“За часом появи на літературному обрії Олесь Дяк належить до покоління «дев’ятдесятників». Проаналізувавши його доробок, доходиш висновку, що йому є близькими за духом шукання Тараса Девдюка, Василя Махна, Любомира Стригналюка. Воно, можливо, і так. Але поряд з цим є експериментаторство Василя Рябого, зорова поезія Миколи Луговика, тривірші різних поетів… А ще до усього цього слід, либонь, додати поетові метання між сповідальністю, метафоричністю та постмодернізмом…”
Мандрівка до небокраю віршів
Дяк О. Звуки непереможні: поезія. Львів: Апріорі, 2014. – 168с.
1. Передслівне
Про те, що у Львові є такий цікавий поет, як Олесь Дяк, чув давно. Яких лишень епітетів не лунало на його адресу! Щиросповідальний. Метафоричний. Експериментатор. Яскравий носій українського менталітету у слові. Львів’янин з чітко вираженим припаданням до рідності, пов’язаної з Карпатами. Звісно, це – лишень короткий перелік вдатних висловлювань про письмака. Адже їх могло бути більше. Принаймні, про таке подумалося, коли укотре перечитував його поетичну книгу «Політ водоспаду», «На мене біль як град посипав / не відступаю ні на крок».
На жаль, маємо таку викривленість книгорозповсюдження, при якій у провінції неможливо дістати потрібне видання. І доводиться навіть радіти, коли про нього дізнаєшся з рецензії або чийогось відгуку. Й добре, що з «Польотом водоспаду», слава Богу, вдалося познайомитися завдяки давньому приятелеві. А «Звуки непереможні» мені подарував сам автор. Що там хто не казав би з цього приводу, а від такої реальності стає сумно, дуже сумно. Та в слід за поетом, як молитву, повторюю: «поезіє, веди мене до світла / щоб доля не зійшла на манівці».
2. Біографічне
Та полишімо у спокої «Політ водоспаду», хоч видання саме собою є цікавим. Поговорімо про «Звуки непереможні». Але перед тим, як повести мову про нове видання версифікатора, мабуть, варто нагадати хоча б основні віхи його біографії. Отже, він народився 1959 року на Прикарпатті, (ця душевна прив’язаність до річного краю помітна у його поезіях. Пошлюся на «Політ водоспаду» і «стою Карпат коханих в обороні / ладований за чересом пістоль»). Закінчив філологічний факультет Львівського держуніверситету імені І.Франка. Живе і працює у княжому місті Лева, (сам свого часу декілька років мешкав у ньому і не дивуюся, коли читаю: «воля посеред львова /скопів мамай медитує»). Автор декількох поетичних книг та компакт-дисків, двох музичних фільмів, лауреат багатьох конкурсів і фестивалів у жанрі співаної поезії та популярної музики. Член Національної спілки письменників України. Член Національної спілки журналістів України. «простіть мене за пережите стільки / але й душа усміхнена якраз».
3. Злободенне
Певну тенденцію на опоетизування злободенності у вище згадуваному цитуванні можна знайти. То й почнімо з неї. І зробімо наголос на одному моменті. Уже давно (навряд чи хтось заперечить) точиться суперечка про те, чи варто називати поезією спроби віршування на патріотичну тематику. Не буду вдаватися до теоретичних розмірковувань з цього приводу. Навіщо! Адже «Звуки непереможні» переконливо свідчать, що поет не байдужий до усього і відгукується на пекучі проблеми сьогодення. Тут мені здається, є важливим питання про неповторність художнього вирішення проблеми. «На місиво степи перетворились – московський чобіт землю осквернив». Таку поетичну мініатюру віднайшов у розділі «Невидиме і зриме» з цієї книги. Навіть неозброєним оком видно, що поет торкається дуже болючої теми – воєнних дій на сході України, спровокованих Росією. Як мені здається, вона відлунює у віршах «Зрада», «Донецьк», «тепер дітей …», «Донбас».
