Трапилося терміново викликати таксі: вкрай потрібно було по роботі. І, хоча день перших чисел жовтня аж обіймав теплом і тішив око шикарними барвами осені, настрою це якось не додавало: початок тижня – як завжди, напружений, та ще й на таксі чверть сотні виклала з власної кишені, і ніхто їх мені, звісно ж, не компенсує…
За кермом виявився, хвала Богу, не хам – відкрите кругловиде обличчя статного шатена нагадувало погоду цього жовтневого дня навіть кольором його волосся, а усмішка аж «просилася» чоловіку на вуста!..
Після традиційного з’ясування маршруту водій простяг руку до автомагнітоли, і я внутрішньо скорчила гримасу майбутньому музичному супроводу: як правило, смаки водіїв наших таксі і маршруток сягають не далі примусово-веселих «польок» і приторно-сльозливого шансону. Але з колонок, всупереч моїм скептичним прогнозам, легко, поволі наповнюючи салон, полилися м’які звуки…класики. Оце сюрприз! Насолода серцю і втіха душі! Не вірилося у те, що чую, але акорди добре знайомої сонати входили поступово у кожну клітинку мого песимістичного настрою, виштовхували із свідомості негатив і заповнювали його натомість дивовижним поєднанням звуків, відшукували там відгук на мелодію… І таки домоглися свого: кілька хвилин поїздки перетворили мою душу на часточку осені навколо – принаймні відчула себе комфортно і у цьому дні, і у місті, і навіть (чого давно вже не було) у коловерті життя…
Кілька хвилин… Хвилини релаксу, заспокоєння, реабілітації – можете назвати їх як завгодно. Мені ж їх цілком вистачило на цілий день гарного настрою. А ще – на теплі згадки про цей осінній епізод у прохолодні вечори зими…