Про українську поезію без прикрас (з невиголошеного виступу на з’їзді НСПУ Євгена Барана)

Так, в сучасній українській поезії є багато імен. Отож то й воно – імен багато, поезії катма. Принаймні чесної, естетично вартісної. Яка би врізалася у пам’ять, як вибух з минулого чи як звук павутинки. Шевченківська премія не додає авторитету і не впливає на формування нового поетичного канону. Ми дійшли до того, що говоримо про кандидатів на премію й «ставимо» на тих чи інших, як на іподромських перегонах. Про поезію ні слова. 

ФІГОВИЙ ЛИСТОЧОК НА ДУПІ МУЗИ, або КАЛЛІОПА, ЕВТЕРПА, ЕРАТО, ПОЛІГІМНІЯ та інші…Про українську поезію 2012-2014 років без прикрас

Говорити про здобутки і втрати української поезії 2012-2014 років в контексті передвиборних баталій спілчанського голови є не те, що нонсенсом чи незавершеною апокаліптичною картиною Босха, – просто, є недоречним, як сніг у жнива.
Кожен із літераторів, присутній на сьогоднішньому зібранні, не готовий слухати правду про його, індивідуальне  місце, в історії літератури. Всі ми, принаймні більшість, готові за когось голосувати. Хоча правди і кривди голосування не усвідомлені ніким до Кінця.
Коли мені в понеділок зателефонували, запропонувавши виступ, бо щось там у когось в якомусь найтоншому місці порвалось, – я подумав, а чому б і ні. Все, що ми робимо, доречно чи недоречно, вже не повториться. І навіть мій виступ, який не може претендувати на об’єктивність і сумлінність, теж є справою позавчорашнього дня.
Не ображайтеся неназвані. Не гоноруйтеся названі. Суті, сказане мною, замовчане мною чи незнане мною, – не змінить. Поезія є у всьому, до чого ми не доторкаємося. Все, до чого людина доторкнулася, нехай і не «наскрізь», як назвала свою поетичну збірку талановита івано-франківська поетеса Наталя Ткачик, вже не поезія, а щось таке гібридне, несправжнє, як путінська ІІІ світова війна, апробація якої, зі справжньою людською кров’ю, іде в Україні.
Говорити про поезію 2012, 2013 і 2014 років – це говорити про різні епохи – «януковичівську», «майданну» і «воєнну». Чи відбилися ці епохи в українській поезії? Нехай би відповів Боря Білаш, «антигерой» із фронтового Донецька.
 
                                В.Ф. Януковичу
Прославленный не по годам
В делах мирских и в ратной сече,
Князь без своей охраны, сам
Приехал издали на Вече.
Дабы коварство вражьих стран
В сраженьях Русь не побороло,
Он выбран волей горожан
Для новгородского престола.
«Ярослав»
 
На Михайла я з івано-франківською делегацією був у Каневі й відвідував музей. Єдине справжнє місце там – могила Шевченка. Її не зіпсуєш ні антидизайном, ні дивним суперництвом із тінню батька,  ні людьми, які щось там заробляють на пам’яті Кобзаря. Українські поети не спромоглися на гідне відчитання Кобзаревої долі. За себе і про себе говорить Він сам. Такий його льос. І нема на те ради.
Говорив би щось про поетів. Про Павличка чи про Драча. Не говориться. Хоча Дмитром Васильовичем ще щось патріотичне активно пишеться, а Іваном Федоровичем здебільшого мовчиться. Сумно, коли поети не здатні навіть на роль менеджерів власного молодечого хисту. Виняток складає Калинець. Принаймні, його поетичне мовчання є чесним і порядним.
Ще імпонує мені Базилевський, якого багато хто не любить і не сприймає. Я не знаю, що Вам сказати і що заперечити. Я його просто читаю:

Колись було нас менше, аніж звіра,
торжествував неполохливий звір.
Гриміла сліпо тріумфальна ліра
лісів і рік, морів, низин і гір.
 
