай заплетем на двох одну косу…

– То як, Яринко?…

– Ну сядем одна коло одної і ти з наших кіс – бо в тебе руки довші – сплетеш одну. Поділиш на три пасма, так, ніби то лиш ти. Ніби я – то так само ти. Розумієш?

«Ніби я – то так само ти» – гарно як сказала. Яра любить обнімати маму поза шию і тертися до неї кінчиком носа. І заглядати в очі, і знов за шию ховатися. Збитошниця.

– Ма’, а надворі так файно… А я щось придумала.

– Кажи, хитрунко, що ти придумала вже.

– Ма’, а давай на хітанку. Спочатку я, відтак ти, а може дві сядем, а  тато нас буде хитати.

– Якраз татові до хітання, мале..

– Ну тоді.. тоді дві будемо хитатися. То файно буде дуже, правда, ма’…

****

– Наталю, а є ще та гойдалка в  саду?

– Та, з якої ти падала тоді? Навіть не думай.

– Ну я вже велика – сама казала,  – надкусила тістечко і подивилася на Наталку. – А я щось придумала, сказати?

– Кажи вже, хитра ти така, – посміхається і знає вже, що та запропонує – аби вдвох пішли. Хоча.. може і можна. Вони ж не будуть розгойдуватися аж до гілля, як діти маленькі. А гойдалка висить без діла – аж неправильно якось.

– Ну ти здогадалася, – хитро повела очима, – давай хто перший!

… Іноді поганий настрій береться нізвідки. Серед зовсім безкрайнього дня. Набігає і починає потихенько гризти. Чула від Наталі слово таке – туск – певно, то воно. Ніби хтось диму в душу напустив і він там виїдає все і гірчить.

Сперлася щокою до мотузки від гойдалки і зовсім передумала хитатися. «Хітанка-хітанка»… Крутиться то слово в голові, відколи лиш сіла на теплу від сонця дошку. Хітанка… Вона ж не вдома. Це дім добрих людей, але не рідних же. Ця хітанка чужа, не татова. На ній так хіба злетиш, як ото в сні? Обчепила Наталку за шию і почала голосити – отак ні з того, ні з сього. І навіть пояснити не могла словами, що їй сталося серед білої днини. А і правда – що їй сталося, чого в будинку спокійно не сиділося…

****

Небо густіє до чорного, темінь близиться хмарами до землі і робиться ніч. Між листом просвітлюється місяць-срібняк, а срібні підківки насиляної згарди на шиї ловлять то світло і збирають. Собі. Килина несе молоко – але по правді не так несе скорше в хату, як зірки роздивляється – виразні і близькі, вони як посріблені кухлі, купаються в  теміні неба і зазирають до її згарди, дотулюються руки, а відтак далі собі топляться. І трава так само влита і туга – вогка від роси, холодна від ночі.

– Йой-й-ойй.., – хтось наскочив у темряві, от нізвідкись хтось взявся,і  молоко з кухля розбіглося грудьми, шиєю і срібними підківками. І вдолину покапало.

– Я не хотів.. Ну хотів, але не це…

Відштовхнула, покотився вогкою травою, за ним і кухоль десь викотився, серце стукало-вибігало – що то таке її найшло коло хати? Хто то? Лиш спам’яталася, аби йти, а він – той, що наскочив був, підходить і кухоль порожний в руках тримає – в траві, каже, найшов.

І не віддає той кухоль, а за руки її чолось ловить, і обіймати пробує, а вона вирвалася – в хату – і на два засуви закрилася. Але з мутної шиби потихо за ним дивилася, що він буде далі робити. Калина не подумала, що в хаті каганець світить, що Павлові на вулицю так само видко, що вона його пантрує. Він на неї дивиться, а  вона – на нього. І ніч. Глибока і вся в зірках.

*****

– Прийди д’мині, навчу чогось доброго, – сказала Дарці стара Нуця через паркан.

– А то чого вери, вуйно?

– В тебе вишні позарожували – а вмієш з них вино робити?

– Ні, лиш компот знаю.

– Компот – то собі компот. Гай приходи, але надвечір.

