Відвічною філософською проблемою є феномен смерті. Над цією темою вже довгий час мізкує доктор богослов’я, кандидат історичних наук, настоятель Свято-Покровської церкви УГКЦ м. Копичинці, добрий порадник і незамінний приятель «Христової скелі» о. Василь Погорецький. Свої глибинні роздуми священик виклав через поетичне слово, присвятивши темі смерті, болю і страху збірку «На хвилях болю».
На перший погляд може видатись: навіщо говорити і писати про такі лякливі «речі». Але погодьмося, що і смерть, і біль, і душевні травми стосуються кожного з нас, адже ми – неідеальні створіння, ми нічого не можемо без Бога, нам постійно дошкуляють гріх, спокуси і неспокій. І, на щастя, маємо таких прихильних і лагідних «поетів у сутані» як отець Василь. Душпастир у своїх творах так доступно, життєво і переконливо пояснює, чому нам доводиться страждати, чому ми повинні розлучитися із земним світом, що мимовільно переконуєшся: це ж про мене, про тебе, про всіх нас написав «священик з душею поета». Життєвий досвід отця-доктора, його спостереження й аналіз людських доль допомагають нам усвідомити, що «цвинтар чекає, ми всі в дорозі». Але не лякаймось, любі друзі, цієї поетичної тези, бо в ній закладено глибокий підтекст – прямуючи дорогою до смерті, ми доходимо, врешті-решт, до пункту нашого воскресіння, усвідомлення того, що Всесвітом править вічна Любов і Правда. Отож далі про вічну, завжди актуальну тему спілкуємось з отцем-доктором Василем Погорецьким.
– Отче Василю, у 2015 році Ви презентуєте поетичну збірку «На хвилях болю». Книжка занурює нас, читачів, у феномен смерті і страху, і показує, щó саме є поза межею болю і життєвих втрат. Утім, тема смерті, як правило, лякає людину. Чому?
– Тому що людина не створена Господом Богом для смерті, це не властиво людині. Але смерть прийшла через гріх. І людина уникає смерті, тому що інстинктом відчуває, що смерть – це зло. Але в контексті нашої християнської релігії смерть розглядається і як кара за гріх, і як двері до життя вічного. Тому роздуми про смерть допомагають відкрити ці двері. І ніколи смерть не є кінцем, бо це була би трагедія, а смерть – це продовження у воскресінні, тобто смерть є переможена Господом Богом. І у своїй збірці я старався через біль, через смуток, через страждання дійти до воскресіння.
– А Чому, на Ваш розсуд, сучасна людина нечасто думає про смерть?
– Людина уникає цієї тематики, тому що не приготована до смерті, як і до життя, до народження, адже і до цього потрібно готуватися. Коли дитинка приходить на цей світ, вона приготовлена батьками. Якщо в любові було це подружжя, дитинка народжується здоровою, веселою і стає щасливою. І до смерті теж потрібне підготовлення. Власне, тому однією з функцій Церкви є допомогти людині приготуватися до смерті. До речі, у довоєнні часи у нас, у Галичині, майже на кожній парафії було апостольство чи братство доброї смерті, де збиралися люди різного віку і приготовлялися до смерті. І що цікаво: старше покоління не так боїться смерті. А, говорячи ширше, перші християни взагалі не боялися смерті, вони вважали, що тільки з її допомогою можна зустрітися з Богом.
– Як навчитися сприймати смерть позитивно і спокійно?
– Часто відвідувати Богослужіння. Приймати Святу Тайну Сповіді не один раз у рік і навіть не чотири рази у рік, а хоча би один раз у місяць. Тому що на Сповіді людина настільки очищується, оздоровлюється, що вона втрачає страх. Часто приймати Святе Причастя. Впустити Господа у своє життя, і тоді вже, за апостолом Павлом, «не я живу, а Бог живе у мені». Коли Бог живе у мені, нема жодних проблем.
– Отже, страх, біль, можливо, трохи і розпач… Чому Ваша збірка пронизана такими філософськими категоріями?
– Тому що наше життя наповнене болем. Усе починається з болю. З допомогою болю можна себе краще зрозуміти, відчути, що ти живеш. Біль допомагає зробити крок до ширшого милосердя. І все завершується болем. Як писав Андрій Первомайський, що вірш починається не з великої літери, а з великого болю. І ось цей великий біль, який накопичився в мені, я вирішив винести на сторінки своєї збірки, щоби допомогти тим людям, які зіткнулися з болем, подолати його. От віднедавна такий приклад. Це було перед Великим постом. Виходжу з хати, бачу: стоїть жінка, вся в чорному і вся у сльозах, і тримає в руках газету «Вільне життя». Розповіла, що вона з Чортківського району і прочитала в газеті про мою збірку, і хотіла би її придбати. І починає розповідати про ситуацію зі свого життя. Вона з чоловіком працювали в Іспанії. Він скаржився, що серце болить і хотів додому. Але жінка казала: «Та ще почекаємо, треба заробити, діти вчаться». Коли вже йому стало гірше, вони вирішили повернутися додому. Їхали через Францію, сиділи поруч, і на її руках він помер. І жінка каже мені: «Не можу собі цього пробачити, що коли він скаржився, треба було рятувати, а ми думали про матеріальне. Совість мене мучить. Я хочу заспокоїтися». І ситуація сталася так, що пройшов рік часу – і вона знову мусить повернутися туди ж, в Іспанію, бо потрібні гроші. «І хочу Вашої книжки». Я зрозумів: навіть заради цієї одної людини варто було написати і видати цю книжку.
