Це – риса стилю Марії Людкевич. Молитовність висловів є очевидною. Як і ощадливість у висловлюваннях. І вони є такими промовистими! «Ми нині ще наївні й безборонні, щоб завтра вже прожити довелося» (вірш «Цей смолянистий шум»). Можна, звісно, наводити й інші цитати для підтвердження думки. Зрозуміло, що за ними важка та солодка праця душі, котра постійно відчувається. Чи можна досягти такої вражальності зусиллями волі та пера? Та ні! Не варто й намагатися, коли почуття не пропущене крізь серце й не хибною є висловлена поеткою думка на вторинність.
«Лишивши, як спасіння, в серці небо»
Людкевич М. Й. Спитати в янгола. Поезії. – Київ: Мамине сонечко, 2012. – 160 с.
Нова книга Марії Людкевич є цікавою по-своєму. І перш за все тому, що авторка, працюючи у ключі традиційного версифікаторства, уміє знайти неповторні стежини до сердець читачів. Погодьтеся, що це нелегко робити на тлі сучасної віршотворчості, коли постмодернізм тісно переплітається з метафоризмом та сповідальністю. Додаємо сюди суперництво чоловічої та жіночої поезії, яка все більше відчувається. А коли врахувати, що голос є негучним і свідомо притишеним, то маємо справжню цікавинку.
Тут існує ще одна особливість. Поетка розбила на шість розділів. Що ж, мабуть, вона має на це право, думаючи про долю рідної землі, філософічність, пейзажність та інтимність. Але ми свідомо уникаємо такого водо розділу, бо окремі теми, думки та висновки (якщо можна так сказати) перетікають з одного розділу в інший. Аби читачі цієї рецензії не вважали міркування голослівним, наведемо хоча б один приклад. Ось, приміром, у триптисі «Франкове місто» з розділу» «Мальва слова» надибуємо думку про поселення, з яким авторка зріднилася душею: «Нас від зневіри сили небесні боронять, благословляючи Львів потоками світла». Щось подібне перегукується з цими рядками у вірші «Різдво у Львові» з розділу «Здивовані проліски».
Та давайте на деякий час залишимо цю тему і поговоримо про інше. Марію Людкевич, як нам здається, з-поміж інших поеток вирізняє те, що спокій та самозаглиблення душі передає оригінальністю власних висловлювань. Та настільки вдало, що можна почути, як «осінь засипає світ зірками». Саме цей образ ми знайшли у вірші «Пізня любов». А ось як пані Марія пише про тишу: «Спитаю в яблуні, але вона мовчить» ( вірш «Спитаю в яблуні»). Можливим є й інше цитування. Та не вдаватимемося до цього. Бо на думці є інше: тільки тиша дає можливість сповідатися перед Богом й боготворити Слово. До речі, останнє яскраво бачимо на прикладі віршів з розділу «Мальва слова». Осяяння Всевишнім бачимо і в розділі «Молитва за брата».
І якщо вже зайшла мова про боголюбство поетки, то з книги зримо постає переплетення Божого світла та інтимності. На нашу думку, це може свідчити про індивідуальність стилю поетки «Без тебе я, наче серце без Бога» (вірш «У дзеркалі»), «І ми знову станемо перед світом, як перед Богом – чистими і світлими, увірувавши в святу любов» (вірш «Наближаємось»).
Усе це на дало б бажаного ефекту, якби не та обставина, що сторінки книги містять любов поетки до навколишнього світу. Зрозуміло, що це є таким природним для кожної людини з почуваннями. Але авторка і тут не була б собою, якби не користувалася особливим поглядом на звичайні речі: «Снігами тепло замуроване» (вірш «Снігами»), «Гори лапами море беруть в обійми (вірш «Небесний урок»). Хіба не можна тут мовити про увагу поетки до деталі?
Напевне, саме вона підштовхує до сповідальності. Це – риса стилю Марії Людкевич. Молитовність висловів є очевидною. Як і ощадливість у висловлюваннях. І вони є такими промовистими! «Ми нині ще наївні й безборонні, щоб завтра вже прожити довелося» (вірш «Цей смолянистий шум»). Можна, звісно, наводити й інші цитати для підтвердження думки. Зрозуміло, що за ними важка та солодка праця душі, котра постійно відчувається. Чи можна досягти такої вражальності зусиллями волі та пера? Та ні! Не варто й намагатися, коли почуття не пропущене крізь серце й не хибною є висловлена поеткою думка на вторинність.