Не знати чого вона і заговорила перша до Дарочки – тій чогось здавалося, що баба її так само недолюблює, а тут перша до бесіди стала. Може би і правда піти… Бо, так по правді сказати, то Дарка взагалі не вміє робити вина – навіть виноградного. Павлова неня, покійна, яблучне знала робити. Але вони дві все ніяк не могли спільної бесіди найти, то вона і не навчила.

«Але вишня – то квасна ягода. Треба того в сік води трохи досипати – отак.. А потому цукру – більше як у виноградне. На, відміряй сама, аби мала чуття міри в руці, а я скажу, коли доста», – баба Нуця вчила поволеньки і терпляче і очима уважно дивилася скільки і чого сипле молодиця. Розказувала Нуця, що вишня – то друга після винограду ягода, яка сама аж проситься у вино – бо кисла і терпка. І ще казала, що як додати чорної смородини чи малини – то вийде цілий букет смаку, і тяжко буде навіть розгадати – з чого то таке.

– Вуйно Нуцю, а це давняя сорочка у вас? – розглядала темно-синє шиття Дарка.

– Давня, дитинко. Я собі її справила, ще коли дівочила, – бабка насипала повні погарі тогорічного вишневого вина – аби Дарочка розпробувала, яке воно має бути, коли намоцуєтья. І поклала на стіл сир і мед – казала, що так більше смакуватиме.

– А оті кільця – то ж не хрестиком…

– Не хрестиком. На таке шиттє «крайною ниткою» кажут в нас: від серединки обшиваєш той край колечка, де нитка найдальше, крайня. І воно таке – і не квітка, і  не колечко. Я ще поки не повдовіла, то мій покійний Марко любив, як я цю сорочку вбирала – а вбирала спочатку лиш про свято.

Дарочці дивно було то чути, бо відколи вона бабку цю пам’ятає – вона була все сама. То, що тепер коло неї похресниця крутиться, по господарству помогає, а так – сама і сама.

– Так, дитинко, була і в мене колись родина, – відгадала Нуця, чим така подивована молодиця. – В третій рік, як віддалася – пропала нам від хати дитина, Теклюся моя. Я коло городу крутилася – вроді і дивилася за малою, а де ділося так в моменті – потепер здогадатися не годна. А я дуже молода віддалася, не мала і 16. Що я ще в тих дітях чи в господарстві ся розуміла – мале і дурне. А доньку не всокотила, – бабка задумалася і почала поволеньки згрібати крихти сиру зі столу, а відтак ще вина досипати.

– І я першу не всокотила, і таку саму – ну трохи старшу… Соломійка. Серед базару. Жінку коло мене підрубали, я д’ній, би кров спинити, малій ручку випустила,я  обертаюся – нема мої донечки. Я думала, бабко, що вже повік не буду дітей мати, чесно вам кажу.

Нуця уважним поглядом вдивилася в Дарку і побачила у ній свою помолоділу долю – не таку злосну і сердиту, але ну дуже подібну. Хто би пробував зрозуміти далі, як вони з бесіди на бесіду перебігали – то таки не зрозумів би. За ворожбу на яйцях і добру і злу силу, за вишневе вино і ненадійних чоловіків.

– А як своєму чоловікові нецікава стаю – що робити маю? – якось само воно спиталося.

– Ти забагато любиш, Дарко, засолодко. Багато тебе, і все йому в догоду. Може схотіти чогось свіжого.

– Може… То що робити маю?

– Любити не лиш його, але себе. І розуміти собі: якщо він піде, тобі ніц ся не стане. Бо ти в себе є. Того можеш і не тримати. І тоді він не піде. А як меш триматися за нього, то йму того всього забагато буде.

– А себе любити – як то? Я ж не паня міська, аби малюватися та з парасолею спацірувати.

– Маєш кожен день бути файна, як би там не було. І робити щось таке, в чому душа лишається. Розумієш? Не лиш коло пирогів і пелінок, а щось геть своє. Аби ти в  тому росла і то любила. І тогди ти ту любов, що є в  тобі, ніби розділиш, і вона вже не буде душити тих, кого ти любиш. Замолоду-започатку воно якраз добра та буйність, а тепер маєш бути раз так, а раз так.

Складно Дарці то зрозуміти тепер, але чула душа, що добре бабка каже. Вона сердита і небагатослівна, але розумна жінка. Тримається завжди трохи осторонь, і не набивається з порадами, якщо їх не питають, але порадити вміє.

