“Обидва відійшли весною, попрощалися з нами так тепло, що їхні голоси і досі гріють душу. Григорій Радошівський та Євген Безкоровайний. Що їх об’єднувало? Насамперед любов до простих людей і до Батьківщини, журналістський хист: проникнути небайдужим оком у найпотаємніше, добути істину, виявити актуальність назрілих проблем суспільного життя…”

Якщо маєш кожного за брата…

«Щастя джерелом із тебе б’є!» – написав Євген Безкоровайний у вірші «Як Великдень світлий і ласкавий».
– Євген – щирий чоловік, з ним хочеться говорити, – каже Григорій Якович і усміхається.
Обидва відійшли весною, попрощалися з нами так тепло, що їхні голоси і досі гріють душу. Григорій Радошівський та Євген Безкоровайний. Що їх об’єднувало? Насамперед любов до простих людей і до Батьківщини, журналістський хист: проникнути небайдужим оком у найпотаємніше, добути істину, виявити актуальність назрілих проблем суспільного життя. Добре випікали редакторський хліб різних публіцистичних видань – а для цього треба мати неабиякий хист! (1991–1992 – Григорій Баран редагував газету «Дзвін» Тернопільського обласного товариства «Меморіал» ім. В.Стуса; Євген Безкоровайний був головним редактором обласних газет «Ровесник» і «Селянська доля»).
Людяні, відверті, шляхетні; один – мовчазний, другий балакучий – поети, творчі особистості, заводії-організатори з потужними голосами правди. Вони дружили з собою, зі своїм сумлінням, тому завжди мали тверду позицію і сталий погляд на таке мінливе, парадоксальне політичне життя України. Дворушництва не допускали, не лицемірили, тож їх поважали навіть затяті супротивники. Дружили вони також і між собою.
– Їду до Євгена в Тернопіль на теплу бесіду, – усміхається Григорій Якович, примружуючи око.
Так, це було побратимство, хоч і не афішоване. Прагли жити красою і творити словом, навертаючи інших людей до світла. Євген Безкоровайний, як голова Тернопільської організації Національної спілки письменників України, часто бував на Зборівщині. У коледжі завдяки йому і з його участю було проведено творчий вечір поетеси Люби Малецької, уродженки Зборівщини; а в Озерній, Загір’ї і Зборові письменники виступали перед учнівською молоддю.
– Чую себе молодим, – запевняв Григорій Якович після кожної такої зустрічі.
Так само бадьоро тримався Євген Іванович. Запальний дух оптимізму з його голосу проникав у найчерствіше серце.
2010-ого Євген Іванович приїхав до побратима на ювілей. 80-річчя від дня народження Григорія Барана-Радошівського громада Зборова святкувала у районному Будинку культури. Це було мов родинне свято, зізнався потім пан Євген, бо ювілярові віддали шану не тільки митці слова, але й шанувальники поета з усього краю. Зборівчани щиро вітали почесного громадянина міста Зборова.
Добром нагріте серце, скажемо так за Тарасом Шевченком, – вік не прохолоне. Євген Безкоровайний і Григорій Радошівський були людьми-магнітами потужної енергетики. І це засвідчили не лише їхні конкретні справи як громадських лідерів, але й поетичні та публіцистичні твори. Символічно звучать назви віршових збірок: у Григорія Радошівського – «Біль перебитого крила», «В гучнім оркестрі завірюх», «Підпалені присмерки», «Живу…»; в Євгена Безкоровайного – «Яворина», «Профіль любові», «Душа як сонях», «Осіння сльоза», « «І так живу…». Обидва поети були відзначені Всеукраїнською літературно-мистецькою премією імені Братів Богдана і Левка Лепких.
– Люблю оте слово – побратим, справді… – Григорій Якович на хвильку замовкає, а потім додає: – Брата можна й не мати, приятелів переважно багато набирається, але що з того? А от побратим, побратимство – це від козацтва. Євген мені козака нагадує.
Григорій тішиться, згадуючи друга.
Єднав їх і Великдень – світле свято Великого Духа. Поети оспівали Воскресіння Христове, трактуючи його як філософію Божої любові і перемоги життя над смертю.
Весною, повеликоднього часу – 13 травня 2013-ого (Григорія) та 19 травня 2015 року (Євгена) – живі проводжали безсмертні душі поетів на вічний спочинок й блаженство. Царство їм Небесне і вічна пам’ять!

Леся Білик, член НСПУ, м.Зборів.
Фото Василя Балюха.
Під час семінару у літературному музеї Тернополя.
27 лютого 2015 року, за півтора місяці до смерті Євгена Безкоровайного.