Лишало повстанське військо Теребовлю великим і грізним. На панських конях гарцювала кіннота, рівними рядами йшли піші сотні, позаду тягнулися гармати та обоз. Ішли теребовлянці і гусятинці на звитягу, за волю народу. Не думали за себе, за своє добро, за животи свої.
Наливайко у Теребовлі
Северин Наливайко виріс у Старому Гусятині. В молоді роки він служив надвірним козаком у панських маєтках.
В той час, про який я мовлю, служив Северин вже сотником і добре ся мав. Поважали го за відвагу і чесність. Того літа татарські орди знов попхалися на Україну, і сотникові Наливайку було доручено поїхати на Збруч і набрати вольних козаків до польського війська, що мало стати супроти ворога. Поїхав Наливайко додому. Аж стріла го там сумна вістка, його батько помирав, побитий панськими гайдуками, бо до часу не сплатив чиншу. Зі своїм десятком козаків Северин розігнав панське кодло і пустив з димом місцевого дідича. Але він знав, що тим но роздрочив те гніздо смердюче. Казав на раді хлопцям:
– Нема віри панам. Як би ми їм не служили, віри і поваги не дослужимося. Ви як хочете, а я стаю до битви з ляхами.
– Ми з тобою, отамане! – стали козаки. — Ми з тобою, братчику, – як стіна стали Северинові земляки.
– Клянуся, що не випущу з рук шаблі, допоки хоч один лях топтати буде нашу землю!
– Клянемося! – гукали козаки і селяни.
Наступного дня козацька сотня під орудою сотника Наливайка рушила нібито до польського війська. По дорозі спинилися коло Теребовлі:
– В Теребовлі дзвони дзвонять
І хори співають.
То до міста Наливайко
З військом підступає…
Ксьондзи правлять службу за сотника Наливайка, вірного служаку польської шляхти.
Стала сотня на спочинок під мурами фортеці. Пани кликали сотника на баль, а він відмовився чемно і думу думав. Велів кликати до себе таємно робітних людей з міста. Темної ночі став він перед тими людьми як гетьман. Що свита на нім та й оксамитова, а сорочка на нім бісером шитая. Сам високий і статурний, а очі, як у сокола. Одіж поправляє, шаблю золочену до пояса чіпляє, йде до людей і має до них слово:
– Люди добрі, земляки мої чесні! Чи не зобижають вас пани ляхи?
На людях тихо, як у льосі.
– А чи не набридли вам ксьондзи-католики?
Знов ніхто нічого не мовить. Не знають, як ті слова сотникові розуміти.
Розповів тута Наливайко людям про те горе, яке бачив в Україні, коли їхав додому. Казав і про наругу ляхів над рідним батьком.
– Допоки терпіти наругу, люди? Справа така…
Розповів людям, що мав на думці, і загуділо в хаті, як у вулику. Всі готові були йти на ворога. З тим змовилися про те, що мають робити назавтра…
На ранок сотня осідлала коні і стала перед брамою до замку, щоб просити благословення шляхетського на далеку дорогу. Опустився підйомний міст, і до козаків вийшло місцеве духівництво і паняги. Зійшов з коня Наливайко, вклонився всім і каже:
– Я щиро вдячний зацному панству за таку учту, але ви мене не так зрозуміли. Сотня моя не з вами, а з ними, – і показав на міщан, які запрудили і міст, і всеньку місцину коло мурів.
– Не позволям! Хам! Лайдак! – лементували пани.
– А я вашої згоди і не потребую. Мені дав її простий люд славної княжої Теребовлі. Не ви, а ми не позволимо вам знущатися над світлою пам’яттю князя Василька.
Пани за пістолі, а козаки за шаблі. Хвиля часу – і панів скручено, і козаки вже в замку.
З наказу Наливайка з льохів було витягнуто цілі стоси податкових книг і дарчих королівських грамот. Все оте було скинуто посеред замку і спалено.
А надвечір в Теребовлі
Вогнище горіло
Воно панські привілеї
За годину з’їло.
Люди плакали від радості, дякували козакам і благословили своїх синів на війну з ворогом.
Лишало повстанське військо Теребовлю великим і грізним. На панських конях гарцювала кіннота, рівними рядами йшли піші сотні, позаду тягнулися гармати та обоз.
Ішли теребовлянці і гусятинці на звитягу, за волю народу. Не думали за себе, за своє добро, за животи свої. Не судилося Наливайкові завершити задумане. Зложив свою буйну голову у Варшаві. Не судилося вернутися додому і тим, хто рушив з ним від Тереребовлі у далеку дорогу. Лише високі могили по всій Україні були їм за світлу пам’ять. Були. Але зараз вже немає. Сплюндрували нащадки.
Срібне озеро
Ба, ба… се було давно. Казали ще мені мій дідуньо, що це було тоді, коли панів Хмельницький бив, літ, згадували, буде більше як двісті, а може, й триста.
Раз уночі приїхав з магнатами до Збаража і сучий пан Ярема Вишневецький. Всі вони були дуже перепуджені, голодні, змучені. Наказав зібрати все дороге з замку – посуд, таляри, срібло і золото, щоб везти його перед приходом козаків і черні. Позбирали все в скрині, окували їх та й гайда. А рано-ранесенько приїхали з Луб’янок козацькі вершники від батька Максима Перебийноса. Недалеко втекли пани, і сповістили про прибуття козаків. Переляканий Ярема, переодягнувшись бабою за два дні аж у Львові затримався, а діаманти, срібло й золото казав у озері потопив щоб ніхто не бачив. Кинули шляхтичі все те у скринях в озеро. Та самі втекли.
А минуло небагато часу. З військом у Збараж прибув Максим Перебийніс. Ішов біля озера, сам захотів пити, бо надворі було дуже душно, і коня хотів напоїти. Чи це, може, його що манило, чи, повідають у нього такий характер був, що все він знав.
Отож тільки кінь ступив в озеро, як раптом став на щось тверде. Максим зачерпнув води, а шаблюка стукнула у воді на залізо якесь. Засміявся Максим, аж ще більше перекосило. Наказав витягти з озера скарб. Більше десятка возів з великим скарбом прибуло в табір до Максима. Відтоді і озеро назвали Срібне.
Кажуть, що частину скарбу віддав Максим татарам, щоб не брали, тут народу нашого в неволю, а частину ві’ддав у Київ в монастир за душі тих, хто поліг у бою з шляхтичами та невірними бусурманами.
Евгенія Медведик