– Вуйно Нуцю, а поворожіть мені, – направці сказала, хоч зараз, Нуця, певно, взлоститься і ме казати, що вона то не вміє.

– Сідай, зара прийду, – сьогодні вона таки геть подобріла.

Ворожили цей раз на воді і свічці. Пальці бігали над водою, дотулювалися до кухля, подавали його трохи в боки, вода розколихувалася і витискала скрапаний на неї віск, і так робився малюнок.

– Вижу розумно, що маєш ти чоловіка і дві доньці.

– А де друга? – струмом пронизана, молодиця скочила і вперлася в стіл.

– Пару років назад була у цій хаті…

… Баба пригадала виразно дитинятко з зав’язаними очима, яке панське таке, але десь по слові гуцульською  каже. Сусідська Яра – ото копія дитини тої. То точно друга донька Дарчина. Точно. І пригадала, як тої днини Дарочка чогось собі прийшла за молоком, хоч і в гніві вони були.

– І ти її виділа, – повільно проказала і забрала кухоль зі стола. І задула свічку. І нічо вже більше не могла допитатися Дарка.

11

Найгірше бути не самому, найгірше бути одинокому біля когось. Наталя обчепила коліна і вдивлялася в сутінки. Вечір, купка малини в мисці, якраз добре тепер їх брати по одній. І .. і щось таке, чого і не розкажеш. Якось так вийшло, що поговорити про своє – душа з душею – вона могла в цім домі лиш із Соломійкою. Бо Володко вислухає, деколи змовчить, а деколи ніби між іншим скаже, що вона знову починає. І що то їй здається, що вона брак уваги відчуває. То каприз такий, або здалося їй. Або… він чує Наталю лише тоді, коли сам заводить душевну бесіду, коли це йому треба виговоритися – отоді чує. А колись так не було. Коли все починалося – він відчував її у абсолютності. Вона знала, що він має родину, але він був настільки своїм, що не вірити йому не могла. Бо тоді на те був його інтерес, і вона відчувала, що вона жінка, про яку він думає – може навіть і любить. А далі воно стало вицвітати, як вишиття – і робитися геть не таким, як перше. Він просто вже знає, що Наталя живе ним, вона вже – його. І немає жодної потреби її завойовувати – певно, того і нецікаво стає.

Він красивий, коли надпиває вино. Думає про щось, водить поглядом за вогнем. Але він більше не свій – при ньому вже не думається вголос.

… Ввечері ясніше думається, бо неквапно: Володимир це давно помітив. І добре, коли тоді тріскотить камін і коли ніхто не заважає. Є пора, коли просто треба побути з собою і в собі. Порозкладати думки і ніби оглянутися на себе вчорашнього і уявити завтрашнього. Тоді напій має бути вміру міцним, а кімната – майже не освітленою. Тоді думається. Може і справді він зараз менше спілкується, може і справді. Але якщо відчуваєш, що так потрібно – значить так потрібно. Слова часто бувають лиш тратою енергії…

Людей насправді розділяє не територія між ними. Чужими можна бути по оба боки кімнатної стіни. Як він з бокалом і вона з малиною. Це він і вона, немає вже чогось одного. Хоча було.

***

Взяті в обійми високі піонові кущі не давали підв’язатися. Соломія хотіла обхопити і перев’язати стрічкою, аби ті піони не розпадалися по землі  і не сипалися, але кущ був трохи впертіший – розходився собі вбоки. Цікаво, чого то всі білі квіти пахнуть виразніше. Біла лілія – пахне солодко, а тигрова – уже ні, білі піони – так само, а вишневі –ні. І жасмин солодко пахне. Взагалі в цьому білому, як сон, саду, все пахне дуже солодко. Обняла знов холоднуватий кущ і притулилася щокою до повновидої білої квітки.

– А що ти робиш?

Сусідський Артур на вакації приїхав. То він так несподівано заговорив. І злякав, якщо чесно. А змінився як…

– Що з кущем робиш? – перепитав.

– Обв’язувати буду. Стрічкою. – Переминала в руках ту стрічку, а кущ знов порозпадався в боки і посипав на землю трохи білих пелюсток.

