На схід від міста Богодухів, понизов’ю ріки Мерло, ніби в Хреста за пазухою, причаїлося село Заброди. Вулички села розкидані, закручені-заверчені так, що коли хто вперше їде по них, а воно гульк, а – виїхав на те місце де був.
Таке спіткало мене розуміння села Заброди, коли ще юнаком шукав блукав ту хатинку, у яку моя сестра Наталія вийшла заміж, поріднивши мене із цим краєм.
Будинки височіли добротні, міцні. Мене дивували у селі колодязі-журавлі, яких у наших краях не малось і знав їх тільки з шкільних підручників.
Однак, в 1972 році, поставили і в нас, у селі Сковородинівка колодязь-журавель. Так, як з дитинства цікавлюсь історією, фольклором, краєзнавством рідного краю, то мені у пам’ятку розмови односельців , жителів села Заброди проте, що ініціатором цих побудов-пристроїв для набору води, був чоловік родом з їх села хутора Ляшенки, Петро Тронько. Народився він, 12 липня 1915 року в родині Тимофія Федоровича та Явдохи Олексіївни Троньків у селі Заброди! З 1933 по 1935 рік викладав суспільствознавство1 та українську літературу в неповній середній школі села Кленового. В цей час працює помічником директора механізаторських курсів. В селі Кленовому він обирався депутатом сільради, делегатом районного з’їзду Рад. Був обраний секретарем сільської та заводської (місцевого спиртового заводу) комсомольських організацій.
Петро Тимофійович брав участь у ліквідації неписьменності. А голодного 1933 року піклувався про односельців, особливо дітей, учнів. Багатьох спас від вірної смерті. Активіст П.Т. Тронько обдарований багатьма2 талантами, виходець із простої селянської родини злетів аж до міста Києва і там зайняв міністерську посаду.
Своєю високою посадою не занехаяв свою любов до рідного краю і приїздив усе своє життя на свою малу батьківщину, у село Заброди. У свої приїзди цікавився станом екології, чистотою річок, ставків, криниць, колодязів, а також життям і добробутом односельців.
Полишим біографічну розвідку академіка П.Т. Тронька ученим, історикам.
А невернем розмову до 1972 року, коли світова спільнота готувалася до відзначення ювілея 250-річчя з дня народження народного філософа Григорія Сковороди3.
В той час, це проходило наскільки відповідально, що з однієї сторони світ зближався, прагнув мирного існування, а з другої сторони , агресивно налаштовані реакційні кола намагалися те зближення зробити, ще більше віддаленим. Той залізний занавіс, тісні стіни ворожнечі і роз’єднання між державами укріпили ще міцніше.
Для організації проведення святкового ювілею назначили відповідальним Петра Тимофійовича Тронька4. У цей час П.Т. Тронько займав посаду заступника Голови Ради Міністрів України.
Потрібно сказати, що я ходив до Сковородинівської восьмирічної школи і ми учні теж були задіяні до цього дійства. У пам’яті розмови учителів, що якийсь наш земляк опікується підготовчими заходами.
На наших очах будували журавль-колодязь. Ставили нові криничні зруби, жолобки, цямриння. Самі місця біля криниць теж прикрашали: насаджували різні квіти, кущі калини, робили дерев’яні поручні, східці. Пиляли колоди, розставляли їх, щоб можна було де сісти, відпочити у затінку.
Заходилися оновлювати могилу Григорія Сковороди. Ковану загорожу, встановлену ще у XIX столітті викинули на металобрухт. Могильну плиту з викарбуваним хрестом прибрали, а встановили камінь. Проте, той камінь багатьом не сподобався і через якийсь час встановили інший, у декілька разів більший5. Камінь лежав, як притаєний невідомий звір, чекаючи суду людей. Комісії художників, письменників і навіть присутніх із-за кордону, цей камінь одноголосно схвалили.
Учителька української мови, Зірка Марія Василівна, розповідала, що приїздив із комісіями сам Олесь Гончар. І він у захваті від каменю сказав: – «У цьому камені іскриться душа Сковороди.»
Але найбільша біда, що посилаючись на народний переказ6, на камені не був викарбуваний хрест.
1972 рік – це рік нечулого розгулу зла атеїзму. Коли книгу «Собор» Олеся Гончара гонили лиш за те, що назва була патріотична, Духу України і не сподобна владі. Це призвело до того, що початок святкування ювілею перенесли з села Сковородинівка до міста ПереяслаХмельницького, до музею колегіуму.