Після отаких розмислів робимо висновок про незвичайну ліричність книги, що, очевидно, є філософією авторки. Чому з’являються такі думки? Можна, либонь, пуститися в теоретичні розмірковування навколо цієї теми. Але навіщо, коли не дає спокою інше питання? Чомусь все більше замислюємося над тим, що авторка залишається собою, шукаючи відповідей на непрості життєві питання. «Маленька річечка – як жилка на долоні посеред поля, синьоока доня, летить, спішить, куди сама не знає, приносить радість іншим і співає» (вірш «Маленька річечка»).
Ці розмисли, очевидно, були б неповними, якби не намагання поетки нагадати людям про бистротечність митей та ваготу вічності. Закономірно, що саме з допомогою цих образів вона вибудовує свій світогляд.
Тут важливим вважаємо той момент, що роздуми про сутність часу можна зустріти в багатьох віршах. «Скільки літ, наче сон, промайнуло, але нині ті ж сосни й вікно» (вірш «Ми тоді»). «І всі колядники ще молоді, красиві і відважно-божевільні, як вірилось у гурті їм тоді, що друзі, наче лицарі, надійні» (вірш «Львівський вертеп»). Чому воно так? А хіба можна по-іншому збагнути світ та час, якщо не проектувати їх через себе? Та не все є таким простим. Згодні, що мусить бути особистісний фактор. Але віршник, повторюючи знайомі висновки, не може опускатися до банальностей. Слава Богу, Марія Людкевич розуміє це. Підтверджує це і та обставина, що у віршах немає готових відповідей. Якщо можна так висловитися, поетка окреслює ту чи іншу проблему, пропонуючи читачам самим шукати шляхів вирішення. Переконані, що саме в цьому й полягає сутність поезії.
З вищезгаданого цілком закономірно випливає питання про культурологічні аспекти цієї книги. Воно наголошує, що цінність має вірність традиції. Саме через цю призму розглядаємо вірші з присвятою пам’яті Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Богдана-Ігоря Антонича… Саме в них бачимо ще одне підкреслення того, що поезія львів’янки виникла не на голому місці, а має закономірне підґрунтя. Та, очевидно, не варто окреслювати культурологічний аспект лише цими іменами. Адже в книзі маємо також присвяти Василеві Стусу, Романові Качурівському, Леонідові Талалаю… Таким чином повністю відпадає питання про духовні орієнтири авторки, бо все є зрозумілим, як нам здається.
Але орієнтація на традицію в творчій уяві Марії Людкевич не означає, що вона цурається новомодних віянь, віддаючись постмодерновим ігрищам зі словом. Але ми ніколи не назвемо їх вигадами заради гри, бо в білих віршах та верлібрах захована вдумлива робота над словом, яка ще більше розкриває можливості рідної мови. Саме такі думки виникають у нас, коли перечитуємо твори «Можливо ти сидиш на хмарі», «Похорон матері», «Невпіймане відображення», «Перетворення», «Колись за трьома потоками»…
Певною противагою цій тенденції може бути та обставина, що книга «Спитати в янгола» свідчить про майстерне володіння авторкою звукописом та алітерацією. Та це не було б таким вражаючим, якби усе це не поєднувалося з міцною фольклорною основою, що додає віршам щемливої тональності.
Проведемо мову ще про декілька аспектів. Зокрема, скажемо про таке. У книзі «Спитати в янгола» є вірші на кримську тематику. Відпочинкові рефлексії? Можна висловити таку думку. Та гадаємо, що це не має істотного значення. Адже мусимо сказати, що кримська тематика має давнє коріння в українській поезії. Доречно, напевне, було б згадати Лесю Українку, Максима Рильського, Павла Тичину, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Миколу Зерова. Якщо уважно перечитувати вірші Марії Людкевич, то можна вловити певні тематичні перегуки. Та не маємо наміру дорікати авторці за це. Навіщо? Адже маємо справу з поглибленням та осучасненням думки, яке неможливе без опертя на досвід попередників.
Правда, є момент, що підштовхує до невеселих думок. Не бачимо нічого поганого у присутності в поезії публіцистичності. Їх поєднання може бути органічним. Але у випадку з Марією Людкевич, очевидно, маємо справу зі злою іронією долі. Коли авторка хоче взяти в союзники публіцистичність, натикаємося на банальне повторення прописних істин. Особливо це, на жаль, помітно у вірші «Село старіє і хати вростають».
Але, на щастя, негативний момент не псує хорошого враження про книгу. Бо вона вабить і вабить до себе. І подумки повертаємося до вислову: «Лишивши, як спасіння, в серці небо». Якщо душа людини не відчуває цього, то вона біднішає. А поетка закликає до іншого. І шанувальники красного письменства не можуть не дякувати їй за це.
Олег Василишин
Ігор Фарина