– А для чого його зав’язувати? – він також помітив, що Соломія за цей рік помітно подорослішала, вона гарна дівчина.

– Ну.. щоби.. щоби не сипалися.

– А не простіше обрубати?

– Ні, вони живі, ти що, – захистилася за улюблений кущ.

– Та я не кажу просто так. Ну у вазу покласти.

– Навіщо.

– Щоби красиво.

– Їм тут краще, – перетягнула стрічкою і зав’язала бантик. – Вони тут живі.

– Дивна дівчина, і зовсім ти не змінилася, – замірився і запустив «плескачку» у ставок – камінець пролетів самою поверхнею, а десь на середині таки шубовснув.

– А ти змінився. Ти смішний, коли вусатий.

– Нічого ти не розумієш. Тепер я змужнів.

– «Змужнів» – від слова «мужчина»?

– Ну звісно…

– А ось я так не думаю. Аби бути мужчиною, недостатньо бути вусатим.

– Доросла знайшлася. Моя мама вдома?

– Не бачила, – здвигнула плечима.

– Ну бувай, дивне дівчисько, – так, вона за цей рік дуже погарнішала.

Хвилями, плавно і раптово, виговорювало фортеп’яно про все, про що думала дівчина того вечора. А Соломія сама не знала, чого так щоки горять, і танцювати хочеться, і чого півоніями так солодко пахне – скрізь пахне півоніями… І серце танцює-танцює-танцює і закручується, а фортеп’яно грає. І пахне півонія, вперше в житті так пахне…

12.

Тонкий палець провів по розрізаному яблуку і опинився біля серцевини. Калина зупинила подих – дим від свічки заносило в її бік, хитало полум’ям, хоч ніхто той вогонь не тривожить. Так, вона все парвильно робить. Значить все правильно.

– То що таке? – стара, але чіпка рука вхопила за коси і відсмикнула зі стільцем разом молодицю від столу. – Що ти розвела тут, питаю?

Глипнули одна на одну і зупинилися обі, яблуко викотилося з руки підлогою і в поріг вперлося, Нуця все же тримала Килину чіпко і уважно, не поспішала послаблювати:

– Що робиш тут, питаюся?

– Ви знаєте.

– Приворожити надумала?

Поглядом вбік, а думкою обертала як то сказати ліпше.

– Я виділа, що між вами є. Йому дурнички грают, а від жінки не піде. А тобі воно для чого? Нема в тобі браку, аби ти мала не за своє ловитися.

– А може то він мені голову здурив. То він приходив і дивився, то він говорив так, ніби видит наскрізь, він то. А жінка вже йому нецікава давно, сам казав.

– Добре, що ти стала цікава.

– Стала, – насупилася і затворилася в собі: не розуміє її Нуця і не хоче чути.

– Любиш?

– Люблю. Себе збудуся – відьмою стану – а його своїм зроблю, – коли сказала то Калина, то перемінилася так, що аж Нуці мурашки побігали потилицею і злобилося млосно.

– Дурна ти, молодице. Від душі дурна. Хіба ти вмієш робити то, за що взялася?

– Чула, як розказували.

– Хто?

-Давно ще,  я мала булла. На вечорницях.

– А ти розумієш, що як одно щось не так зробиш – хоть найменшу дурничку – то смерть людині вчиниш?

– Кому? Якій.. людині?

– Тій, на яку ворожиш. То велика сила, молодице, привертанє. І не від природи вона. Вона виїдає душу до краю. Обох – і тому, кого приворожили, і тому, хто брався за то.

– Але ви сама ворожка. І не кажіт, шо не так.

– Лікувати і в завтрашнюю днину дивитися – ото лиш моє. А калічити чужого, бо так комусь забаглося – то не від мене.

– А мож якось так, аби не калічити?

– Мож. Але ти не лізь. Я сама, – загасила свічку і стала змітати сухі кришки. От понарозкидує тут, а ти, Нуцю, порядок наводи. Ворожка найшлася.