Але не тільки ці твори свідчать, що Олесь Дяк шукає себе у громадянських мотивах. Нерідко його настільки пронизують й інші щоденні болі рідного народу, що він зболено вигукує: «невже забув знедолений народе / що й перець на свободі наче мед». Подібні мотиви оживають у творах «Невже це розкіш», «Покута». Чому хвилюють химерно виписані двовірші? Та тому, що автор балансує між формалістичними шуканнями і недомовленістю, за котрою існує безмежний простір для думання. А це особистісність погляду автора, який вигідно вирізняє його на тлі багатьох сучасних версифікаторах. «маліємо щоб не сказати – мертві / свою державу запрягли у порш».
4. Філософічне
Натяки на філософічність у згаданих творах є. Але вони не були б такими промовистими, якби автор не зосередив увагу на спробах людини вирішити ті чи інші проблеми, постійно говорячи про це. Аби мовити про це, треба, напевне, сказати, що у філософському вимірі складає мікросвіт автора. Все це присутнє у поезіях Олеся Дяка. Без будь-яких перебільшень можна ствердити, що для нього є дуже важливими рідне середовище, в якому живе, і родинний затишок. Таку же роль відіграють і вчинки людей, які його оточують. Не можна також (якщо мовити про філософію життя) оминути питання про гармонію з природою. Будемо відвертими: що ще треба звичайній людині у цьому непростому світі? Тому з таким захопленням перечитую мініатюри на кшталт: «Картоплю в полі мама обгортає – навколо неї світиться земля», «Сини мої мов квіти на городі – пробудяться уранці і цвітуть».
Гарно, правда? Але це зовсім не означає, що поет переймається тільки ідеальністю буднів. Досить часто його тривожить інше: «так довго стежку світла не знаходив – блукаючи у сутінках буття».
5. Пейзажне
Якщо розділ «Невидиме і зриме» здебільшого складають вірші громадянського звучання і філософської тематики, то у наступному «Пісня вечорова» переважає пейзажна лірика. Як на мене, таке можна вважати закономірним. Такий підвид поетичної форми був й у попередніх книгах. Але тепер він є якимось особливим. Чи не тому, що поетові вдалося піднятися на вищий ступінь осмислення уздрілого? «Летять дощі немов птахи у вирій – пір’їнки мокрі падають на брук». На перший погляд в поетичній мініатюрі немає нічого надзвичайного. Можна подумати, що маємо справу з красивим образом. Але… Здається, чи не вперше поет порівняв дощинки з пір’їнками. Несподівано? Так! Та привабливо! Що там не кажіть!
А щоб у вас не виникло враження, що це – поодинока удача версифікатора, наведу ще декілька вдатностей. Звісно, на мою думку. «високе небо землю напуває повітря білопінним молоком», «примхливий вітер трави рвав зопалу – мелодію струмка перебивав», «палюче сонце землю сковородить – у вірші крихту снігу збережу», «іду з діброви дощиком умитий – погомонів із тіткою грози». Не буду приховувати, що мені не доводилося затрачати чимало зусиль для пошуку цитат. Бо чарівними висловами просякнутий чи не увесь розділ «Пісня вечорова».
Та чи тільки він? Щемливі зразки пейзажної лірики присутні також у розділі «Ніжнослов». «волошку не зберіг як сніг ударив – сколола душу холодом зима», «гірка сльоза випалює зигзаги – на листячку опалому дерев». Як мені здається, у них дивовижно суміщаються пейзажність та інтимність – своєрідний шарм, що робить книгу привабливішою.
6. Інтимне
Вже йшла мова про один аспект любовної лірики Олеся Дяка. А саме про її сув’язь з пейзажністю. Але водночас є теми, якої (це – моє спостереження) ніхто не зачіпав. Якось дивно навіть. Коли врахувати те, що все лежить на поверхні. Інтимна поезія автора логічно випливає з попередніх книг. Візьмімо, приміром, «Політ водоспаду». У цьому виданні у вірші «Спасіння тіней» є дуже гарний образ «тіней твоїх немовлятко». А у «Звуках непереможних» читаємо такі вдатності: «тьмяніє світло в свічнику очей», «троянди гілка прошива долоню», «вихопив тебе із пастки ночі». Якась спорідненість образності. Тільки в другому випадку вона є більш зримою, бо мініатюри позначені значнішою метафоричністю, ніж інші твори.