– Щоб людині було легше пережити це?
– Так, щоб легше пережити, щоб залікувати той біль за допомогою поезії, тому що поезія, я вважаю, – це досконала молитва.
– Очевидним є те, що Ваші вірші у збірці «На хвилях болю» були народжені після того, коли Ви переживали біль. Біль втрати близької людини, так?
– Так, особистий біль… У 1996 році у моєму життя сталася трагедія. І з чого часу я є у роздумах. У 7 рочків померла моя дочка. Їй, власне, я присвятив цю збірку, так і написав: «Блаженної пам’яті любимій донечці Юлії щиросердечно присвячую». Через свій особистий біль я іду до людей, зболений, але без нарікання. Якщо в когось (я приклад уже навів) стається подібний випадок, треба бути разом, бо біль і втрату можна розділити. Стається нещастя чи це похорон, приходять люди і розділяють це горе, і людині тоді стає легше нести свій хрест. Проте не завжди поділишся з людьми, є питання і випадки, коли потрібно усамітнитися і перед Господом Богом відкрити свій біль, бо тільки Бог знає глибину нашого болю, наших страждань. І Він допомагає і лікує. Пишучи цю книжечку, я і сам лікувався, позбувався свого болю не для того, щоб його стерти, а для того, щоб його зрозуміти і прийняти як хрест, котрий треба нести.
– Ви як автор і водночас ліричний герой своїх віршів тонко відчуваєте проблематику болю і переконливо про це пишете. А чому вірші у цій збірці без назв?
– Я вважаю, що настільки багато думок закладено у декількох рядках, що підібрати одне слово чи кілька слів неможливо, аби точно виразити назвою те, що автор хотів вкласти, прийнявши той дар від Творця Небесного, і передати людям. І не даю ніколи назви: вона не буде точною.
– І таким чином Ваші вірші поєднані, перший вірш є початком, а останній є завершенням цієї тематики?
– Я завжди починаю, виносячи біль, страждання, сльози, але кінцівка, навіть окремого вірша, є позитивна, оптимістична. Завжди стараюся, щоб людина мала силу волі витерти свої сльози і стишити біль. І це можливо через поезію.
– А, взагалі, як Ви поєднуєте священиче служіння і літературну діяльність?
– Дуже допомагає мені літературна діяльність, що вже не можу без неї. Я злився з нею гармонійно. Інколи бувають такі випадки, що я серед ночі пробуджуюся, поруч ручка і записник. У дорозі завжди маю при собі ручку і записну книжечку. До речі, пишу тільки від руки. Не користуюсь комп’ютером. Відмовився від ідентифікаційного коду. Вважаю, що комп’ютер є на перешкоді до тої істини, яку несе людина до читача. Він ніби третій і мені здається зайвим. Ось те, що на кінчику пера, вийшло із серця, з душі, і той дар Божий утримую в тій ручці і кладу на папір. Я знайшов себе у літературі. Я відчуваю, що ставши на цю дорогу, неможливо вже зійти. Поезія – трохи пані вередлива, коли ти з нею вже поєднався, вона хоче, аби ти йшов з нею попідруки, в одну ногу, разом. Треба її любити. А ті мої скромні збірочки є малесенькою цеглинкою у храмі літератури, яку хочу донести до людей.
Дякую за розмову, за Ваше одухотворене слово і колосальний доробок на літературній та науковій ниві. Хай Господь кріпить Ваші сили, а чудовим подарунком нехай будуть щирі слова вдячних читачів!
Спілкувався Віталій Затильний
Вибрані вірші зі збірки «На хвилях болю»
* * *
Життя і смерть – одна машина,
Що мчить на автостанцію буття,
Підношу руки, як мала дитина,
Й пірнути хочу у вічне майбуття.
Молитва в тривозі народжує сльози,
На ранковій тиші розквітає краса,
А сонце цілує ніжні мімози,
Плаче на вітрі холодна роса.
Цвинтар міняє нейтральні думки,
Гнеться спокій, життя змаковіло,
Пліснява вкрила надгробні плитки,
Бути безсмертним мені закортіло.
В могилі живе вкорочена мить,
Пахнуть сльозами гарячі жалі,
Душа не старіє, а вперто болить –
Спроможності долі були замалі.
* * *
Кружляє мить в обіймах тривоги,
Розкрилене на простір моє майбуття,
Кличе час у райські дороги,
Філософія смерті – це не забуття.
Смерті катма, є тільки вмирання,
Безсмертна ідея ще чуває на марші,
Воскресають слова без мук споглядання,
Вірю у вічність, немає тут фальші.