Нині у “Козаковій долині” (с.Шульганівка) стоїть, випрямивши до неба свої рамена, капличка Пресвятої Богородиці. А про саму “Козакову долину” існує легенда, яку записав ягільницький краєзнавець, заслужений працівник культури України Степан Бубернак у 1996 році від Н. Війтик-Мартиновської.
Зразу за Манівкою (так наз. поля, що тягнуться від каплички до “Козакової долини”. Назва походить від господаря, що жив на краю села Шульганівка під горою. Звали його Мар’ян, а кликали Маньо, а жінку Манихою. Колись жінок кликали по імені чоловіка: Танас – Танасиха, Остап – Остапиха) йде дорога до “Козакової долини”. Коло цієї дороги стояла капличка, від якої широка стежка вела вниз у Шульганівку. Комуністи цю капличку зруйнували, а люди на цьому місці побудували нову і освятили літом 2006 року. Були процесії з Росохача, Нагірянки, Ягільниці Нової і Старої.
Коли від цієї каплички пройти на захід, то людському взорові відкриються з обох боків родючі поля. Далі починається глибокий яр, де випасають худобу. Яр тягнеться до річки Черкаски. Недалеко від дороги з-під гори витікає кришталево чиста вода.
Над самою долиною стояла маленька хатина, в якій жила жінка, звали її Катериною, з донькою Ганнусею.
Одного разу, в літню пору, через село їхали козаки на конях. Попереду молодий сотник. Люди радо зустрічали козаків, кидаючи додолу барвінок, любисток, м’яту, різне запашне зілля. Дівчата співали пісень. Серед них сотник побачив гарну дівчину. У долині козаки зробили перепочинок. Дівчата, молодиці брали з джерела воду. Прийшла по воду і Ганнуся. Сотник упізнав її, підбіг, щоб допомогти покласти коромисло з відрами на плече. Вродливого козака звали Іваном, його очі пильно дивилися на дівчину. Прихід Ганнусі по воду був хвилинами зустрічі її з Іваном. Вони покохали одне одного. Іван попросив руки, і вона дала згоду. Через декілька днів козаки відходили. Ганнуся йшла, щоб попрощатися з Іваном. Став сотник біля джерела, чекаючи свою милу дівчину, щоб пригорнути до свого серця і сказати, що вони навіки будуть разом. Його сотня була вже на горі, а він все ще чекав Ганнусю. Дівчина була вже близько, як ворожа куля скосила козака. На полі почалася битва. Близько двохсот козаків поклали тут свої голови.
Коли все стихло, дівчина з матір’ю викопали яму і похоронили Івана. Висипали маленьку могилу і поставили хрест, біля якого посадили кущ калини. А на могилі посадили барвінок. Ганнуся кожного дня ходила на могилу. Невдовзі померла мати, і Ганнуся залишилася самітньою і вірною в своєму коханню. Не дожила вона старості і померла. Стара хата розвалилася, недоглянута, могила зрівнялася з землею. Залишилося джерело, яке б’є чистою водою як чисте дівоче кохання.
І тому цей яр називають “Козаковою долиною”.
У 1985 році в сусідньому селі Шульганівка в сім’ї Ігоря Семанишина народився хлопчик. Назвали його Михасем. Коли хлопчикові минув рік, він тяжко захворів: з незрозумілих причин часто завмирав. Лікарі не могли встановити діагноз. Батьки зверталися до цілителів, знахарів – нічого не допомагало. Тільки одна знахарка з Бучацького району сказала, що це від отруєння, але вилікувати не змогла.
І ось бабуся маленького Михася, яка жила недалеко “Козакової долини”, згадала, що коли ще була малою, то її бабуся розповідала, що коли хтось з дітей захворів, то водили до джерела в “Козакову долину” та вмивали їх джерельною водою, і діти швидко видужували.
Тато маленького Михася послухав бабусиної ради, і до сходу сонця, щоб нікого не зустріти по дорозі, поспішав до джерела, щоб набрати цілющої води першим. На цю воду три рази зливали віск, а потім цією водою змочували личко, груди та ніжки хлопчикові. Воду виливали під кущ, де люди не ходять. І помогло. Більше Михась не хворіє.
На знак вдячності щасливі мама і тато Михася пішли до джерела, впорядкували його, обложили плиточками і утворилась криничка. Це був квітень 1986 року, час Чорнобильської трагедії. Звістка про одужання хлопчика за лічені дні облетіла краєм і стала легендою. Люди розповідали, що татові хлопчика приснився сон про те, що тільки ця вода вилікує його сина.
Можливо, це і правда, але тато помер і нема кого про це запитати.
Однієї ночі над криничкою виросла капличка. Це постарались хлопці з будівельної бригади колгоспу на чолі з бригадиром Ярославом Вовком. Капличку мурував Йосип Ченкалюк. А вранці їх забрали на Чорнобиль. Це їх спасло від переслідувань.
До каплички з цілющим джерелом повалив народ з глибокою вірою в чудодійну силу цієї води. Поїздом, автобусом, легківками линули люди до Козакової долини. З Львівщини, Вінниччини, Буковини спішили попити цілющої водиці, промити очі, руки. В каплиці лишали гроші, хустини, покривала, цінні речі.
То були часи войовничого атеїзму. Що тільки не вигадувала комуністична влада, щоб не допустити людей до кринички. На польових дорогах встановлювали дорожні знаки «В’їзд заборонено». Людей викликали в сільську раду, в міліцію на допити. Звичайно, першою переслідували сім’ю Семанишиних, випитували, хто побудував капличку…
Та врешті-решт капличку зруйнували бульдозером. Але криничку люди знову відновили.
Кожного року на Зелені свята церковна процесія на чолі зі священиком прямує в “Козакову долину” на освячення води. Коли посуха, також йдуть сюди молитися за дощ.
Це були бурхливі часи пробудження нашого народу до волі, часи усвідомлення, що ми є народ і ходити в комуністичному ярмі не будемо. І наша криничка з чудодійною водою внесла і свою частку в боротьбі за незалежність України.
Роман Критюк.
Капличка у Козаковій долині