Діялось то після панщини, ще за небіжки Австрії, най буде їй царство небесне, у селі Дубівцях, на хуторі Явірець під лісом жив убогий селянин Дмитро. Його хатина й кусень поля губились серед панського лану. Гірше скалки в оці був для пана той хутірець Дмитрів.
Заходили на подвір’я Дмитра селяни, панські форналі. Хто напитися водиці холодної, хто підправити рало чи косу, хто просто поговорити про тяжку хлопську долю. Селяни виливали перед Дмитром чашу свого горя, тяжкі прокльони слали панові, що гірше татарина збиткувався над бідним людом.
– Бідні ми, Дмитруню, ой бідні, як той горох при дорозі, – скаржились бідаки. – Не знаєм, як перебудемо отсей переднівок, всі босі, латка на латці.
Дмитро вислуховував той стогін мужичий, потопав у тяжку задуму.
– Ой, людоньки добрі, та хіба сам не виджу, що бідуєте, що кінці з кінцями не зводите.
– А що діяти, як жити, Дмитруню?
– Воно, – вів мову Дмитро та дивися гострим поглядом, – чей же можна якось гуртом взути пана в личаки, га? Якби у косовицю чи на весну піти гуртом до пана і сказати йому, що, мовляв, так і так, пане, життя наше нестерпне, не раз чорніє в очах від голоду. То вибирайте, пане: або ж дайте нам заробити, або ж ноги нашої не буде на вашому полі…
Дмитрова розмова не лишалась таємницею для пана. Якась паршива вівця донесла все у двір. Заїхав якось пан на хутірець і каже:
– Якби ви, Дмитре, забрались у село, бо псуєте мені моє поле, заглядаєте до лісу частенько… По згоді добре заплачу за вашу парцелю, а ви купите собі коло села.
– Та дайте собі, пане, спокій, бо як воно личить кидати землю моїх дідів, йой, бігме, не файно. Та де так є видано, щоб кинути хату, де я родився. Ні! Хіба можна покинути Явірець, ту жайворонкову радість весною, що будить до роботи. А як тьохкає соловейко, кує зозуля! Та тут моя джерельна вода краща вина червоного.
З того часу під Явірцем появився сільський шинкар. Частував, умовляв Дмитра, обіцяв золоті гори від пана, якщо забереться він геть з хутора. А вже як покажеться Дмитро в селі, то худий і порепаний шинкар, мов на його носі чорти горох молотили, так вже любенько запрошує хуторянина в корчму, так вже припрошує, так вже доливає…
Дмитро покинув корчму тверезим… Та щось темніло хвилями в очах, почув якісь страшні болі. Вже за селом знов потьмарилося в очах, спадав з сил, присідав біля дороги. Та звідкись бралась сила, бо ж був кращий косар і молотник у селі.
Поки доповз Дмитро до Явірця, ввійшов у хату – і впав без пам’яті. Налякана жінка роздягла і поклала його на ліжник. Дмитро то втрачав пам’ять, то кричав несамовито. Чи то хвилями поверталась його сила, чи людська зненависть до пана, чи тота правда мучила, що не дала загинути, поки не відкриє таїну.
– Вони, вони… Пан… Шинкар от…
На більше не спромігся.
Ранком сумний дзвін сповіщав про смерть. Блискавкою летіла вість, пішла відгомоном:
– Шинкар за намовою нашого пана отруїв Дмитра з Явірця.
Мовчки поховали Дмитра. Шинкар вивітрився з села. Проминули літа. Щезла оселя Дмитрова під Явірцем. З тих сумних подій тільки залишилась у Дубівцях пісня:
Ой ти поле, поле,
Чом ти не запалось?
Чом ти панське, а не хлопське,
Чом, поле, не стало?
А хлоп робить, а пан їсть,
Файно си вбирає.
А хлоп бідний та голодний
І драпки не має…
Петро Медведик