Нуця не ворожила. Змішала докупи три чаї, аби Калина не впізнала, що обман то, загірчила то гвоздикою і віддала рано Калині. І сказала, що тим Павла напоїти. Най собі думає, що тепер вся надія на силу і сама більше не лізе. А він голову має на плечах – завеликий вже, аби спирати його, як дитину від чужих черешень. А для певності сказала молодиці, що як після одного привороту пробувати другий робити – то чоловік той навічно її розлюбить, і вже нічим його на свій бік не наверне, хоч би там що робила.

****

– Яра, ти заплелася?

– Давно…

– Ну ти чепурушка моя.

– Ага, ти би виділа, як тато наш зранку виштрамовувався. Квітку лишалося вчепити хіба.

– Це куда він справився?

– Казав, що до млина. І про курку-чубатурку співав. Так файно, ма’, я давно нашого тата таким не виділа. Навіть не посварив мене, що я кури не повипускала до такої години.

– А ти і дотепер не випустила?

– Ой, точно…

– Не йди, ти краще позамітай скоренько, а я повідтворюю кури – мені по дорозі до кутаня. Але аби я поки прийшла – в хаті чистота, ти мене чула?

– Чула, чула, – пострибала до віника, мугикаючи. Козеня мале.

Дарка мугикала і собі. Треба з ганку забрати цебер, а то іде доїти, а не взяла з цим. Зайшла і оторопіла: попри стіну в рядочок стояли мішки зерна. А як же.. а Куди ж..

– Ярааа! А тато точно казав, що пішов до млина, ти добре чула?

– Точно, боя  ще питала, чого він убрав у млин то саме, що тої неділі в церкву. А тато казав не питати багато.

Руками, ногами, душею холодок. Ревність заповзла, як сірувата змія, і зав’язалася десь в самій середині жінки в тугий гудз. В млин він пішов… Ну-ну…

****

– А за що мене любиш, Павлику?

– А звідки знаю. Люблю і все, – водив по молодиці сінним більцем, а вона прогиналася та звивалася –  таки трохи змія. І навіть трохи відьма – от як хижо поглипає. Свіжа і туга, як чорна черешня. І трохи дика. Давно не знав Павло такої молодиці.

– А воно все так буде?

– Звідки маю знати, Калинко. Є – то й добре, поки добре. А там все видко буде.

– А як би ти хотів?, – обернулася до нього і сперлася рукою в сінний пласт. – Хотів би зі мною бути усе?

– Так, ходив би до тебе хоть кождої днини, – пробував братися до молодиці, але та лиш відсунулася і вже вона по нім стебельцем повела.

– Ходити кожен вміє. За свою би хотів узяти?

Хотів сказати, що своя вже є. Ледве не сказав. Відгадала ту думку в нім і зарунталася на сіні. Коле.

****

– Ма, а мені Андрій сусідський снився. Що в сопілку грав і мене трохи вчив. І виразно так снився, що .. що я роздивилася, що він вже файний.

– Яринко, мала ти ще до парубків…

– Я знаю, мамко. Але вже тиждень добрий з гадки мені не сходить. Відтоді, як помагав мені загнати корову з поля. Пригадуєш ту грозу і як наша Павунка вулицями бігла і я боялася д’ній близитися?

– Пригадую.. То добре, що він загнав. Він старший хлопчик, і пастушить не перший рік. Він худобину чує. Але то, що ти думаєш – то трохи зарано.

– Мам’, а як воно так стається, що одна людина стає іншій якась виразніша?

– Яка – виразніша?

– Ну я от раніше не виділа, що в нього сірі з голубим очі, і що волосся завивається та м’яко і файно, як на малюнку.

– Підростаєш, мале. Скажу тобі так: видіти котрий хлопець файний, котрий так собі – то мудро. Лиш не має дівчини позволяти бути до себе близько – обіймати, горнутися. Коли вже дорослі будете – тоді любов можна. Тоді то веде до родини.

– А всяка любов веде до родини?

– Не всяка, але краща. Тоді двоє людей стають як одне.

– В вас з татом так колись було.

– А чого колись?

– Ну я коли мала була, виділа, як тато тебе за руку гладив. І ви обоє якісь однакі були, світилися. А тепер.. а тепер наш тато десь не з нами. І .. раз уже бесіда така зайшла.. я все знаю, мам. Я сама виділа.