Коли говоримо про любовну лірику поета у цій книзі, то отримуємо ще одну нагоду поговорити про особистісний фактор. Знову автор опинився у виграші. Літературний критик добре розуміє, що не можна ставити знак рівняння між ліричним героєм і автором. Але знехтую цим. Бо що можу вдіяти із собою, коли така асоціація сама проситься у душу? «Ти мирно спиш мов пташка у гніздечку», «сльози стрибає злякана косуля», «мов ковзанка до милої дорога». Непрості відчуття. Особисто не знайомий з поетом, але при перечитуванні нового видання все більше думаю, що пізнаю його душу. Якщо такі мотиви навідують мою уяву при знайомстві з любовною лірикою, то факт є промовистим. «Сидить павук самотності на серці – сукоче вірша ниточку сумну».
7. Органічне
Коли досі рецензент мовив про окремі підвиди лірики у «Звуках непереможних», то тепер висловлю декілька узагальнених розмислів. Зокрема, зачеплю питання про те, у якому ключі працює автор. Хоч і говорити про це непросто. За часом появи на літературному обрії Олесь Дяк належить до покоління «дев’ятдесятників». Проаналізувавши його доробок, доходиш висновку, що йому є близькими за духом шукання Тараса Девдюка, Василя Махна, Любомира Стригналюка. Воно, можливо, і так. Але поряд з цим є експериментаторство Василя Рябого, зорова поезія Миколи Луговика, тривірші різних поетів… А ще до усього цього слід, либонь, додати поетові метання між сповідальністю, метафоричністю та постмодернізмом. Народжується щось своє, котре ще немає означення?
Чи таке. Нині часто можна почути міркування, що сучасній українській поезії варто більше орієнтуватися на європейськість. Не заперечую, що раціональне зерно у такій думці є, а при цьому всьому не можна забувати про національну ідентичність. Тут чомусь прийшла на гадку західна верлібристика. Прикро, що у ній відсутня яскрава образність. Часто-густо це пояснюється недоладним перекладом. Але не все залежить від цього? Й на цьому тлі спроба Олеся Дяка своєю поетикою мовити оригінальне є привабливою. Може, в цьому руслі і слід розвиватися поетичній мініатюрі? «Уже й світанку півні заспівали – ще папороті квітку не знайшов».
8. Недоречне
Цікавою є вищезгадана думка. Але вона не є єдиною. Мене, скажімо, зацікавлюють образи: «гудуть громів печально-срібні дзвони», «щоб хмари не затьмарили твій сон». Але існує й те, що викликає несприйняття. Як на мене, то рядки «цілунків наших відблиски мажорні – солодкі звуки щирих почуттів», попахують якоюсь банальністю і красивістю. Та чи поодинокими такі «відвертості» є у цій книзі? А чи можна однозначно стверджувати: «всі вірші болю я вже написав»? Адже поет сам не знає, що буде завтра! Чи може вам подобається думка «на небі сяє зірка вифлеємська» і не зважаючи на те, що поет невдовзі вимовить: «ось-ось засяє зірка вифлеємська»? Вірш у поета може бути всіляким: у книзі йдеться про «камінь вірша», «рушничок вірша», «журавлик вірша» тощо. Дивність якась! Зокрема ці вислови є вдатними, а укупі – ні.
Неприємно вражають і «знахідки» на кшталт «ремнем» замість «ременем» або «вшкварьмо», коли правильніше було б «вшквармо».
Поодинокі огріхи? Можна так сказати. Й не вони визначають енергетику книги. Адже у ній є повно мовних цікавинок, які причаровують: «ніжнослов», «пісні світанку», «олівець серця». Саме від таких слів і словосполучень віє справжністю поезії.
9. Завтрашнє
Що ж буде після «Звуків непереможних»? Гадаю, що й сам поет не скаже точно. Він, як і читачі, упевнений лише в одному: попереду – нові книги. А ще переконаний, що й вони матимуть свою «живинку». Як і попередні. Ми, виступаючи у ролі поціновувачів красного письменства, теж сподіватимемося на це. Ще й радітимемо, що не існує іншого виходу, «важкого вітру чути свист болючий /одна розрада – вірша небокрай». Помандруємо за нього?
Ігор Фарина
м.Шумськ
на Тернопільщині.