І відразу після смерті П.Т. Тронька , 12 вересня 2011 року 7 заходилися прибирати цей могильний камінь.
Потрібно заявити, що ряд вчених сковородинознавців у цьому оновленню могили вбачали чергову вандальну поругу не лише пам’яті Г.С. Сковороди, а також академіка П.Т. Тронько 8. І велика біда у цьому, що все це «оновлення» 9 було цілеспрямовано зверху, від керівництва держави України 10.
Звісно, у 2012 році, при оновленні могили треба було на могильнім камені зробити зріз і карбувати хрест. І навіть якщо камінь устарів у часі, то потрібно було покласти новий могильний камінь з викарбуваним хрестом. Бо камінь найбільш характеризує дивака Григорія Сковороди, як шукача щастя в істині буття.
Знову хочу навернути розмову до сковородинівського журавля. Коли Петро Тронько перед святкуванням ювілею обходив криниці, яких на території заповідника джерконіло з півдесятка, хтось із супроводжуючих розповів , що біля Куренкової криниці у 1959 році лісничим В.Т. Міхно був установлений журавель, який за непотрібністю незабаром і прибрали 11. Непотрібність була та, що рівень води був високий і воду набирали хто коромислом, хто жердиною.
Петро Тронько, після бесіди з лісничим розпорядився біля цієї криниці установити діючий пристрій «журавель».
У 2004 році, готуючи художньо-історичний опис «Скора Вода» я звернувся до лісничого з проханням розповісти про цю зустріч.
Віктор Трохимович Міхно розповідав так: 12
– При зустрічі Петро Тронько відразу заявив, ніби жартуючи: «Розкажіть чого ви поставили у 1959 році журавель? Чи так, для галочки, чи журавель стояв, ще за часи Сковороди?»
– Звісно журавель був, – відповідаю намагаючись і собі втрапити у жартівливий слід Петра Тимофійовича, – але на що Грицеві той журавель? Коли з Гриця і так вода святиться.
– Як це? – не зрозумів Петро Тронько.
– А так, коли Гриша захоче води, так паличку взяв, проткнув землю і є криниця. Ви цікавитеся, маєте знати, що по цей день багато Гришиних криниць зберіглося і звуться, то Савичева, то Сковородинівська, а якщо по-іншому, а се ж таки назва криниці пов’язана з іменем, славою Григорія Сковороди.
– І що, Петро Тронько знав про це? – якось невпопад перебиваю мову лісничого. Він не сердиться, а поблажливо говоре далі.
– Знаєш Миколо, Петро Тимофійович добрим, уважним співрозмовником був у своєму умінні слухати – я винувато примовкаю, а лісничий задоволено продовжує:
– І звуться ці збережені да цього часу криниці, то Куренкова, як ця біля якої ставили жуварель, то криниця щастя, то Солов’їна, Сміла, Садова, Скора 13 і ще з десяток назв криниць йому назвав.
– Вікторе Трохимовичу, – знову не втерплю, дивуюся, – звідки ви точно можете все знати?
– Оце і він так дивувався. А я йому відповів, що криниці всі до цього часу існують, можна обійти у людей запитати. І пристрій журавель був, але зовсім мав інше призначення.
– Літаки мабуть? – усміхнувся Петро Тронько.
– Онде на південь, на горі, під самими небесами варили пиво, а воду возили чумаки саме із цієї криниці. І цей шлях звався Водяна дорога 14.
– А в мене дума, – говорить Петро Тронько, – що це Григорій Сковорода у пісні співає: – «Щастя! Де ти живеш? Чи в небі пиво п’єш?» 15
– Вікторе Трохимовичу, що ще цікавого пам’ятаєте з тої бесіди Петра Тимофійовича Тронька?
– Його дуже цікавило, чого це дерев’яну приспособу журавлем назвали, а не лелекою?
– Пам’ятаєш свою відповідь? – з нетерпінням чекав я продовження розмови.
– Що її пам’ятати? Розповів про казку що мені ще бабуся у дитинстві розповідала.
– Якщо можно, то хоч коротко розкажіть.
– Ну слухай. Тут на горі жили дід і баба і не було в них дітей. Та якось проїздили мимо чумаки, а з ними журавель з перебитим крилом. Чумаки й говорять до діда з бабою: – «Прибився оце до нас журавель, а нам з ним возитися ніколи. Не візьмете його на догляд.» І полишився журавель у діда з бабою. Дід тесля, майструє, виробляє різне дерев’яне знаряддя праці, побутові речі, а журавель бере тирсу у дзьоб і виносе з теслярні на двір. Баче дід , що журавель намагається йому допомогти. Зробив маленьке дерев’яне відерце. Йде баба по воду і журавель слідом, у дзьобі з тим маленьким відерцем.