****

… Коли в темну косу вплітається зелена нитка – вона проступає і ділить ту косу. І здається їй, що то її узір. Що то вона плете так. А волосся виросло давніше. І давніше надумало собі сплестися в косу. Тугу, гладку і здорову…

****

А як бо-ли-ттьь.. То ж потрохи розсотується, не зразу. То зразу не так, а тепер як дійшла думкою до того Дарка, що не з нею її чоловік, то ооойй… Забирала голову в руки, затулюлася – ліжком крутилася – а сліз якось не було. Самі лиш болючі схлипи. Колючки добиралися до шиї – взялися пилити – ще трохи і кричати Дарка зачне – тако криком серед хати і серед ночі. Насотувала собі, болю додавала – то шлюб собі нагадувала, то як тулив до себе, то як яблук з саду ніс. «Дарко, ви дужі? А я до вашого чоловіка. Печі кладе?». «А я до вашого чоловіка – а я до вашого чоловіка..», – зміііія! Біль Дарку зовсім розхристав, бо чим більше нагадувала, там більше плакала – аж хрипіла.

З хрипом відтворилися двері – Павло потихо, аби Дарку не розбудити і аби не чула, коли прийшов. Заплакані очі і розкуйовджена голова жінки спинили його на порозі і ноги ніби відняло.

-Дарко, що тобі є?

– …. І…іііди з-перед очей! – і не спам’ятався, як і в нього, і в двері полетіли кухлі і горнята, Дарчине хлипання аж у рев перейшло, не думала того моменту вже ні за що, лиш кричала як несамовита, а далі всілося, впала на руки собі і геть по-дитинячому заплакала. А Павло так і стояв коло порогу.

***

Ярина думала спочатку, що маму хтось б’є – хоч бути такого не могло. Але мама так кричала. Яра боялася, якщо поправді, піти і подивитися. Бо мама дуже кричала. Відслонила фіранку і … мама на постелі розхристана і  заплакана, аж з вікна видко, а тато в дверях. Стоїть і мовчить. Цілою підлогою биті миски і горнята – все бите. Мама сама якась не своя – плаче і плаче. Тато зробив д’ній крок, але не зважився. Обернувся і в двері.

****

– Калинко, сідай – похитаю…

– А як впаду?

– Та чого мала би – це невелика хітанка. Сідай.

– А ти притримаєш?

– Я вже, – розхитував Павло Калину вище та й вище, хітанка аж свистіла від вітру і набиралася лету.

Так, ніби жива і задихалася.

– Павле, а чия ця хітанка?

– Дарочки мої, їй майстрував.

Калині щось обірвалося – стало і боляче, і образливо, і страшно:

– Зсади мене, не хочу. Зсади мене з цеї хітанки…

А Павла нема.. Лиш сама вона і чорний від ночі сад, глухий і гіллястий. А дика хітанка розійшлася і летить.

«Павле, Павлику, зсади мене.. Я не хочу, не хочу я..»

Глибоким вдихом закінчився нічний жах. Насниться ж таке. Та тихо ти, спи, нема в Павла ніякої хітанки. Спи…

13.

Коли жінка  в собі закривається – то закривається у ній світ. І перестає вона вже світити, а то проміння палить її саму, палить аж до серцевини, а жінка вперто мовчить. Дарка перебирає полотно у скрині, а перша думка, що все би повикидала, все – аж до шлюбної сорочки. Перепріле, порошне і давне таке полотно. І ці клубки, які лиш міль принаджують, усе би викинула. Але лиш перетрусить начисто, аби ні порошинки, і буде скрізь наводити порядки – полицями, закутками і такими закамарками, де уже давно віник не посягав. Бо як злість – то робота береться. Тоді замітала би, вимітала би, витрушувала – хоч, сказати по правді, найлегше було би багато чого просто викинути.

– Я з поля.

Мовчить і витирає рамці образів. З поля то з поля.

– Дарко, ти є?

– А ти зле видиш?

– Та видіти вижу, але… а що на обід?

– Обід покладу, коли Яра з школи прибіжить. Хочеш скорше – то ти знаєш в котрий бік горшок відкривається.

Так припросила, що тепер якраз посмакує. Павло покосився на Дарку, але не сказав нічого більше – від слова «горшок» нагадав, як по хаті черепки літали. Краще молодицю лишній раз не роздражнювати.

