Скільки себе пам’ятаю, дід Степан був безногим. Хоча, казали, з фронту повернувся таким. Проте вже при моїй пам’яті віднято йому другу – і ми, гурт вуличної дітвори – з нещадною дитячою цікавістю спостерігали, як справно пересувається дід Музика з допомогою двох колодочок, якими опирався об землю, переносячи своє обезножене тіло…
ДАРУВАТИ ДОБРО ЗЕМЛІ
Скільки себе пам’ятаю, дід Степан був безногим. Хоча, казали, з фронту повернувся таким. Проте вже при моїй пам’яті віднято йому другу – і ми, гурт вуличної дітвори – з нещадною дитячою цікавістю спостерігали, як справно пересувається дід Музика з допомогою двох колодочок, якими опирався об землю, переносячи своє обезножене тіло. Гарно звався дід Степан – Степан, урочисто якось і дуже по-дорослому, як нам, малим, здавалося. Та ще кращим було його прізвище – бо заміняло вуличне прізвисько, якого в селі уникнути було майже неможливо. Ми любили його своєю дитячою любов’ю, бо мало у кого був дід, а нам так хотілося називати когось цим гарним добрим словом! Дід Музика не відганяв нас, не сварився, а ще – завжди розповідав щось цікаве. Ні, не казки – цей чоловік, присаджений до землі здоров’ям, усе своє добро, здавалося зачерпував у обидві долоні саме з неї і з усього належного їй. А належала, якщо так думати, Степановій землі і річка, яка роками перемивала білий пісок на дні, і осока на багнистих луках, і м’яка муравичка, яку так смачно скубали на випасі телята, що нам і самими хотілося її спробувати на смак…
Дід Музика смакував саме життя і вчив того ж нас. Це тепер я розумію саме там тоді ж ми гороб’ячою юрбою зліталися до нього і зацікавлено слухали його розповіді-роздуми про рослину, про воду в річці, про погоду…
Хата діда Музики стояла на невеличкому узвишші зовсім близько біля річки, і весняні води нерідко перетворювали її з тихої дівчинки на розлючену сварливу бабу. Іноді повінь зупинялася за якихось тридцять метрів від дідової хати, і ми з нетерпінням чекали, поки вода відступить: знали ж бо, що дід Степан знову «вийде» на берег і буде терпляче вислуховувати наші «Що?Де? Як? Коли? Навіщо?».
Якогось разу дід Музика, добравшись до берега, почав стругати міцну вербову палицю. Палиця була трохи вищою від діда, і ми спершу насторожилися: може, бити когось хоче… Проте чоловік, надавши деревині форму учнівського олівця, обернувся до нас з доброю усмішкою:
– А ходіть-но, горобенята, та будемо вербу садити!
Ми з недовір’ям – хіба ж то верба? – підступилися до нього і оточили півколом. Дід наблизився майже до самої води і з силою увіткнув «олівець» вістрям у м’який вологий берег:
– Ось тут, дітки, незабаром виросте велике дерево!
…З того часу минуло добрих три десятки весен. Давно вже перейшов у інший вимір дід Музика – можливо, в тих світах ділиться мудрістю пережитого… Але у цьому, реальному, з річною, травами й новими людьми, світі залишилася його верба. Оте дерево, що виросло з дідової палиці, і яке нині щось вечорами шепоче річці – може, навіть про того ж діда Степана розповідає… А ми, малі, обступивши тоді, в дитинстві, старого доброго чоловіка, не відали, що стали свідками народження Дерева Пам’яті: про звичайну сільську людину, єдиним багатством якої було вміння дарувати добро своїй землі.