Марія Штепа. У повстанця очі сині

Коли читаєш спогади колишньої зв’язкової УПА Марії Штепи, то сльози набігають на очі, а серце закипає лютою ненавистю до всіх ворогів Української держави. Так і хочеться взяти у руки автомат і відстрілювати їх по одному чи цілими пачками/стосами – зайд, пройдисвітів, холуїв, запроданців…

Улітку 1944 року зв’язкова “К” переводила групу повстанців. Хлопці йшли у чоботях, зв’язкова – у літніх капцях, набрала роси, визулася, капці взяла в руки і пішла боса. Переходили через долину і потічок, який заріс осокою. Вийшли на широку стежку, ройовий Дніпро наказав перепочити. Всі посідали на росяну траву, місяць наче підморгував із-за хмар. Згадалося, що ніч коротка, треба встигнути, аби дійти до призначеного місця, поки не розвиднилося. Пахло свіжими травами і хлопці замріялись, забули, що, можливо, десь криється небезпека, що підступний ворог чатує на їх життя. Хтось з повстанців зауважив, що зв’язковій осока порізала ноги і виступила кров. Дніпро підійшов до дівчини і пошепки сказав: “Дайте я поцілую вашу косу, то біль у ногах втихне”. “Друже командире, три кроки вперед!” – встала і чекала. Дніпро поривчасто встав, за ним повстанці, ройовий помінявся місцями із зв’язковою. Пішов перший, вона останньою як непотрібна. Всі йшли мовчки, один від одного на кілька кроків. Вийшли на дорогу, далі не знали куди. Остання підійшла зв’язкова. “Подруго тигрице, куди накажете йти?” – хлопці підсміювалися, вони знали псевдонім зв’язкової, та забавно було. Вона образила їх командира, який поставився до неї зі співчуттям. Знали, що їх командир сторонився сентиментальності, ніколи не цікавився дівчатами і завжди був ввічливий з особами слабшої статі. А тут така невдячність зв’язкової. На сході показалася смуга ясного неба, наближався ранок. Назустріч групі вийшов зв’язковий – молодий хлопець. Коротке прощання. Дніпро підійшов до зв’язкової, подав руку і сказав наче з образою: “Хоча на кожному кроці нас підстерігає смерть, жартувати не заборонено”. Хлопцям дівчина відповіла на прощання, а на ройового навіть не глянула.

Через деякий час до зв’язкової “К” прийшла інша зв’язкова і повідомила, що на полі у післяфронтових траншеях сидять повстанці. Не вистачило ночі, щоб дійти до призначеної станиці, треба винести їм обід. Зв’язкова “К” зі своєю бабунею понесли їжу, назустріч їм вийшов хлопець без зброї, запитав пароль і вони пішли разом траншеєю. Бабуня порядкувала, на скатертині розкладала ложки, хлопці нарізали хліб, жартували. Зв’язкова сіла на берег траншеї, опустила ноги, неподалік стояв повстанець, з яким зустрілася поглядом. Очі в нього були сині-сині, як волошки, від його погляду опустила голову і відчувала, що дивляться на неї ці сині очі. В дівчини сильніше забилося серце, не могла пригадати, де бачила цього повстанця. Ага, згадала, це той, що колись назвав її тигрицею. Він стояв, спершись до стіни траншеї. Це він, тоді не бачила кольору його очей, була ніч. Боялася глянути на повстанця. Бабуня зауважила, що один не сів до обіду, запрошувала, та він тільки подякував. Хтось з хлопців сказав жартома, що командир поважно захворів. Та всі промовчали. Повстанці дякували за обід, допомагали складати посуд, жартували. Мовчав тільки Дніпро, в якого сонце обціловувало буйний чуб, надаючи йому золотавого кольору. Він зірвав квіточку ромену і подав дівчині, хтось з повстанців теж вирвав квіточку і подав зв’язковій. Та подякувала і сказала, що візьме тільки ту одну, від командира. По дорозі бабуня нарікала: всі людські діти пообідали, тільки гордячка не їв, задається своєю красою. Наївся б, як усі, тоді задирай носа. Хлопці відложили йому хліба і до хліба, мисочку борщу залишили. Та жаль, буде вже холодний.

