Історія із цією картиною є давньою. Але вона залишила свій відбиток у його душі. Й немає жодного значення, що митець створив сюжетне полотно на замовлення знайомих москвичів. Бо головне полягає в тому, що у творі віддзеркалено порух художникового серця.
Про що ж розповідає він? Якщо коротко, то основною ідеєю є людське чекання. Саме про нього думається, коли дивишся на постаті двох жінок на тлі розбурханого моря. Автор так і назвав картину – “Надія і Фортуна”, наче хотів усім сказати, що в житті так багато від них залежить.
Олег Володимирович Вартабедян із Кременця й сам нерідко про це думає. Тож згадуване полотно можна, мабуть, вважати логічним продовженням його розмірковувань.
Знаєте, – говорить він, – у такі моменти чомусь дедалі більше замислюєшся над пережитим.
Життєвих доріг неповторний малюнок
А народився митець 1952 року у древньому Кременці. Й у багатьох, зрозуміло, може виникнути запитання: як у той час на південно-волинському древі з’явився “пагінчик” із таким незвичним для краю прізвищем?
Секрету тут немає жодного. Вартабедяни походили з родини, якій вдалося врятуватися від горезвісної турецької різанини у Вірменії на початку минулого століття…
Батько мого співбесідника був військовим. І після Другої світової війни деякий час служив у нашому краї. Ще молодим був. І так вийшло, що закохався в доньку знаного на Кременеччині педагога, фольклориста й етнографа Степана Турика. Вони побралися. І син Олег – плід палкого кохання вірменина і українки.
Варто, мабуть, повести мову ще про один факт із його біографії. Дуже промовистий: колишній військовий викладав у місцевому педінституті, й написані ним підручники з електротехніки стали першими (!) україномовними посібниками для покоління, яке підростало.
Та продовжимо розповідь про його сина. Отже, Олег у семирічному віці став учнем першої десятирічки райцентру, яку закінчив у 1969-ому. Як згадує мій співбесідник, тоді він єдиним із цілого класу отримав “золоту медаль”.
Далі було навчання на хімічному факультеті Львівського держуніверситету ім. І. Франка. Після його завершення, деякий час вчителював у Дунаєві Кременецького району. Потім – був змушений віддати данину громадській роботі. Ніде правди діти, мав він тоді й непогані перспективи кар’єрного зростання, але ця суєтність не привабила юнака. Він більше тяжів до педагогічної праці. Й у далекому 1981-ому став викладачем Кременецького медучилища, з яким не розлучається до нинішніх днів.
Палітра вабила кременчанина з дитинства
Ще у дитячі літа Олег Володимирович захопився малюванням. Ще будучи школярем, створив перші роботи, які, на жаль, не збереглися. Перші уроки отримав у тодішньому Будинку піонерів від Ігоря Гаськевича. Деякий час відвідував студію образотворчого мистецтва при районному Будинку культури, наймолодшим вихованцем якої був. Саме тоді пізнавав незглибиму таїну художницької техніки.
Чимало почерпнув від свого діда – Степана Івановича Турика, який був неперевершеним самодіяльним акварелістом. Тут, очевидно, варто згадати, що той приятелював із відомим художником Андроником Лазарчуком, який свого часу був викладачем комерційного училища. До речі, з його доробком Олег Володимирович ознайомився вже у більш зрілому віці. Та на все життя він зберіг цей спогад із біографії родини.
Пам’ятає він і про те, як із трепетом у душі гортав альбоми творів різних митців у мистецтвознавчому відділі наукової бібліотеки імені В. Стефаника у Львові.
Це споглядання його приваблювало. Воно у ті студентські роки було основним із елементів художницької самоосвіти. Як і наполеглива праця зі студентами Львівського інституту декоративно-ужиткового мистецтва.