А біля криниці нахводились хуторські жінки і відра водою не наповнив, давай одна з однею новинами обмінюватися. Уже у відра воду понабирали, а ніяк не наговоряться, ніяк одна одну новинами не наповнять. А журавель воду собі носить і носить. Коли баба прийшла додому, а води кругом поналивато. І так вони здружились! Та настала осінь. Крило загоїлося. Прилетів ключ журавлів і полетів з ними їх журавель. Засумували дід з бабою. Та нічого не вдієш. І у пам’ять свого улюбленого друга дід вирізьбив з дерева величезного, впрям живого журавля і з нього виготовив пристрій для полегшення набору води. Проте селяни більш любувалися тим дерев’яним журавлем, а воду набирали як і раніш.
А чумаки, як поверталися, сміялися, говорили: «Ого! Як виріс наш журавель. А так, як селяни не користувалися ним, то чумаки використовували цей пристрій, як навантажувач і не тільки для води. І так жартуючи розвезли цю новину по білому світові. Назва «журавель» так і закріпилась за цим дерев’яним пристроєм 16.
6 лютого 2015 року я завітав до Центральної Богодухівської бібліотеки. Читальний зал із своїми читачами, книгами, бібліотекарами зустрів мене як рідного. Привітавшись, звернувся з проханням прилучитись, хто бажає обговорити, як воно вшановується пам’ять видатного державного діяча науки на його малій батьківщині Богодухівщині. Також висловив пропозицію розповідати, хто що знає, за особистий внесок Петро Тимофійовича Тронька у розвиток богодухівщини. За невідомі широкому загалу його біографічні миті пов’язані з Богодухівщиною.
Розповідів не було краю. Відвідувачі читального залу згадували зустріч з П.Т. Троньком, які відбувалися у бібліотеці, у школах і різних багатьох інших громадських місцях. Зауважували за його надмірну небесну любов до свого краю, зацікавленість відбуття різних подій у районі, вдивовижу в обізнаності любої теми, тим, що він переймався проблемами богодухівщини, багато яких особисто і вирішував сам. Вчителі, які тут у читальному залі займалися з дітьми, теж прилучилися до бесіди. Вони розповідали про відвідини шкіл академіком Петром Тимофійовичем Тронько. Проте, як він, учителі і учні обговорювали історію рідного краю. Разом фотографувалися і тепер ці світлини прикрашають у школах, бібліотеках куточках пам’яті П.Т. Тронька.
Розповідали про особисту організацію побудови пам’ятника у місті Богодухові, – «Асамблея Слави». Народний скульптор України і Арменії Ф.Саяган. Пам’ятник відкритий 7 серпня 1982 року.
Учитель Ольга Павлівна Заратуйко розповіла, що за ініціативи, турботи академіка Петра Тронька у селі Заброди був створений пам’ятник загиблим односельцям. Скульптор пам’ятника заслужений діяч мистецтв України Наталія Дерегус. А також повідала, що академік відвідуючи Забродянську школу завжди щось дарив. У куточку пам’яті Петра Тронька зберігаються подаровані книги з дарчими підписами, портретна картина на якій Тарас Шевченко 17.
– Хоч вірте, хоч ні! – хвилюючись мовила учитель української мови Галина Павлівна Білаш, – задаю твори учням і в яких інколи завдаю взяти інтерв’ю у людей, які бачили Петра Тронька, були з ним знайомі і перевіряючи їх твори, інколи не утримуюсь від сліз.
– І що там можуть діти написати? – сумнівається хтось.
– Описують так, ніби у самого академіка Тронька інтерв’ю брали. В тих творах описи людської шани, бо не одне життя врятував молодий, ще тоді Петро Тимофійович. Є твори , де описано, як весело проходили навчання Лікбезу, де не тільки вчили українські букви і слова, зліплювання їх до гурту у речення і читати їх. А, вивчали, як вишивати українські рушники, вивчали і співали українських народних пісень. Читали у голос твори Тараса Григоровича Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і також хтось читав свої твори. Всі хто відвідував у ті важкі часи Лікбезу швидко освоїв не тільки письмо, читання, а і щось більше , те що зветься душею українського народу 18.