 Зв’язкова “К” ще не раз переводила повстанців. Однак синіх очей не було, тільки квітка ромену під склом образа Матері Божої нагадувала дівчині того, кого кохала. Не раз брала квітку і милувалася: ось такі очі сині у повстанця. Зривала квітку ромену, обривала ніжні пелюстки і рахувала: любить-не любить. Якщо виходило “любить”, боялася повторяти, щоб не вийшло “не любить”.

Минуло літо, настала осінь. Відцвіли волошки, опало листя з дерев, трава пожовкла, а синіх очей не було. Не кожний зрозуміє важке життя повстанців: пішли дощі, немає де обсушитися, взуття розпадається, простуда. Кашель – то теж ворог, він не розуміє конспірації. Одного осіннього вечора до зв’язкової “К” прийшла дівчина з другої вулиці. Запросила де себе, сказавши, що квартирували повстанці, вечеряють, будуть відходити. Один хоче бачити її. Дівчата увійшли до хати, Назустріч зв’язковій “К” підійшов він, Дніпро. Поклала руку на автомат, який висів у нього на грудях. Він узяв руку дівчини поцілував. Хлопці виходили з хати, останній вийшов Дніпро. Господиня дому зажурено сказала: “Здається, все необхідне дала їм на дорогу. Який красень цей Дніпро, чи довго носитиме ту красиву голову?”. “А ти тільки за красивими заглядаєш, відповів їй чоловік, – всі вони молоді гарні, вони – наш біль і наша гордість, а ти і досі заглядаєш, хто кращий”. Дівчата усміхалися – одна, що ще відчувала на руці поцілунок, друга, що батьки ще й досі ревниві.

Зима тягнулася довго, не один повстанець не дожив до весни. Якось, вертаючись із завдання, зв’язкова “К” зупинилася біля своєї хати. У селі тихо, навіть собаки не гавкають, під покровом ночі все спить, тільки місяць виглядає із-за хмаринок а зорі моргають, немов би шепочуть: “Дніпро теж любить дивитися на нас, ми і йому підморгуємо”. Дівчина стояла думала: хто створив цей прекрасний світ? Господи, то все Твоє творіння. Ти – всесильний, допоможи вибороти волю Україні, дай сили в тій важкій боротьбі за рідну землю, скроплену кров’ю наших прадідів, тепер їх правнукам…

Прийшла довгождана весна. Був тихий, теплий вечір, пахло прілим листям, свіжою травою, яка тягнулася до сонця, після зими пробуджувалося нове життя. Повстанці раділи кожній рослинці, пташиному співу, адже позаду – навальні сніги, пекучі морози. Тепер можна заночувати і під відкритим небом. На краю села дві зв’язкові чекали приходу повстанців, невідомо, заквартирують і на чиї зв’язки ідуть. Раптом закричав пугач дівчата відповіли. Підійшли повстанці, і він, довгожданий Дніпро, та пішли на зв’язки іншої зв’язкової, Залишилася зв’язкова “К’, а з нею Дніпро – відкинув автомат за плечі, міцно пригорнув дівчину до грудей, дивився їй в очі. “Чекала?” – запитав. “Чекала, – шепотіла, – і знову буду чекати”. Цілував уста до болю. “Допобачення, мила тигрице”, – побіг своїх наздоганяти. Була ще одна зустріч, улітку перед жнивами 1946-го Вечоріло, мати зв’язкової вийняла хліб з печі, розламала перепічку, подала доньці і молодшому синові, сіли обоє під хату. Ще теплий хліб з пахучим кмином їли зі смаком. Такий хліб може спекти тільки мама, вкладаючи у нього часточку свого серця. Враз на подвір’я в’їхали три вершники, між ними Дніпро з синіми очима. Вручив зв’язковій пакет до командира боївки Служби Безпеки Вижайла, просив передати негайно. “Підійди ближче до коня, мила тигрице, – звернувся до дівчини, – дай поцілую”. Нахилився, поцілував: “Як довго ми не бачилися, мила тигрице!”. За цей час мати зв’язкової винесла хліб у мішечку: “Беріть, хлопці, ще теплий, вам нечасто дістається хліб свіжий, та будьте обережні”, – поблагословила їх в дорогу. Виїхали з подвір’я у вечірні сутінки і зникли за поворотом дороги. Мати, донька і її брат дивилися вслід вершникам, зв’язкова не знала, що бачить Дніпра востаннє.