Тепер нас більше,
похитнулась міра,
та сподіванням всім наперекір,
страшний мутант у ролі тріумвіра,
ім’я йому з тих пір – людинозвір.
(«Тепер і тут», 2012)

Минулого року Володимир Базилевський упорядкував поетичну антологію «Стріла», яку вважаю однією із найкращих, упорядкованих після Богдана Кравціва («Обірвані струни», 1955)  і Юрія Лавріненка («Розстріляне Відродження», 1959).
Поети залишаються живими. Справжні поети. Нехай і живуть ще про них побутові плітки, які згодом стануть складовою  індивідуального міфу. Цьому свідченням книги, які вийшли в серії Івана Малковича «УПА» – поезії Тараса Мельничука, Миколи Вінграновського, Аттили Могильного; серії Мирослава Лазарука «Третє тисячоліття: українська поезія» – поезії Леоніда Талалая, Ігоря Римарука; чи серії дрогобицького видавництва «Коло» «Сто поезій» – поезії Василя Симоненка і того ж Миколи Вінграновського; чи поезія Івана Козаченка, яка  вийшла у серії «Літературна агенція „Банкова, 2“. До цих книг додав би книгу лірики Марини Брацило «Шовкова держава», яка стала для мене відкриттям незнаного і втраченого світу:
 
Попри усе божевілля ми все ще люди.
Попри твою байдужість нема зневіри.
Пальці торкають скло, за яким починається лютий
Горами крем-брюле і пломбіру.
 
Раніше пройшли непоміченими книги поезій Петра Біливоди («Ось така мені випала доля», Київ, 1998), Костя Шишка («Пісня дощу», Луцьк, 2001), Івана Доценка («Вибране», Запоріжжя, 2004), Богдана Бастюка («Слόвини», Тернопіль, 2005),  Богдана Корвича («Горнятко води», Калуш, 2006), Анатолія Онишка («Замкнуте коло», Коломия, 2007), Аніфатія Свиридюка («Перетин яблука», Чернівці. 2008), Володимира Затуливітра («Чаша жертовна», Київ, 2009). Така ж доля чекає і книгу пам’яті поетеси Тетяни Шамрай («Я житиму у цьому вітрячку», Харків, 2014)… Це тільки з того, що я знаю, що читав і тримав у руках. А що не знаю? Незнана і така приваблива  у моїх літературних снах українська Атлантида.
Так, в сучасній українській поезії є багато імен. Отож то й воно – імен багато, поезії катма. Принаймні чесної, естетично вартісної. Яка би врізалася у пам’ять, як вибух з минулого чи як звук павутинки. Шевченківська премія не додає авторитету і не впливає на формування нового поетичного канону. Ми дійшли до того, що говоримо про кандидатів на премію й «ставимо» на тих чи інших, як на іподромських перегонах. Про поезію ні слова. Хто пам’ятає Шевченківського лауреата українського поета Остапа Лапського з  Польщі, до речі, талановитого поета, але його книги в Україні так і не вийшли. Принаймні, Шевченківська премія не канонізувала це ім’я на літературній мапі України. Не кажу про кон’юнктуру, про «підводні» течії, про гірке торгування премією або ж дивне, непередбачене положенням, переголосування (одного поета серед ночі розбудили й вітали з присудженням Шевченківської премії, а в новинах прозвучало інше прізвище лавреата).
Хоча талановита поезія все-таки виходить, назву книги поезій Василя Герасим’юка і Анатолія Кичинського у «лазаруківській» серії «Третє тисячоліття: українська поезія» чи книги Віктора Неборака і Олега Лишеги у «малковичівській» серії «УПА», чи книги ж самого Івана Малковича і його талановитої сестри Людмили Малкович («Свічка зі снігу»), яка завчасу залишила сей дивно-предивний світ… Таким же екзотичним і таким же справжнім, як і чверть віку тому, залишається Петро Мідянка («Вірші з поду», Ужгород, 2011). Несподіваним для мене є „вривання“ у власну поетичну інтонацію ліричного Василя Кузана («12:12:12», Мукачево, 2012; «Втомоповінь», Мукачево, 2013; «Все по 14 копійок, або Сонетний двір», Ужгород, 2013).  Десь у тому ж Ужгороді є талановита поетеса Лідія Повх,  нових поетичних збірок якої я, на жаль,  не знаю.
Поетичний Кіровоград відкрився мені новими іменами поета  Олександра Косенка («Гартування води», Київ. 2013) і поета та перекладача Олександра Архангельського («Переводы из английской поэзии ХVI-ХVII веков. Уильям Шекспир. Джон Донн. Сонеты», Кировоград, 2011. – 102 с.; «Я отдал дань… Переводы из украинской поэзии»,  Кировоград, 2012; «Евген Маланюк. Единым сном, единой болью… Стихи / Перевод с украинского А.Архангельського»,  Кировоград, 2012).
У Луцьку українська поезія у мене асоціюється із іменами Петра Коробчука («Боса флейта», Луцьк, 2011; «Архівотека, або Книжечка для себе», Луцьк. 2012; «Парковий період», Луцьк, 2013) та Галини Яструбецької («Поліський пілігрим», Луцьк, 2011; «Яшмове серце», Луцьк, 2013), до того ж «новоспеченого» доктора української філології. Не називаю в цьому ряді Василя Слапчука, бо в останні роки він все більше зосереджується на прозі, написавши одну з найцікавіших книг 2013 року про осмислення феномену війни  під назвою  «Книга забуття»…
Поетичний Львів – такий різний і такий суперечливий. Ім’я Віктора Неборака я вже згадував у контексті поетичної серії «УПА». Хоча, творчий діапазон цього письменника є унікальним – і ми не хочемо бачити у ньому одного із найцікавіших мислителів в сучасній українській літературі. Невтомний лірик Ігор Павлюк новими перекладами своїх творів «завойовує» Европу і Америку. Залишаються витонченими і глибокими, – зразу відзначу, що їхній поетичний досвід мені дуже імпонує, – Мар’яна Савка і Маріанна Кіяновська («373», Львів, 2014). Остання з названих мною поетес поряд з буковинкою Інгою Кейван («Тінь базальту. Тіло базальту», Чернівці, 2014, серія «Третє тисячоліття: українська поезія») та донеччанином, а тепер вінничанином (?) Олегом Солов’єм («Час убивць», Київ, 2013) є одним із найчесніших і найестетичніших голосів в сучасній українській поезії:
 