Бібліограф I категорії бібліотеки, Тамара Олексіївна Прокопішина зауважила, що Петро Тронько особливо підтримував зв’язок з краєзнавчим осередком богодухівщини, серед якого були Бєляєв М.С. і Н.В. Чернігова, і саме за підтримки академіка змогли видати книгу «Наш край Богодухівщина». Варте те, що це визнане науково-популярне видання і наклад його 30 000 примірників.
– Правда Ваша, – підтримую Т.О. Прокопішину, – чого тільки варте уславлення усім нам відомого патріота, дослідника Великої Вітчизняної Війни , Григорія Семеновича Мартинова, якому академік Петро Тронько особисто вручив відзнаку грамоту, з нею посвідчення краєзнавця і фотоапарат.
– Недарма Олесь Гончар говорив за академіка Петра Тимофійовича Тронька, що джерелом його набутків, зусиль і таланту є синівна любов до матері-України, – встала із-за столу, тримаючи якусь книгу за П.Т.Тронька, яких нам наклали бібліотекари цілу гору, Опришко Світлана Петрівна 19 – Ось де указано, що ним засновано книги «Реабілітовані історією».
Тут зрозуміло чому П.Т. Троньку вручили в 2000 році орден Держави України з присвоєнням високого звання Героя України. Чому президент України Віктор Ющенко вшановував і підтримував те вшанування на державному рівні.
– І що, Ви, дівчино кажете? У нас на Богодухівщині немає жодного меморіального знаку за життя Петра Тронька, – говорить якось жартівливо, сумно художник Іван Пилипенко.
– Іване Опанасовичу, зрозуміло навіть із цих обкладинок книг, що Петро Тимофійович фактично відродив Всеукраїнську спілку краєзнавців, він головний редактор журналу «Краєзнавство». Уже говорили, що він один з перших на Україні підтримав рух визволення таїн геноциду, голодомору і багато іншого, що було за семи печатками, – твердила Опришко Світлана , ніби звинувачуючи нерозуміння художника.
Їх спір припиняє бібліограф Тамара Прокопішина:
– Гляньте, який я виконала реферат на декількох сторінках на тему: «Патріарх українського краєзнавства» (бібліографічний огляд літератури про нашого земляка, Героя України П.Т. Тронька)
Проглядуємо переліки біографічних дат, книг і статей, як самого відомого земляка, а також і їх більшість книги і статті пов’язані з висвітленням сумлінної праці академіка П.Т.Тронька на благо народу України. Усі їх читали, в кожного свої відгуки. Але звертаємо найбільш увагу на статтю – П.Т. Тронько вшанував пам’ять про першу вчительку Маяк – 2005 рік – 23 лютого.
Художник Іван Опанасович Пилипенко віднісся на захист академіка П. Тронька знову жартівливо, але із сумом.
– Це дуже добре, що згадуємо краєзнавство. Тільки те краєзнавство у нас нині незнайство. Ось скажіть мені, чи є у школах гуртки краєзнавства?
Учителька Забродянської школи Заратуйко Ольга Павлівна сказала із сумом, але переконливо викриваючи біль сьогодення:
– Краєзнавство крає серце знавцю. Не вистачає у держави грошей на ведення гуртків, на гідну вчительську зарплату. Але біда у тім, що діти синтезом нової науки про життя перевантаженні і збиваються їхні розумові програми закладені природою.
– Проте художник Іван Опанасович тримався своєї думки:
– Треба зробити низький уклін школі. Але діти перевантажені нині комп’ютерами, інтернетними іграми, різними віртуальними забавами і на жаль багато з них таких, які дітям до 17 років раніше забороняли дивитися. Діти обділені, так само як і дорослі головним – працею.
– Іване Опанасовичу, я був у вас декілька разів дома, – намагався я ухопити хоч найважливіше із заданої теми, бо за вікном уже смеркалося, –ви людина перевантажена творчістю. У вас бачив дві портретних картини вашої роботи, на яких академік Петро Тронько як живий стоїть. Скажіть будь-ласка, до вас вертався з влади, щоб ці картини перекочували з вашої майстерні до освітянського , чи до якогось музею, бібліотеки? Чи ви, добродію художнику не готові на цю тему і говорити?
– Ніхто цю тему не чіпав, – трохи помовчавши, ніби думаючи як краще сказати, Іван Опанасович продовжив своє говоріння запитанням.
– Миколаю, ти звернув увагу, що на картині за портретом Петра Тимофійовича знаходиться?
– Якийсь панський амбар чи не так?