Він відійшов на інші терени. Не знала, чи живий, чи здоровий, а час минав, тільки пожовкла квітка ромену за склом біля образа нагадувала про коханого. Та хіба могла викреслити з життя свого той прекрасний епізод, тих кілька зустрічей, які подарував їй молодий повстанець? Не залишала думка, чому Бог не з’єднав їх долі, щоби вони могли крокувати важкими повстанськими дорогами поруч, а якщо доведеться впасти в бою з ворогами, бути нерозлучними в могилі.

Невдовзі зв’язкову “К” заарештували. Важкі допити, тортури зробили її збайдужілою до всього, життям не дорожила. Та одного разу хтось відкрив вічко у дверях камери. То був хлопець з її села, який працював їздовим у райвідділі МВС. Він передав записку. Зв’язкова прочитала: “Безмежно кохаю мою милу тигрицю. Тримайся. Міцно цілую, твій Д”. Хотілося боротись, терпіти приниження, зневагу, тортури, хотілося жити. Суд, етапи, табори. У таборах отримала від брата посилку, в ній чорним олівцем була нарисована тигриця у терновому вінку.

Карточка була засушена у невеличкому чорному сухарі, на звороті написано: “Кохаю, твій вірний друг Д”. Трохи пізніше отримала листа від брата, в конверті карточка: «Д. помер на покосах у присутності Вижайла. Ігнац» (Справжнє імя Вижайла Гнат, батьки називали його Ігнац). “К” в таборах вже неї зв’язкова, умовно будемо називати її Ганна. У таборах Ганна працювала на будові, яка була обгороджена колючим дротом, на вишках стояли озброєні конвойні. В’язнів побригадно конвойні здавали через браму, на вахті їх приймав наглядачі списком. Тоді кожна бригада приступала до своїх обов’язків. Дівчата з бригади, у якій була Ганна, на плечах носили цеглу по трапах, збитих з дощок, від першого поверху і поступово на другий, третій. Техніки не було достатньо, тому мулярів забезпечували матеріалами жінки-політв’язні. Чоловіки тут відбували покарання за різними статтями. Але це не були політв’язні. Були між ними і порядні люди, які працювали на совість, щоб отримати більшу пайку хліба, були бандити, що мали по кілька судимостей, злодії різної масті. Були між ними і і потвори у людському вигляді. Один з таких прив’язався до Ганни і заявив, що вона повинна стати його лагерною жінкою за всіма правилами блатного закону. Ганна рішуче відкинула його пропозицію. Погрожував: “Я упрямий і доб’юсь, заставлю тебя подчиніцца мне”. Дівчата носили цеглу на другий поверх. Треба було за спиною міцно стиснути руки пальцями, трішки податися вперед, тоді накладали на руки цеглу одну на одну аж до шиї. Якщо руки не втримають, то цегла впаде на ноги, а то й на голови тих, які йдуть позаду. Дівчата слідкували, щоб Ганна не відлучалася одна. Та не вберегли. Бандити затягнули Ганну у підвал, щоби не кричала, рота заткнули, заламали руки за спину і кинули на цементну підлогу. Важко зґвалтовану Ганну винесли і на возі у супроводі конвойних відправили у табірний лазарет. Виписуючи з лазарету, лікар звернувся до начальника табору полковника Фролова з проханням перевести Ганну в іншу бригаду, на інший об’єкт праці. Але начальник махнув рукою: “Ето бандеровка”. Ганна знову працювала в тій самій бригаді. Кривдник Ганни не відступав від неї, змушував піддаватися, погрожував: “Тоді було менше охочих, як не погодишся, буде більше”. Пригадала поведінку бандитів і знущання над нею, пригадалися озвірілі бридкі морди садистів і заломалася, йшла добровільно: вже краще один, ніж сім, як було тоді. Одного разу в лазні до роздягнутої Ганни підійшла жінка і шепнула їй на вухо: “Ти вагітна”. Ганна твердо постановила: не жити. Для цього знайшла причину: на будові стала на стрічку транспортера, взялася руками за оголені дроти під струмом, та дівчина, яка була поруч, моментально зловила Ганну за ноги. Дівчину вбило, Ганну відкинуло, залишилася жива.