Приймаю вирок, справжній, як любов,
Промовчана душею недоріки.
Спотворена спокусами, сама
Пройду дорогу з мороку до Риму.
Як Божий перст, холодна і німа.
Бо тільки світло тне із мене риму.
(М.Кіяновська.«Усе, що Боже, знає тільки Бог»)
 
Окремої розмови заслуговує мій давній приятель і самовідданий поет Львова Олександр Гордон («Цитаделя любові», Львів, 2014). Його невтомному перекладацькому ентузіазму (понад два десятки книг сучасних польських поетів вийшло в його перекладах, одна із останніх, поетична  книга Кристини Лєнковської  «Турбота»), його дещо суєтливому, але світлому бажанню бути корисним і налагоджувати творчі мости між літераторами Польщі та України, його літературній одержимості можна лише позаздрити. Думаю, нам давно пора віддати належне цьому поетові і не прогавити цього дуже „львівшького“ поетичного світу:
 
Самотній і сумом оточений Львів.
Самотні і сумом оточені вулиці.
І сам я самотній в країні дощів
До тебе, мій ангеле, тулюся.
 
Самотній і сумом освячений Львів.
Ховається в небо замріяне місто.
І сам я самотній в державі дощів,
І тільки для тебе співаю цю пісню
 
Поетичний Івано-Франківськ, поряд із Києвом і Львовом, залишається домінуючим на літературній мапі України. Чому так сталося, важко пояснити, чиї «флюїди» (польські, жидівські) тут додали шарму і сили українському поетичному слову, – вже ролі не грає. Але безперечно, і Юрій Андрухович, і Юрій Іздрик, які час від часу оприявлюють свою присутність в Івано-Франківську, і Степан Процюк, який нещодавно перевидав своє поетичне „вчора“ («Завжди і ніколи», Івано-Франківськ. 2014), і це „вчора“ зазвучало на диво свіжо і актуально; і Ярослав Довган, який тихою ходою стверджує свою поетичну вершину;  і „золота станіславська молодь“, яка не хоче Спілки (Наталя Ткачик, Василь Карп’юк, Христина Букатчук, Богдан Стрільчик);  і химерно-колажний коломийський скульптор і поет Василь Андрушко; і одержимий поетичним експериментаторством Василь Рябий; і скептично-жорсткий Андрій Малащук; і суєтливо-надійний делятинський Роман Киселюк; і кутівський вірний приятель Тараса Мельничука Микола Близнюк,  і дуже вже галицький Ярослав Ткачівський;  і нью-йоркський Тарас Девдюк, який постійно нагадує, що він направду таки косівський родом; а ще той же київсько-косівський дитячий письменник і витончений піїта Іван Андрусяк; і такий, по-чоловічому неприкаяний, Тарас Григорчук, і делікатно-порядний Василь Шкурган, який свою Гуцульщину носить у серці, як найдорогоцінніший скарб, – всі вони є поетами, яких, коли не слухати, то читати, бодай інколи, треба. А ще поетеси – Галина Турелик, Неоніла Стефурак (поетична книга останньої «Сакральний простір», як на мене, є однією з найкращих у цьому році), Ольга Слоньовська, Галина Петросаняк, Марія Микицей, – такі різні досвіди, але такі глибинно українські й такі талановиті.
Але „моїм“ поетом серед усіх названих і неназваних, а когось неспеціяльно забутих, прикарпатців є лісківський „хло“, засновник і „вічний“ організатор літературно-мистецького фестивалю імені Квітки Цісик у селі Ліски Коломийського району, звідки родом уся родина Цісиків, зокрема, батько геніальної виконавиці українських пісень, Володимир, – сільський філософ і „мученик“ в одній особі, є Ярослав Ясінський, дві поетичні книги якого («Коливо», Івано-Франківськ, 2006; «Ордалія», Івано-Франківськ. 2012) залишаються для мене визначальними у моєму трактуванні і розумінні поетичного:

