Щороку, на проводи, коли за давнім українським звичаєм на цвинтарі поминають померлих, у Крижах священик відправу починає з могили Валерія Циганюка. Сходяться односельчани, а, проспівавши «Вічную пам’ять», пошепки лають ту чужу війну, яка забрала стільки невинних молодих життів. І переконані: в афганській війні не було перемоги, бо війну проти народу виграти не можна…
Циганюк
Валерiй Дмитрович
(1963-1984)
Народився З вересня 1963 року в селi Крижi Кременецького району на Тернопiльщинi. До служби в армiї працював помiчником машинiста електровоза в залiзничному депо м. Кривий Рiг. На вiйськову службу в Збройнi сили СРСР був призваний 29 вересня 1983 року Жовтневим райвiйськкоматом м. Кривий Рiг. В Республiцi Афганiстан з сiчня 1984 року. Рядовий, старший гранатометник. Служив у вiйськовiй частинi пп 86997. 30 квiтня 1984 року вiдбувся бiй мiж групою наших солдатiв i душманами. Стрiляючи з гранатомета, Валерiй Циганюк погасив вогневу точку противника. При змiнi вогневої позицiї був смертельно поранений в голову. Нагороджений орденом Червоної Зiрки (посмертно).
Похований у рiдному селi.
Недоспівана пісня життя
«Уважаемые Ольга Ефимовна и Дмитрий Андреевич! С глубоким прискорбием командование части вынуждено сообщить вам…»
Так починалася найстрашніша звістка, з якої батьки довідалися, що сина більше нема. Командування писало, що Валерій Циганюк в бою вів себе мужньо, вів прицільний вогонь, неодноразово примушував противника до відступу. Але о 12 годині дня, коли бій доходив до кінця, життя хлопця обірвала ворожа куля.
У селі Крижі, звідки родом Валерій і де й досі живе його родина, діє музей села. Ініціатор його створення і незмінний директор Іван Краєвський кожному відвідувачеві розповідає про Крижі у різні часи й події. Окремо тут є стенд, на якому фотографії, особисті документи земляка-афганця Валерія Циганюка, поруч – його речі, листи додому.
«…Служу я за 45 кілометрів від Термеза, і за 60 – від Кабула, в Зеленій долині поблизу Панджшерської ущелини. Сюди добиралися п’ятеро діб, першу ніч навіть спати було якось не по собі, а тепер вже нічого, звикли до всього, що тут діється. З нашого полку залишилося лише 100 чоловік, решту перевели сюди, в Баграм. Звісно, нікому не хотілося майже під кінець служби переходити сюди, але ж нас не питають. Навіть і ті, кому весною додому, теж приїхали». Цього листа рідним Валерій датував 26.03.1984 р. Написав нову адресу, сподівався на відповідь і запевнив, що під Новий рік буде дома. А за місяць хлопця не стало.
… Того дня падав дощ. Теплий, наче влітку, він зовсім не вписувався в уявлення про ранню весну. Але нею пахло…На подвір’ї Циганюків господар порався біля звичного селянського реманенту – скоро в поле! Мати чаклувала над обідом, а думки снувалися далеко, до сина! Це ж як він там, Валерик, її синочок, без рідних, на чужині? За вікном раптово золов’яніло: глянула в шибку – люди в дворі. Голова сільради, фельдшерка, ще -незнайомець у формі… Скоріше відчула, ніж зрозуміла – сина нема! Бо ж свіжою ще була трагічна новина з сусіднього села – привезли солдата. Матері щось пояснювали, намагалися заспокоїти – не витримала, зомліла.
Якась, мабуть, є трагічна закономірність у тому, що в один рік потрапили до Афганістану два хлопці з сусідніх сіл одного району однієї області. Більше того – загинули теж в один, та ще й прізвища мали однакові – Циганюки, хоча родичами не доводилися. Але смерть – вона ж не питає документів. Просто перериває недоспівану пісню, невижату ниву, ненароджене нове життя…
Щороку, на проводи, коли за давнім українським звичаєм на цвинтарі поминають померлих, у Крижах священик відправу починає з могили Валерія Циганюка. Сходяться односельчани, а, проспівавши «Вічную пам’ять», пошепки лають ту чужу війну, яка забрала стільки невинних молодих життів. І переконані: в афганській війні не було перемоги, бо війну проти народу виграти не можна…
«За виявлені мужність і героїзм при виконанні інтернаціонального обов’язку у Демократичній Республіці Афганістан воїн Радянської Армії ЦИГАНЮК Валерій Дмитрович нагороджений орденом Червоної Зірки. (Посмертно)».
Зоя КАРП’ЮК.