Новому керівникові забракло землі, й він наказав викорчувати наш сад. Я не бачив, як виривали гусеничними тракторами ті яблуні і груші, вишні і сливи, але мені здається, що досі чую їх передсмертні розпачливі крики. Тепер уже точно відомо, що дерева плачуть, коли гинуть, але якби люди справді могли чути ті плачі, то, мабуть, збожеволіли б.
“Мічурін”
Високий, трохи сутулий, лобатий, запалоокий, з бронзовим, загорілим лицем, клоччастими вусами і жилавими, сильними руками – таким закарбувався у моїй пам’яті Северин Сувій. Вроджений садівник, бджоляник, який виплекав не один чудовий сад і нащепив не одну тисячу дерев. У селі його називали “Мічуріним”.
За хрущовської відлиги підбив він голову колгоспу – Семена Петровича Маркітного – закласти в нашому селі великий артільний сад. Виділили для цього двадцятигектарну площу на вигоні “за Пелехом”, накупили саджанців і за кілька днів толокою засадили всю площу. Той сад виростав на наших очах. Точніше – ми росли разом із ним. То була наша радість, розкіш, наш рай. Які там родили вишні, яблука, груші та сливи! Найсолодші у світі.
Тому садові “Мічурін” віддавав усю душу. Навіть вдома не ночував, жив у курені. Воював з нами – пацанами, – бо ми не вміли шанувати того, що дає природа, і часто цупили ще недостиглі плоди.
На жаль, та ідилія тривала недовго. Невдовзі об’єднали наш колгосп із сусіднім, прийшов новий голова, справжній держиморда, який ганявся тільки за показниками, хотів героя соцпраці заробити, і з’ясувалося, що той сад нікому більше не потрібен.
З часом дерева почали дичавіти. Тепер уже ніхто не ганявся за нами і було якось нецікаво. Тільки кози й корови блукали тим садом.
Новому керівникові забракло землі, й він наказав викорчувати наш сад. Я не бачив, як виривали гусеничними тракторами ті яблуні і груші, вишні і сливи, але мені здається, що досі чую їх передсмертні розпачливі крики. Тепер уже точно відомо, що дерева плачуть, коли гинуть, але якби люди справді могли чути ті плачі, то, мабуть, збожеволіли б.
Чомусь те поле не родило. Рік чи два тут засівали ячмінь і пшеницю, а потім віддали людям під пасовисько. Але й доброго випасу не вийшло – лише бур’яни, будяки і кропива-жеруха.
Старий “Мічурін”, після того як знищили його сад, невдовзі й помер. Він відчув свою непотрібність і дуже страждав. Мені врізався в пам’ять його самотній сканд – зюблений силует на вечірньому тлі неба – бродить “Мічурін” навколо колишнього саду і хилиться від сумних думок, може, плаче. Здалеку не видно.
Це, мабуть, кожному суджено – відчути свою непотрібність у цьому світі, мовляв, забирайся, чоловіче, на небо, там твої руки і голова більше знадобляться. А коли і там своє одробиш, то знову незвідима сила кине тебе ще далі, в недовідомі небеса. Всесвіт, кажуть, безмежний, роботи не забракне ніколи, жниво велике….
Принаймні так мені іноді здається.
Павло НЕТЕЧ, м. Тернопіль
Ілюстрація Степана Шевчука, м. Чортків