Доброго дня «Золота Пектораль»! Хочу розповісти читачам вашого журналу про свою життєву дорогу, в якому автори і читачі розмірковують над сенсом людського буття, їхнім призначенням у мереживі складних доль, злети чи сонячну стрімкість усіх душ.
Ще будучи студенткою, я познайомилася з Анатолієм. Високий, чорнявий, а очі – неба блакить. Розумний і добре вихований, курсант одного із військових училищ.
На другу чи третю зустріч Толя запросив мене в один із кращих ресторанів, а при нагоді поцікавився, чи не маю подруги, бо, бачте, має доброго друга. Непогано було б провести час разом. Я саме товаришувала з однокласницею Тетяною. Пригадую, як довго я її вмовляла піти на ту зустріч, навіть сукню свою запропонувала. Хлопці чекали нас на центральній площі міста. Військова форма їм особливо личила, а в руках по троянді. На нас озирались перехожі. У ресторані звучала приємна музика, ми кружляли в танку. Щасливий вечір закінчувався. Моя подруга швидко знайшла спільну мову з Віктором. Наші зустрічі частішали. Та серце моє не знаходило спокою, коли бачила Віктора. Мені здалося, що він гарніший, розумніший і м’якіший у стосунках. Можливо, я заздрила своїй подрузі?
Одного разу, коли ми всі святкували день народження Анатолія, я виважилася на такий крок: написала коротенького листа-зізнання й непомітно поклала Віктору в кишеню піджака.
Того ж вечора він зателефонував. В його голосі не було жодної ноти сумніву й вагань. З квітами й цукерками серед ночі на таксі приїхав до нас. Мама потім сварила мене за мою непередбачувану легковажність і радила серйозно розібратися у своїх почуттях. Та де там!
Спершу ми приховували наші зустрічі від друзів, але ж усе таємне…
Так я назавжди втратила свою подругу. Анатолій ще довго не міг змиритись з тим, що сталось. А ми? Ми швидко відсвяткували весілля, бо вже помітно було мою вагітність. Через кілька місяців поїхали до Німеччини – місце призначення Віктора. Саме там, у маленькому містечку Форт, я народила Марію. Донечка підростала, я займалася хатніми справами, а чоловік служив. Швидко плинув час. Ми знову в Україні. На жаль, не могла вмовити чоловіка повернутися в обласний центр, він захотів бути ближче до своїх батьків. Та хто міг знати, що станеться непоправна трагедія?.. Сусіди покликали Віктора допомогти їм у будівництві будинку. Чи то його необережність, чи то якась халатність, зараз уже пізно судити, того дня забрала у мене назавжди чоловіка, а в доньки – батька.
…Влітку я поїхала з донечкою на час відпустки до своїх батьків у Тернопіль. Вихідного дня вирішила показати Марії визначні архітектурні споруди міста. Роздивлялися дзвіницю, і раптом я відчула чийсь зосереджений погляд. Так, то був Анатолій. Він тримав за руку хлопчика років п’яти, а поруч… Поруч стояла дівчина, схожа на мою Марійку. Анатолій зробив крок назустріч. Привітав. Познайомив зі своїми дітьми – Анною та Віктором. У затишному кафе ми пили сік, і діти їли морозиво. Коли я необережні запитала: «А що в цей час робить твоя дружина?». Анатолій стримано промовчав . Мене нічого не розпитував. Лише провів нас до будинку, простяг на прощання візитку й мовив: «Зателефонуєш».
З порогу я сповістила мамі про несподівану зустріч. Мама тихо мовчала, ще нічого випадкового в цьому світі не буває. Того вечора ми сиділи з нею до пізньої ночі на кухні. Здавалося, переговорили пре все… Таня, моя шкільна подружка, вийшла заміж за Анатолія. Він знав, що вона завагітніла від Віктора. Ось-ось мала народжувати, й вони одружилися. До речі, Анна старша від моєї Марії рівно на місяць. Не знаю, хто нарік її моїм іменем, можу лише здогадуватися. Другу дитину, попереджали лікарі, Тетяні народжувати небезпечно. Та, певно, з поваги чи любові до чоловіка вона відважилася й при пологах… померла. Анатолій назвав хлопчика Віктором. Дітей допомагали виховувати старша сестра Анатолія та його мама. Він давно залишив службу, має власне підприємство, його ім’я відоме серед бізнесменів… Мама розповіла, що Анатолій час від часу телефонував до неї, розпитував. Ось тільки вона тримала в таємниці, не хотіла нікого травмувати. Певно, на все є свій час.
Я ледве дочекалась ранку. Зателефонувала Анатолію. Тепер ми разом. Здається, весь світ створений для нас, і ми ніколи не розлучалися… Та хіба все переповіси?…
Скільки людей, стільки й доль, але своєї долі не об’їдеш.
Анна Г.