В житті моєму все зникає:
учора літо, а сьогодні тьма,
і двері раю не покидає Каїн,
але Петра не було і нема.
 
Розлізли нари і студене ложе,
і коринтяни просять, а мадонна спить,
а я молю за Каїна, мій Боже,
мене ти вчив знедолених любить.
 
Я не можу назвати усіх у своєму виступі, зрештою, якщо говорити про простий перелік імен, то звертайтеся до Письменницього довідника, його недосконалої версії 2011 року. Але ще деякі імена я тут мушу згадати. Отож, – Тетяна Крижанівська («Золоті поля», Київ, 2012) – одна із найталановитіших поетес сучасної доби; Валентина Коваленко – черкаська „перелесниця“, яка зараз „відбуває свій термін“ у коридорах влади; салонно-мудра Тамара Севернюк; делікатний Петро Поліщук із села Оксанино під Уманню; чарівна Марина Павленко; глибокий пейзажист і християнський поет Петро Сорока; чесний і відповідальний Віктор Мельник; раціонально-глибокий Мирослав Лазарук, «Цісарська дорога» якого виростає із поетичних традицій Івана Франка; мої чортківські земляки, талановитий поет і головний редактор журналу «Золота Пектораль» Володимир Погорецький  та поет і перекладач (переклав «Трофеї» Ередіа) Йосип Свіжак;  неперевершений Гриць Лютий (його роман у віршах «Мама-Марія» незаслужено обійдено увагою критиків та літературознавців); еротична Леся Мудрак-Ковалівна; драматична Тетяна Винник; ніжна Алла Миколаєнко; мужній Павло Вольвач; класична Любов Проць; безкомпромісний Василь Задорожний; філософська Богдана Матіяш, метафоричний Павло Щириця, – це ті імена, які відповідальні перед словом і перед своїм читачем. Я вдячний, що маю зможу читати книги цих авторів і відкривати для себе нові світоглядні й естетичні горизонти.
Я не назвав зразків Майданної поезії, хоча такі з’являється і воєнної (найвідоміша на сьогоднішній день збірка Бориса Гуменюка «Вірші з війни», 2014). Не назвав свідомо, бо для осмислення цих подій потрібний час. Вірші з війни народжуються на війні. Вони не потребують оцінки, вони живуть і воюють там. Імена їхніх авторів ми ще дізнаємося. Так само, як справжню ціну цим віршам ми складемо після Української перемоги.
І на завершення. Сучасна українська поезія суголосна тим викликам, – суспільним, естетичним, історичним, політичним, які стоять перед Україною і перед світом. Цілим рядом імен вона давно вже є важливою складовою європейського культурного поля. Завдання популяризації і завдання культурної експансії, – се завдання стратегічне й залежить не від індивідуальних проривів чи „протиснень“ в європейську поетичну кон’юнктуру, а розуміння державницького і державного. Інакше ми знову опинимося на маргінесі європейського культурного  життя:
 
Якого вам ще треба раю
коли навколо світ коханий
якої вам ще треба рани
коли у вас в родині каїн
 
засійте вигоріле полем
і хлібом вашим стане манна
і він як Ноmо пройде голим
а ви народите осанна
 
(Ярослав Ясінський. Ордалія. –Івано-Франківськ. 2012. – С.72)