Хочу розповісти правду про те, як «визволяли» галичанські села радянські загарбники. Після довгих і запеклих боїв у 1944 році. Німецькі загарбники відступили до Підгайців. Пам’ятаю, це було у березні і ще усюди тримався сніг до 30 см. Цієї пори до села Брикуля Теребовлянського району ввірвався загін “червоних катів” – мабуть з тих, котрі у 41-у катували українську інтелігенцію.
А приїхали до села, мовляв, у них поламалися автомобілі та застрягли у снігу. Зібрали у селі 300 чоловіків від 18 до 55 років, тих, які не брали участі у політичній пропаганді. Завели спочатку 10 осіб у долину, а за мить… розстріляли; і так решту. Із 300 чоловік дивом вдалося вижити лише одному, бо куля не зачепила життєво важливих органів.
Пам’ятаю, як мені ще було 7 років, до нас на хутір Янівська долина приїхав один з тих катів на сивому коні. На вигляд йому було десь 18 років, він вихвалявся моїй старшій сестрі, мовляв не злічити, скількох він бандерівців перестріляв. Я малим тоді дивувався: невже тобі, юний кате, не страшно за своє майбутнє? І нишком мріяв, аби його на фронті спіткала так ж смертельна куля, як сотні тих невинних чоловіків, чиї діти залишилися сиротами у таку скрутну годину. Коли я вже пішов до школи, то не хотів бути ні піонером, ні комсомольцем. Ось вам, блудні сини, приклад, звідкіля у дитини береться любов до Батьківщини і ненависть до ворогів. А українські сини думають, якщо намалювали московським нацистам золоті голови, то українці забудуть усі їхні злодіяння.
Повертаючись назад у минуле згадую, як зібрали у нашому селі ці золотоголові простих чоловіків і вели їх на розстріл. Аж раптом Господь подарував нашим бідакам на шляху сумлінного полковника. Той зупинив колону й запитав, куди вони ведуть чоловіків, а червоні кати сказали, що це бандерівці й стріляти їх треба. Тоді полковник зауважив, що не слід займатися самосудом і наказав відпустити невинних людей, а по закінченні війни – все стане на свої місця. Після цієї зустрічі масові розстріли на наших теренах припинилися.
Німецькі загарбники розгромили радянські війська на підступі до Підгаєць. Радянські солдати змушені були відступити річкою Стрипою, вирівнявши передову лінію. Відтак село Золотники було розділене на дві половини: схід – під радянськими окупантами, а захід – під німецькми. Після Брикульської трагедії багато чоловіків віком від 18 до 55 років із села Золотників, які були під німецькими окупантами, поповнювали ряди українських повстанців, а інші повтікали через німецьку територію кудись за кордон. Адже боялися, що після війни ця трагедія, що сталася у селі Брикулі може повторитися в усіх галицьких селах. То ж, сьогодні, замислимося, дорогі читачі: чи можуть родичі тих безневинно розстріляних чоловіків називати радянські війська, цих червоних катів, “визволителями”?
Богдан Романський.
Ось фрагмент опису цієї події із новели Тернопільської поетеси Ірини Дем’янової: Лежало майже все брикульське чоловіцтво купно, рядами, шеренгували людей наостанку, а її Героєць кучерявий – оддалік. І скрутився так, нечеб йому в животі боліло, й руки мав шомполами потяті… Білі домоткані сподні, на коліні залатані красеньким. У чому в хаті був, так і на смерть пішов… “Ой,певно, просився бідний, а вони добива-а-ли!”-заголосила сестра та й похлинулася, нагло вражена її мовчанням.