Не можна не погодитися з літературознавцем Григорієм Клочеком, що українська місячна ніч як явище має високий статус семіотичності в національному духовному космосі. Наші поети, головні носії духовного космосу, майже за тисячу літ створили сотні троп до головного архетипу ночі — місяця.
Ще в давньоруській поемі «Слово о полку Ігоревім» із цим образом порівнювали князів: «молоді два місяці, Олег і Святослав». «Куди, Місяцю, роги ти сунеш, скажений!» — вигукував 1689 році в збірці «Луна голосу, що волає з пустелі» поет і церковний діяч Стефан Яворський.
Незабутній «портрет» нічного світила створив Тарас Шевченко:
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
«Лиш місяць блідий крізь туман прозира, // Мов лампа посмертна зіходить» — це вже Іван Франко. У Лесі Українки читаємо: «В небі місяць зіходить смутний…» В Олександра Олеся:
Срібний місяць випливає,
Місяць озеро цілує
Хвилю променем лоскоче,
Щоб розбурхати від сну.
У Володимира Сосюри — «Тихий місяцю мій…», «Плаче місяць у травах…», у Максима Рильського — «Місяць із небес алмази сипле скрізь».
Одне слово, у класиків місяць «класичний». Ця традиція продовжувалася і в наші часи. Скажімо, у Миколи Вінграновського — «Небо гріється біля місяця», у Василя Симоненка навпаки: «Місяць хоче, мабуть, погрітись — // суне в шибку свій блідий диск», у Володимира Підпалого — «У небі, як льодинка, тане місяць», у Дмитра Павличка — «Смаглява ніч в колисці зір // Гойдала місяця малого», в Леоніда Талалая — «Синій місяць квартирку засклив», а в Бориса Олійника місяць здається «непоколотим золотом».
Нині вже важко сказати, хто вперше порівняв місяць з колискою, з окрайцем і з лебедем, з серпом і з люстерком, назвав його срібнорогим та срібнобровим. Однак відомо, що Микола Зеров писав, що він «білорогий», Микола Бажан — що він «білозір», а Богдан-Ігор Антонич — «мідянорогий». У Павла Мовчана — «волоподібний», у Павла Гірника «місяць голомозий». В Івана Драча — «…місяць із синіми горами, // Великий, важкий, синювато-опаловий». В Олеся Гончара (прозаїка!) він «латунний». В Євгена Маланюка — «мертвий». В Михайля Семенка, у вірші «Я не люблю село без місяця» — «глупий і обезпоезений». У згаданого Миколи Вінграновського — «однолюб». У Василя Герасим’юка «місяць кольору отав».
У Тодося Осьмачки є такі рядки: «Схиляв голову весняну // голий місяць // до маленьких моїх ніжок». Мов естафету через десятиліття підхоплює це порівняння Юрій Садловський: «місяць увімкнувся голий». У Василя Слапчука згадується «пикатий місяць». В Юрія Андруховича взагалі на Різдво «місяць виявився зайвим» (хоч Василь Махно запевняє, що «Різдвяний місяць блищить як новенький цент…»).
Взагалі двадцяте століття було для місяця «найурожайнішим» — на свіжі метафори, епітети, порівняння… Скажімо, ранній символіст Павло Тичина про нього писав таке: «Тюпцем круг неї (землі — В. С.) лисий місяць, — // беззубо дивиться в монокль», «Урізаю скибку місяця…». У Миколи Бажана є рядок: «Між хмар губами — місяця зуб…». У Володимира Свідзінського: «… виводить місяць-хорошень // зірок незчисленні племена», він також називає його «місяцю-косарю». У прозі Михайла Стельмаха він взагалі олюднений: «Місяць кивнув головою».