– Ні, Миколаю, я ледве умовив академіка позувати мені. І він погодився лише при одній умові. Він мав бути на фоні, Забродянської школи, у якій навчався ще до війни і яка не зберіглася.
– Так у селі Заброди стояла така дерев’яна школа, як у селі Павлівка? А дерево також здалеку привозили?
– Все так. Тільки у селі Павлівці школу зберегли, а у нас на Забродах така пам’ятка старовини зникла, як багато інших.
– А на мене, –знову долучились до обговорення Світлана Опришко, – оте набудоване нове, за допомогою участі, організації академіка Петра Тронька, всього лише синиця його слави у наших руках. Ми бачимо, що відбувається зневір’я всюди і маємо від того зневір’я не тільки до влади, а і до себе.
– Саме відтворення образу вчорашнього дня, є тією ниточкою, що зв’язує минуле з майбутнім.
– Так, Іване Опанасовичу, – доходили згоди співбесідники – треба вишукувати оті ниточки, які зв’яжуть, прищеплять дітям любов до свого рідного краю.
– Добре, дівчинонько, – говорив з підтримкою у голосі художник. Саме у цій любові до свого краю і злетів журавель слави академіка Петра Тимофійовича Тронька. Тому потрібно, як вшановувати пам’ять народну, так і залучати до широкого наукового дослідження і розуміння вчення академіка, краєзнавця Петра Тронька.
– І це має робити не тільки громадське сподвижництво, а має долучатися до цього і держава.
Микола Субота,
громадський інспектор з охорони культурної спадщини Харківської області.
6-19 лютого 2015 рік
Література та використані джерела:
1. Тронько Петро Тимофійовича / Н. Могилевська, М. Бєляєв // Криниці світла і добра. – Х 2002. –с.26-с.35
2. Дніпро – 2005 –№ 1-2 Тарас Кінько «Люди мають знати, з чого починається Батьківщина».
3. Григорій Сковорода: глобальне і національне: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, приуроченої 285 роковинам від дня народження українського Першорозума та 35-річнці створення літературно – меморіального музею Г.С. Сковороди, 19 травня 2007 року. Х. 2007 рік./ Корінько Л.М. Історія становлення літературно-меморіального музею-заповідника Г.С.Сковороди с. 44-с.47.
4.
5. Микола Субота. Скора вода. Оповідники про край похову філософа Г.С. Сковороди.Х. 2005 p. / За склепи біля могили с.18-с.19.
6. Юхим Семенович Деряча. Рукопис «Біографія Г.С. Сковороди 1958 рік. Село Сковородинівка Золочівськогго району, Харківської області.
7. Не стало Земляка, Ученого, Людини: 13 вересня на 97 році життя помер П.Т. Тронько / Районна газета «Маяк», м. Богодухів – 2011– 16 вересня.
8. Записано М.П.Субота 14.07.2014 року від Нечвоглода Миколи Митрофановича 193\ р.н., освіта вища, педагог., в селі Сковородинівка, Золочівського району, Харківської області.
9. Свято-Преображенський храм в селі Сковородинівка. Історія. Відродження. Сьогодення. Свято-Преображенська Харківська Єпархія Української Православної Церкви. Освячення оновленої могили Г.С. Сковороди, 290 річниця народження філософа, 3 грудня 212 року. С.-2-2012 Х.
10. Тут йдеться на посилання: – «Телевізійної служби новин каналу 1+1» –який дивом встигав висвітлювати події майдану помаранчевої революції 2004 року і поразку гонитви за владу президента Віктора Януковича, який за здійсненням успіху перемоги, приїздив у предвиборну гонку до могили Г.С. Сковороди.
11. Записано М.П. Субота 09.11.2007 року від Суботи Тетяни Вікторівни 1966 р.н., освіта вища, в селі Сковородинівка, Золочівського району, Харківської області.
12,13,14,16 Записано М.П. Субота 04.08.2008 року від Міхно Віктора Трохимовича 1928 р.н. освіта 7-класів, в селі Сковородинівка, Золочівського району, Харківської області.
15. Григорій Сковорода. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. Вид. «Наукова думка» Київ 1983 / Пісня – 21 с. 49.
17.Записано М.П. Субота 06.02.2015 року від Заратуйко Ольги Павлівни 1974 р.н., освіта вища, в м. Богодухові.
18. Записано М.П. Субота 06.02.2015 року від Білаш Галини .Павлівни, освіта вища, в м. Богодухові.
19. Записано М.П. Субота 06.02.2015 року від Опришко Світлани Петрівни 1964 р.н., освіта середня, в м. Богодухові.