Треба, напевне, згадати ще про один момент. На формування світогляду значною мірою вплинула аура древнього міста Лева. Адже навіть вітри комуністичного тоталітаризму не могли заглушити поривів Львова до європейськості. Очевидно, що саме воно вплинуло на те, що Олег Вартабедян став орієнтуватися на класичний стиль у мистецтві.
Про Кременець у Японії дізналися завдяки людині з вірменським прізвищем
Уже згадувалося, що він перші малюнки зробив іще у шкільні роки. Та по-серйозному взявся за пензель наприкінці 80-их минулого століття. Можна сказати, що це стало своєрідною відповіддю на уроки, отримані в юності.
А вже у 1991-ому його твори уперше з’явилися на виставці. Так вийшло, що згадана експозиція виявилася… зарубіжною. Його полотна разом із творами – Валентина Величка, Богдана Романюка і Миколи Пазізіна – з’явилися у Республіці Польща. 9 робіт 39-річного кременчанина тепло сприйняли у Варшаві, Кракові, Вроцлаві й Катовіцах.
Мій співбесідник пригадує ще про один момент. Навіть дружина Валентина не вірила, що буде якийсь толк із рисунків чоловіка. Пані Валентина була впевнена, що нікого не зацікавлять твори. І – помилилася. Вже невдовзі невеликі за обсягом картини було продано у Тернополі. Це, до речі, сталося 18 років тому.
Між іншим, ота виставка у Польщі не стала єдиною там. Знову вернісаж українців мандрував сусідньою державою. Цього разу їх уздріли не тільки у Варшаві, але й у Любліні, Гданську.
Брав Олег Володимирович участь у польсько-українських пленерах. Правда, про один із них на душі залишився неприємний осад. Після пленеру традиційно роботи художників експонувалися в Україні й Польщі. Це зрозуміло. Але дивує інше. 11 робіт нашого краянина ще декілька років тому помандрували до Польщі, проте тільки три з них повернулося додому, а про долю інших автор і досі нічого не знає…
Коли вже зайшла мова про участь нашого краянина у зарубіжних вернісажах, то згадаємо ще про два нюанси. Два полотна кременчанина ще у 90-их минулого століття побували на вернісажі у Японії, де справили хороше враження на поціновувачів прекрасного. 28 його робіт експонувалося у німецькому Мюнхені. Й вони більше не повернулися до автора, бо німці їх розкупили після отого вернісажу.
Ще, мабуть, варто згадати про виставки у Тернополі, Бережанах, Почаєві, Івано-Франківську, Калуші. Роботи нашого краянина зберігають у приватних колекціях в Австрії, Новій Зеландії, Китаї, Індії, Об’єднаних Арабських Еміратах, Аргентині, Чилі, Бразилії, США, Англії, Франції, Німеччині, Польщі, Росії. За підрахунками художника, уже продано понад 600 робіт.
Осяває будні творча праця
Олег Володимирович не приховує, що останнім часом багато працює над виконанням замовлень, які надходять із різних місць.
Приміром, недавно для однієї впливової особи з Києва замовили портрет князя Данила Галицького. Мій співбесідник іще не закінчив цієї роботи. Та наполегливо готується до неї, перечитуючи усі доступні матеріали, користується й Інтернетом.
У домі на Старих Валах здається знову оселився князь. Слово знову невипадкове. Адже в далекому 1944-ому в цьому будинку відомий український письменник Антон Хижняк, будучи фронтовим кореспондентом, писав роман “Данило Галицький”.
Поведемо мову й ще про одну грань його таланту. О. Вартабедяна знають як живописця і графіка. А нещодавно захопився ще й іконописом. Іще небагато робіт має в цьому жанрі. Але гордий, що деякі з них уже є в храмах Києва, Коктебеля і Кременця.
Можна багато говорити про його захоплення. Та згадаємо лише про любов до мандрів. Саме вони відкривають красу рідного краю і стають джерельницею натхнення. Може, то вони – надія і фортуна?
Ігор Фарина.