Справжнім поетом місяця є Богдан-Ігор Антонич: «Прийшли лемки у крисанях // і принесли місяць круглий», «У долоні у Марії // місяць — золотий горіх», «Від воза місяць відпрягають», «На вільхах місяць розклюють зозулі», «… місяць, мов тюльпан», «Місяць — найхмільніший келих», «день ховає місяць в кручу, // мов в кишеню гріш старий», «Карузо ночі — тенор місяць // у скриньці радієвій кличе», «ніч, як чорний буйвол, в рогах місяць — шерсті віхоть», «хмари кучеряві, як вівці, що пасе їх місяць»…
Такі ж дивні тропи творить і Дмитро Павличко: «Об’їдають коні чалі // Місяць, наче сніп вівса», «Вночі ти входила в море — Під місяця оком вовчим», і Микола Вінграновський: «Й на золотому ковзані // Чумацьким Возом править місяць», « І місяць над водою, // Неначе совість плаче за вікном…» В Ігоря Качуровського: «І місяць — ніч веде на поводі», в Олекси Влизька: «Налигаю місяць на срібляні роги, // Шкереберть на ньому полечу в туман». У Миколи Сарми-Соколовського «Молодик на хмаринці шовковій — // ніби срібна серга на вухові // Івана Підкови».
В Ліни Костенко місяць — «жовтий мідяк», «позолочений апостроф». У Віри Вовк — «Місяць — пастир срібної отари»,він же «стрясає зорі золотим дощем». «Ніч збира молоко // але припнуто місяць // і зоря побіліла» — це вже Раїса Лиша.
З чим тільки не порівнювали його: Павло Филипович: «Місяця срібний дзьоб…», Михайло Драй-Хмара: «Десь у хмарах місяць кажаном летить», Євген Маланюк: «Велике око місяця», Андрій Малишко: «Місяця паром», Михайло Стельмах: «Вівсяник місяцем сяє», Євген Гуцало: «На великій, як місяць, пательні…», «Розкраєш кавуна — і місяць в руках!», «Місяць — козацький оселедець», Дмитро Іванов: «Місяця лискучо-жовтий череп // В реготі єхиднім затрусивсь…», Емма Андієвська: «місяць-кельма», Микола Лукаш (перекладаючи Федеріко Гарсія Лорку): «мов безклекітний лелека, // марив місяць на підповні», Іван Драч: «І на хмарі пливе на жнива // місяць-Кармель з тавром на лобі», «Місяць мчить у чалмі // На турецькій кордон», Станіслав Бондаренко: «Лиш місяць десь бомжує вгорі», Тарас Федюк: «місяць світить в небі,чи // череп», Костянтин Мордатенко: «де в річці стоїть //на одній нозі місяць, мов чапля», Петро Сорока: «Мерхлий місяць по маленькій крихті // Тихо хтось надламує щодня».
Володимир Базилевський бачив, як «пірнальник-місяць в божих водах плавав». Василь Слапчук — «У небі місяць, мов ікона // На нього тихо помолись». Ігор Павлюк — «місяцем тихо всміхнеться Бог», «Місяць над лісом — як око сумне динозавра». Юрій Буряк узрів «місяцеві ноги». В Степана Дупляка він взагалі «никне безголовий». Схожі образи є в Анатолія Мойсієнка («Паросток місяця // проклюнувся // крізь хмару») та Миколи Воробйова («З ростком зеленого місяця»). І вже зовсім конкретний він у Костянтина Мордатенка: «Місяць, мов Дімаров у береті // на світлині у газеті».
Павло Вольвач і Віктор Мельник, для того, щоб метафоризувати небесне світило, стали колекціонерами — в першого: «Таляри зір і місяць нумізмат», у другого — «І Місяць, як в альбомі нумізмата,// непроданий останній раритет». Володимир Бровченко («Місяць над степом стоїть в караулі») і Володимир Сапон, цебто автор цих рядків, («Місяць — багнет вартового») спробували армійського хліба.
До співців «ліричного» місяця віднесемо найперше прозаїків. В романі «Вир» Григорія Тютюнника зачаровують такі рядки: «…брати-ковалі похапцем клепають молотками чересло місяця», «свіжовідклепаний місяць вичахав у холодній безвісті», «На вузенькій шибці циганською сергою примеркав місяць». Михайло Стельмах додає: «Навколо місяця лисячим хутром тремтить неширокий круг…» У Галини Пагутяк місяць «розростався на ціле небо, наче тісто в діжі», а потім «на його великому колесі тулились люди, вкупі з коровами, телятами, свиньми, курми, котами й собаками, клунками».