Колишня зв’язкова УПА “К” – Ганна, замкнута в собі, багато передумала. Душевний біль за дівчиною, що врятувала життя Ганни ціною власного, не залишав її. Та з часом притуплювався той біль, а спомини, якими жила, зігрівали душу. Як часто доводилося ночами бувати з повстанцями, яких називали хлопцями, хоча між ними були й одружені чоловіки. Пригадала, як дощової осінньої ночі промокли, зв’язкова “К” привела у своє село повстанців. У селі були стрибки, та далі іти було неможливо. Польові дороги розкисли, взуття намокло. Одинадцять повстанців привела до своєї стодоли, всі полягали на сухій конюшині один біля одного. Зв’язкова “К” не захотіла заходити в хату, щоби не зрадив скрип дверей, несміло примостилася збоку біля хлопців. Ройовий Грізний порадив хлопцям взяти дівчину всередину між себе, бо їй холодно. Які вони завжди були уважні до дівчат, доброзичливі! Згадувала Дніпра, ще більше тужила за ним, ніколи не мала щастя пригорнутися до його грудей, послухати, як б’ється його серце, потонути в глибині його синіх очей. Не притулилася до його лиця, ніколи не сказала: “Я навіки твоя”. В думках по імені не називала. Василь – це щось дуже ніжне, легеньке, а він – Дніпро – сила, мужність. Чому не віддала йому свої коси? Вона, розбита морально, змордована фізично, покриткою стала, серце зболіле від приниження і сорому. Друзі-повстанці мліли від голоду, перемерзали від холоду, поранені в боях стікали кров’ю, в муках помирали, але душею були шляхетні до останньої хвилини життя.

Пригадала, як після жнив 1944 року в лісі біля Сухостава змушені були перечекати облави, дві доби жили без води і їжі. Жінка йшла лісовою дорогою, Ганна вийшла їй назустріч, питала чи не має при собі хліба. Та мала кілька грушок в кошику і віддала їх. Повстанці по одній грушці віддали двом зв’язковим, а самі поділилися половинками. Ганна згадала, як захворіла. Сильна гарячка звалювала з ніг, просила повстанців, щоб залишили її у полі. Вранці вона помаленьку дійде додому, та не залишили, взяли під руки, а через потічок на руках перенесли. Згадала, як у Палашівці повстанці вечеряли у Михайлини Присунько. Зв’язкова Ганна Дубчак (Дзвінка) повинна була перевести їх у відділ Петра Хамчука (Бистрого). Біля хати на стійці був молодий хлопець – Микола Котик. Хтось зрадив: енкаведисти підійшли непомічені, тихо зняли стійкового, оточили хату. Повстанці спочатку рятували Дзвінку, а вже потім, відстрілюючись, семеро прорвалися з хати, інші загинули. Таких прикладів можна навести багато. Застудилася зв’язкова Ганна Шклярська – Оксана (жила нелегально), повернулась із завдання пізно вночі. Повстанці спали на підлозі, для Оксани звільнили ліжко, дбайливо накрили. Вранці тихо вийшли, щоб не розбудити. І знову Дніпро перед очима. По дорозі з бригадою йшла до праці, з думками про Дніпра засинала, з думками про нього вранці вставала. Вірила, що може хоч через багато років пройде стежками, де вперше зустріла того, який назвав її тигрицею. Та долина, де колись осока порізала ноги зв’язковій “К”, зорана, навіть не всі дороги, якими ходили повстанці, залишились. Залишилися тільки спомини. На хресті біля гробу матері колишньої зв’язкової УПА “К” викарбувані слова: “Просять о молитву: два імені однакові – матері і дівчини, яка загинула від струму, рятуючи життя Ганни, зв’язкової “К”.

Кривдник Ганни у таборах: М.М. з села Осова Сарненського району, що на Рівненщині, засуджений за те, що з іншим спільником у сусіда вкрав корову.