Найсильніші спогади за день? Точно не зміна Конституції, і не Рада Майдану, на яку приїхали міністри Польщі та Німеччини. Хоча це, звичайно, історичні події. І точно не автоматчики в Раді. Не відхід вв-шників, втеча західних дипломатів, бо “от-от Раду візьмуть штурмом”. Не усунення Захарченка.
Є дві речі, які я не зможу забути: труни, які пливуть через людську юрму посеред ліхтарів на Майдані. Горе батьків, яке рве душу під “мамко моя, не лай мені”.
А ще поле під Княжичами. Я разом із сотником Жаном іду по промерзлій землі. А за нами 22 озброєних калашами і дуже злих беркутівця. В них стріляли, вони стріляли. І чи ми їх виводимо, чи вони нас конвоюють – одному Богу відомо. Чи ми перейдемо це поле? Одна провокаха і ляжуть всі. Але трохи витримки і автомайданівці самі везуть їх в сонячні Суми, а ми повертаємося на Майдан з їхніми бронежилетами, які так потрібні нашим, бо тепер вони бережуть покинутий ментами Київ.
П.с. А ще угоду підписали. Вважаю, що її можна сприйняти винятково як перший крок. Вона запрацює, коли будуть серйозні гарантії:
Внутрішні – від бандитів – відставка Пшонки і заміна його на адекватну людину, яка поверне в Україну правопорядок.
І зовнішні – гарантії нашого суверенітету і цілісності від імперських апетитів Росії. І підписання Угоди про Асоціацію з ЄС.
І дотискати. Без жалю і сумнівів. Одним словом, бути реалістами – вимагати неможливого.