А Яра ще такого обіду не пам’ятає. Сіли мама з одного боку, тато аж під стіною, і ні слова. Що квасоля смачна – тато Ярі чогось сказав, хоч то мама робила, а мама вигляд зробила, що не вчула.

За столом – то ще півбіди. Тато мав розказати історію про куницю. Він багато таких історій цікавих знає, і цей раз мав розказати. Вони всілися собі коло вікна, тато розказує, а мама надійшла і спати нагнала. Обох. І сказала, що дурниці можна і рано правити.

А Павлові душно – у своїй хаті душно і тісно. Бо як увійдеш знадвору – то слова не скажеш вже, хіба про то, що корова розсилилася або грушка зародила. Дарка злосна зробилася, і така якась – боже борони. Ліпше би кричала, а не ходила та рамця протирала. На дідька їй ті рамця здалися.

А з Калиною засолодко. Душить. Як пити вино серед полудня – голова крутиться, все випікає, а смаку і не чути. І ні одній то не скажеш. Мож подумати, що як скажеш Дарці, аби не була злосна – то вона переміниться. Запустить хіба чимсь і ще мала то застане. Або Калині – ну як скажи, аби не лізла д’нім стільки? Молодиці-молодиці…

А Калина таки хотіла знати толк у ворожбі. Підсіла до баби Нуці знов, коли та загадувала на воскові. І знов питала, як відгадувати долю. Аби баба Нуця їй поворожила і сказала – як вона то видить.

– Сідай і думай за щось важне тобі.

І Калина загадала. Аби то, що вона намірилася – було її. Бо так хоче, і так має бути.

– Ну?

– Ну… Ну що тобі сказати можу. Не сама ти.

– Та не сама, – нагадала собі, як то Павло файно обіймати вміє.

– Я не за чужих чоловіків тобі кажу. То якраз не твоє і твоїм не буде.

– А як.. а хто.. А чого не сама…

– Дитину ти чекаєш. Але Павла тобі то не наверне.

Калина перебирала в думці сказане бабою і не вірила вухам – тобто як це він не її.. А приворот?

– Але ви.. ви трави мені давали.

– Чай з гвоздикою.

– Ви.. ви як могли? – зі столу полетіла миска з водою.

Порозбігався і віск підлогою, а баба Нуця вперлася руками у стіл і перерізала, як лезом:

– То ти як могла. Ти ж у сусідстві, ти кожний день його Дарку видиш. Тобі мала «Слава’Йсу» каже. Совість маєш?

Калині спікалися сльози в клубки і провисали в горлі, слова сказати не могла. Як так?

– А тепер, дурна жінко, маєш дуже довго молитися, аби на діти твої то не перейшло. Не думай собі, що таке бігання хоть комусь на добре обертається. Сокотися, Калино.

В цій хаті все страшне і глухе, глухе до Калини. Її темнота стін почала душити, а страх помагав. А баба кинула катран на землю і почала стирати розсипану воду. І слова більше молодиці не сказала. Ні слова.

***

 … І вона далі прийшла. Сіла бабі в ногах і дивилася  – і не кліпала. Баба в своїй думці робилася така маленька – з горошину десь, а ліжко і хата великі. В плила думкою то в дівоцтво,а  то чуть не до колиски – ото все перед очима бабі снувати тепер стало. Перина м’яка – потає в ній Анниця і летить у своїй думці – і то навіть близько не сон. І тоді виразно вчула: та, що приходить і забирає – ближиться. Того вона мусить … мусить пустити від себе то, що знає.

Вчула виразні кроки. Під самою призьбою. І то не сон, та й не видиво – то нога людини. Скрадається. Бабина лиш хустку на плечі і надвір. А там … а там був хтось, але слід за ним вистиг. Калинине вікно рипнуло – вона через чього перегнулася і хапнула щось з підвіконня. Певно, далі Павло приходив світом каламотити. Ото ще двоє дурні. Анниці клекотіла злість на то їхнє, що плодять тут – але навчилася вже за стільки років не казати коли її не питаються. Пошаркала в хату і защепила хорімні двері на дві защіпки – так ніби Та, що приходила вже два рази, не вміє обминати двері і замки. Бабині страшно.

