,,Маринко, то ти любиш його? Отак Василеви голову закрутиш, що й видіти не будеш. Бистра вода під лежачий камінь не тече. В тобі вогонь, сама знаєш, а хочеш сумирному хлопцеви світ завʼязати – та й по всьому…” – розпиналася якось липневого вечора бабуся Ольга, коли внучка, приїхавши до неї на літні канікули, збиралась на танці. Нічого не відповіла дівчина, лиш гордо голову підвела, й очима мигнула, мов блискавкою.
Вже серпень на підході, пора залишати тиху сільську околицю, пора Маринці продовжувати своє навчання в місті, в медколеджі – а їй нічого не хочеться, їй би чоловіка надійного, кохання, розкошів, справжнього жіночого щастя. Одначе й небо погідне, не хмуриться – Василько зачастішав у гості, каже, що женитись буде… Дівчина мало вірить юнакові, бо подобаються їй непрості хлопці-розбишаки, та в ньому її причарувала його мужність і мовчазливість, прихована таємничість. За Василем інші дівчата мало поглядають, бо він якийсь ,,відлюдкуватий”, а молодиці за приклад чоловікам ставлять, що робітний та й добрий, тільки, кажуть, ревнивий буде. Маринка, граціозна панночка, попри всі свої хитрощі, вгледіла щирість юнака, та й, здається, по-справжньому закохалася, і якось їй страшно стало, що розлучатись прийдеться. Вона – на навчання, він – на роботу закордон – бачитись ніяк не будуть…
Вже осінь увірвалася в життя – за навчанням й турботами Маринка не відвертала душу від залицянь багатьох прихильників, то старших, то молодших від себе. Все шукала того єдиного, однак про Василя не забувала, ностальгією пройнялась душа, а розум втрачав усі надії на щасливе закінчення літнього роману. В чому справа? – не раз запитувала себе. Завжди відчуваючи прихильність хлопців, примхлива й кокетлива, вона невтямки гралась зі своєю долею, а серце все ж не розмінювала на хмільних торгах…
Взяв Маринку жовтень за руку та й під вінець повів – раптово внадився Василь із заробітків, купу грошей заробив, перебрався в місто, дівчину заміж покликав. І, як не дивно, вона погодилась. Весілля гуляли усюди: і в селі, і в місті. Заквітчані тихою просинню й падолистом, білосніжною ніжністю в коханих очах, уже наречені Марина і Василь клялись у церкві, перед Богом, що житимуть ,,у горі й радості, у щасті і в журбі, поки смерть не розлучить їх”… Усі подруги заздрили Марині, що такого чоловіка підхопила: і розумного, і доброго, і багатого, а що-не-шо – щебетливого. Тішились й батьки молодих, свекруха – невісткою, а теща – зятем. Маринка не дуже полюбляла зайве втручання батьків у життя молодого подружжя, а то й відгороджувала чоловіка від рідних, друзів як від цілого світу. Зі свекрухою словом-не-словом перекинеться – родинне вогнище береже, ніби ховає… Своє уже… Недарма на весіллі, за давньою традицією, як перетанцьовувала фату з дружками-дівчатами, дружбами-хлопцями, чоловікові своєму очі завʼязала, щоб тільки її бачив, ні на кого не задивлявся. Так і годиться для вірного життя. Тільки б на добре!
День за днем минає, а молоде подружжя голубами у небо злітає, все тулиться одне до одного, щебече. Попри радості й печалі люди роки рахують, усе діточок чекають. Маринка вже на останній рік навчання перевелась, скоро закінчувати буде – стане лікаркою. Чоловік все трудиться для сімʼї, гроші заробляє – то в Польщу, то в Чехію їде… Живуть щасливо, хоч і не без чвар буває… Доброму чоловікову – добра дружина, а головне – погідлива… А в Маринки вдача не змінилась, як і у Василя… Дружина, хоч і порається зі всім, одначе не погасло в неї бажання бути найкращою і подобатись усім чоловікам. Василь помічає це в жінці, але нічого не каже, тільки частіше хмуриться і замовкає, в мами подекуди ночує… Поїздки за кордон стають частішими тоді, коли Маринка незмірно прагне сімейного затишку, повного захисту й щирості, того, що раніше вгледіла в очах Василя. А тепер усе розвіюється тихим смутком…
Якось невблаганна звістка прихопила молоде гніздечко. Марині повідомили про високу ймовірність того, що вона буде бездітною. Попри розпач і страх, жінка надіється на Бога, усією силою вірить у добре майбутнє. Пройшовши курси дорогого лікування, вона як ніхто прагне підтримки чоловіка, котрий вже багато років тиняється західними імперіями у пошуках багатого життя…
Як біду не жени з хати, а вона все в хату. Василеві останнім часом не ведеться на роботі. Тільки телефонує й каже, що переходить з одного місця на інше, і це в далекій Франції. Маринка місця собі не знаходить, хоче їхати теж закордон, щоб допомогти чоловікові, ще й сама добру копійку заробить. Та що як навчання! Кілька місяців лишилось до закінчення. Звʼязавшись із родинами українських заробітчан, вона усіляким чином допомагає своєму чоловікові, продукти харчування передає, підтримує. Добилась навіть того, що може з чоловіком звʼязатись у будь-котру годину дня і ночі. Сумує…Часті телефонні дзвінки надзвичайно тішать Маринку, а найбільш вона прагне заглянути у лагідні очі чоловіка.
Якби не безмірне кохання Марини до Василя, вона б і не дізналась, що її дорога серцю половинка порушила клятву дружині і Богові, і ніжиться в обіймах іншої… Чесна пані з французьким акцентом взяла слухавку й розказала те, чого не мала. Василь вже другий місяць як живе з нею, живе в розкошах і багатстві, а головне – виховує чуже йому пʼятимісячне дитя. ,,Він такий чудовий батько! А Ви хто, сестра? Прошу сказати, пані!” – іронічно мовила іноземка. У відповідь почула ж здавлене хлипання…
– Ні, це я, його Маринка, що голову закрутила і світ завʼязала. І йому, і собі…