Картини відомого тернопільського художника Миколи Дмітруха – це основні і найголовніші віхи його життя, адже саме в них він вкладає свою душу, горіння і любов. Але свої полотна Микола Дмітрух малює не тільки фарбами, а й метафоричним словом. Це також його стихія і смисл буття… У свідомості художника ще не вщухають спогади дитинства …

***

В холодному небі тремтить перша зірочка. Понурився скований інеєм ковил. А ще вдень стара осінь віддає останнє своє тепло.

***

На високому березі лиману, спершись до кривої акації, стоїть втомлена віком землянка.

***

Спека. Над тріщиною землі завмерла здивована ящірка. Чорні оманливі хмари, припорошені курявою, вкривали теплий степ.

***

Старий ворон сів спочити на плече кам’яної баби. Уквітчаний степ ніжився з теплом весни.

***

Спить степ, лише не спить ранена плугом могила.

***

Сумна степова могила дивилася в яр, де співало село.

***

Вечоріє… Сонце сліпить очі кам’яній бабі, під якою спочиває втомлений вітром ковил. Перекресливши небо, пролетів степовий птах і зник у тіні балки, а теплий лиман вже вкривається вечором.

***

Весніє…М’які, ще не втоптані стежки сплітаються біля «солодкої криниці», як колись, ще до нас…

***

Під теплим сухим вітром сумно поскрипує журавель «солодкої криниці». На струнах електричних стовпів птахи вслухаються в мелодію степу. А вигнута стежка побігла балкою біля ставка, де регочуть окасті жаби.

***

Мов великий осінній гарбуз, в нічному небі повис місяць. На Чубатій степовій могилі колишеться сивий ковил, шукаючи спокою у глибокій балці.

P. S. «Солодка криниця» – єдина на півсела криниця з прісною водою в с. Краснопілля до 50-их років минулого століття (решта криниць з солоною водою).

***

На гілці, що лоскотала грозові хмари, сварилися захриплі ворони.

***

У голові старої ворони паморочилося від листя, що кружляло в небі осені.

***

Лапатий сніг звеселив сонну ворону, що гойдалася на чубку акації.

***

Чорне небо аж до масного болота проткнула колюча блискавка, де під вітром стогнали розпатлані верби.

***

Глибоко в балці загнане вітром, вологе перекотиполе вбирало тепло, щоб знову мандрувати степом.

***

Чорні хмари розчинені вохристим тлом степу біжать наввипередки з перекотиполем, а воно втомлене зупиняється в густих сивих травах, в яких дрімає зелений цвіркун, щоби потім вночі співати колискову під ясним місяцем.

***

На хвилях лиману гойдається сонний місяць, заколисаний мелодією нічного цвіркуна, що вкрився рудою ковдрою трав, зачесаних вітром.

***

Під стінами музею гомоніли про степ половецькі баби.

***

Спека… Лиш глибока криниця дихає вологою прохолодою, бо тільки сюди, в це кам’яне горло, ще не може зазирнути палюче сонце. В яру спочиває втомлене перекотиполе, слухаючи мелодію цвіркуна. Та ось дмухнув прохолодний вітерець, закружляв  і побіг далеко степом, здійнявши з собою стовп бурого пилу там, де перевертались чорні знервовані хмари, криючи під собою сріблястий ковил. Високо в небі ще чатує розпластаний степовий птах, а вже спрагла земля ковтала перші краплі холодного дощу.

***

Ніч. Вкрившись глибокою тінню акації, спить під совою стара кам’яниця. За мурами городів плямкає тихий ставок, на хвилях якого гойдається сонний місяць. Та враз спокій обірвав спокусливий дівочий сміх і покотився далеко балкою аж до густого очерету.

***

Ранок… Спить степ, окутаний туманом, що зволожує твої ще сонні очі. Сполоханий птах випорхує з трави і розчиняється в імлі. Ледь помітна повна таїни згорблена степова могила, все в росах чисте, як після купелю. Схід поволі розвиднюється, і сріблясто-біле сонце нагадує, що сьогодні знову буде спека. Тиша… Безмежний степ десь обривається стрімкими берегами лиману, в якому щойно купався ще зночі холодний місяць. До каміння край берега ластиться солона вода Тилігулу. Поволі теплішає, лиш глибокі балки сивіють туманом, а вже прозоро чисті небо, степ і лиман.

Над молодим місяцем, що вкривсь м’якими хмарами в глибокому небі, переморгувалися сріблясті зірочки.

***

У холодну тінь глибокої балки з-за гори зазирав жовтий місяць.

***

Над поваленою копицею сіна згустились брови старої, за мить посмішка розгладила обличчя… А може, цієї ночі тут почалося нове життя…

***

У розкудлачених травах ніжилося втомлене вечірнє сонце.

***

Глибокий яр, оголивши в кривій посмішці білі валуни, кепкував зі старої ворони, що гойдалася в небі.

***

Трава старого літа лоскотала ноги половецькій бабі.

***

Від погляду вечірнього сонця зачервонілася на обрію маленька хмаринка.

***

На тлі чорних, як ніч, хмар, що вкривали степ, химерно витанцьовував стовп бурого пилу, граючись з перекотиполем. А по той бік, під сонцем, ще ніжилися горбаті береги лиману.

***

Наснилася могилі в степу червона трава Царегону.

(P. S. Царегон – балка на Миколаївщині)

***

То ж де твій отаман, скажи нам, Отаманко.

(P. S. Отаманка – не існуюче село на Миколаївщині).