***

Калина не могла зрозуміти, чого Павло обізвався їй письмом – постукав у шибу три рази – чисто так, як коли дає знак вийти, а вона поки встала з постелі – на підвіконні (в тому горняті, яке вона з ночі забула) – кавалок паперу, а на ньому олівцем: «Лишися завтра на кладці, коли відгониш корови в чергу». Дивний – такий дивний. Калина ж уже не водить корову на пашу, та давно тівна і з дня на день положитися має. А може таки завтра і сказати? Піти рано аккурат в ту пору, коли корову вела, і чекати Павла на кладці? І сказати, що понесла від нього, і най тепер живе з нею як з шлюбною жінкою і най її береже. Або.. та най він сам думає, як то має бути – головне сказати. Щось таки в нім перемінилося –  от навіть на здибанку викликає не так просто – а написав. А може то баба лиш дражниться, що то несправжнє зілля було. А хоч як так подумати – а хіба їй треба зілля якого, аби чоловікові голову закрутити? Сімейна жінка проти неї прісний хліб, вона май ліпше.

***

Ледве й дочекалася Калина того досвітку. Убралася в червоне – багристим сорочка шита, такі й коралі. По корови так ніхто не йде, а до Павла – можна. Вона зачекає його збоку тої кладки, і так скорше буде видіти, з котрого він боку йде. Скобоче попід серце думка, що то сивий ранок, ні душі лісом, а вона іде в берег до свого Павла і зараз буде його обіймати, і нікого в світі навкруги, лиш потемки і хіба що роса.

Стишеним і затаєним кроком лисиці увивається трохи ззаду і Дарка. Не раз і не два мусіла пасти, як її Павлик цю ласицю з хати викликає і куда веде, аби видурити її і собі так. Чекай-чекай, Калинко, зараз я тебе прийму. Шляк тебе тут трафит, – подумала собі і аж самій від тої думки холодок пройшов.

Калина підходить майже до краю берега – от звідси добре кладку видко. Павлик заспався видко – нема збитошника. А трава така виразна протии місяця – переблискує, міниться – нема вдень такого. Як то файно…

Дарка стала за кроки три  позаду. Як звідси підійти і струтити – Калина не вирятується. Там вдолині скали. Ну, підходи. А ноги стали і не зрушаться. Ну, Дарко… Та ж збудешся цеї молодиці – і чоловік твій блуду збудеться. Зробила у потемках крок – зачепила смерекову галузу, а та розправилася – і по лиці. Ніби совість сама сперезала.

-Яаааааааааай…, – чула Дарка, як за два кроки від неї голос летів у бердо.

– Калина? Калино! Йой, людоньки, ратуйте!

Коли стала Дарка над бердом – удолині щось червонілося і дуже стогнало. Ще жива, людоньки, ще жива! Молодиц яз усього горла кликала на поміч, але безлюдний передранковий ліс був німий. Розхитаною підвісною кладкою бігла до другого берега – там дід Танасій, він найближче живе.

… Дідо Калину ледве доволочив. Поїв якимись чаями, компреси клав. А дитина збігла їй ще на тому камені, пляма лишилася лиш… Дарку жаром обдавало – то вона так могла вбити молодиц з дитиною. Могла життя відобрати. А дід не питав, як Дарка такої глухої ночі перша коло Калини опинилася. Але хотів то знати – бо як нечесна Дарка жінка, то не має чого їй в поміч приходити.

– Вуйку Тана’, але не кажіт в селі, що то я тут була. Я.. мене не мало тут бути.

– Або кажеш всю правду мені – або я кажу всю правду людям.

– Я її виманила. Калина – то любаска Павла мого. То я її підсокотила і пішла – хотіла її в скалу струтити. Направду хотіла, але не змогла. То не я, бігме-боже, вона сама.

– Не суддя я вам, жінки – але розуму ні в одної, – старий почовгав до скрині, треба чистого полотна – в старому компресі набігло крові.

Лиш Танасій за двері – Калина відтворила очі. І на Дарку,а  та на неї. Отак дивилися одна на другу, одна з моментальним усвідомленням втрати всього, а інша з застриглим десь в зіницях «то не я».

Leave a Reply

Your email address will not be published.