В поезії прозаїка Євгена Гуцала: «У весни місяць сяяв на лобі, немов у царівни». У вірші поета Миколи Сингаївського місяць навпаки прозовий: він то «Сидить на верхів’ях сосен», то «повис над ставом». Поет Борис Олійник запитує: «Коли ще місяць загравав з вербою?» А Григорій Коваль («Місяць тихо скотився із хмари, // промокши у росяних травах, //задрімав біля стогу духмяного сіна») і Олексій Довгий («Ген випливає місяць з-за копи // Пахучого настояного сіна») милуються ним ніччю на деснянських луках.
Та чим далі перечитуємо збірочки і томи поезії, тим більше образ місяця стає гумористично-пародійним. Варто в цьому сенсі згадати російського поета Сергія Єсеніна, котрий порівнював нашого головного героя не тільки з «кучерявим ягнятком»:
Золотою жабою місяць
Розпластався на тихій воді.
Відразу згадаємо напівзабутого поета Івана Хоменка і його рядки: «Місяць — то вареник золотий», «Місяць в небо піднімає // Позолочену сапу» (Іван Драч пізніше написав: «Йде місяць-сапка на її (матері — В.С.) город»). У ровесника Хоменка Кузьми Журби «Місяць — перекинута дійниця». У вірші прозаїка Володимира Дрозда він — «мов кільце // Дешевої ковбаски».
Наш сучасник Анатолій Кичинський, переклавши рядки блатної пісеньки «Місяць виходив з туману // і ножик вийняв із кишені», написав: «Мов на злодієві шапка, // місяць, вийшовши, горить». На злодія схожий він і в Дмитра Іванова: «Вже місяць крадеться, мов тать», і в Леоніда Горлача: «Чатує місяць-конокрад».
У Миколи Ткача надибуємо на таке: «… сміявся місяць з моєї молитви». У Віктора Терена читаємо: «Валяється іржавий місяць // ще з того року на стерні». В Оксани Забужко: «Жінка мила під краном місяця і цитрини». У Надії Степули: «Місяць приходить до мене по ночах, // Та мене там тоді немає».
Щось схоже є в Івана Андрусяка: «І місяць // що побачив тебе // знепритомнів», у Павла Вольвача: «Висиплють зорі, як офіціантки, // Місяця тацю узявши до рук», у Валерія Іллі: «місяць яблука пасе, // за пазуху ховає дівці», у Ростислава Мельниківа: «Учора повісився місяць», у Василя Кожелянка: «Я для тебе заріжу місяць», у Сергія Жадана: «місяць росте, наче плід у шлунку», в Анни Малігон: «місяцем проколювала пупа // найщасливіша з кодлівських сиріт». А ось свіжа метафорика із віршів Марії Ревакович: « по наших тілах // котився місяць — // роздягаючи нас», «місяць… // скривленою лійкою // вливає в мене // трохи // срібної роси».
У вірші Тетяни Винник нічне небесне світило перетворюється на лікаря: «Коли під язик вона клала місяць…», в Олесі Мудрак і Любові Проць — на поліглота: у першої — «Місяць провадить розмову латиною», у другої — «Вже й місяць ієрогліфом завис // Над азбукою степу золотого…». «Ніч місяцем ожеребилася», — віршує Костянтин Мордатенко, а згодом додає: «наче собака язик у спеку // Ніч місяць висолопила».
В Ярослава Ороса він взагалі невиправний пияк:
У дошку
П’яний місяць
Сяйнув на небокраї,
Хильнув ще з надвечір’я
В колибі з вівчарями.
Продовження — у вірші Валентина Бендюга:
…і п’ю бурячанку
Зранку.
З похмілля хворий
Місяць повний
Загляда крізь фіранку
У склянку.
Такі приклади можна ще і ще наводити… Але залишимо дещицю і для читача: покопайтеся у книжках поетів та у своїй пам’яті, згадайте ті і звичні, і незвичні порівняння, якими поети оспівували єдиного супутника нашої планети, цю «небесну лампаду» (Михайль Семенко).
2012 – 2015 р.
Володимир САПОН