«Чарівна паличка» тому, хто «тримає меч»
Когорту лауреатів Нобелівської премії — уродженців України — хронологічно відкриває Ілля Мечников. Український і російський вчений–біолог, один із основоположників еволюційної ембріології, порівняльної патології, імунології та мікробіології народився 15 травня 1845 року в селі Іванівка Куп’янського повіту на Харківщині у дворянській родині молдавського походження. Цікаво, що спершу слобожанські предки Іллі Мечникова мали прізвище «Спадаренко», яке походить від молдавського слова «спадар» — меч. З Україною пов’язано 40 років життя Іллі Ілліча. Тут він завідував кафедрою зоології та порівняльної анатомії університету в Одесі, керував Одеською бактеріологічною станцією. Самовіддано трудився над науковими розробками. У дослідах на собі та співробітниках довів роль холерного вібріона як збудника азіатської холери. Виконав класичні дослідження щодо експериментального сифілісу, черевного тифу, туберкульозу.
Премію Нобелівський комітет присудив ученому 1908 року за дослідження з імунології. Нагороду отримав як підданий Російської імперії. Цю знаменну подію прокоментував так: «Нобелівська премія, подібно до чарівної палички, вперше відкрила світу значення моїх скромних робіт».
Помер Ілля Мечников у Парижі на 71–му році життя. Згідно із заповітом ученого, його тіло піддали кремації, а урна з прахом зберігається нині в бібліотеці Пастерівського інституту в столиці Франції.
Рятівник хворих на туберкульоз
Високу відзнаку «від Нобеля» учений–мікробіолог Зельман Ваксман 1952 року отримав за вагомий внесок у перемогу над туберкульозом. Наш земляк першим у світі відкрив ефективні ліки проти цієї недуги — антибіотик стрептоміцин. Народжений 1888 року в Прилуках на Чернігівщині, після смерті матері, 1911–го, Зельман Ваксман емігрував до США, куди його покликали старші сестри.
Сестри мали у власності ферму, і саме життя «на землі», як пізніше згадуватиме Зельман, вселило в нього бажання з’ясувати хімічні і біологічні механізми землеробства. Згодом вступив до сільськогосподарського коледжу, продовжував навчання в університетах США, здобув різні наукові звання, прискіпливо вивчаючи мікробіологію ґрунту. Викладав, досліджував, експериментував.
1932 року Американська національна асоціація боротьби з туберкульозом звернулася до вченого з проханням вивчити механізм руйнування палички туберкульозу в ґрунті. Ваксман дійшов висновку: за цей процес відповідальні мікроби–антагоністи. Десять років копіткої праці разом із колегами завершилися відкриттям стрептоміцину. Цей антибіотик виявився ефективним засобом проти збудника туберкульозу.
Вручаючи Нобелівську премію вченому–винахіднику, до нього звернулися як до «одного з найбільших благодійників людства».
Земний шлях Зельман Ваксман завершив улітку 1973 року.
«Україна — обітована земля мого серця…»
Дитячі літа майбутнього лауреата Нобелівської премії «за розробку теорії перебігу хімічних реакцій, створених ними незалежно один від одного» Роальда Гофмана минули в Галичині. Він народився 18 липня 1937 року в Золочеві на Львівщині. Маленькому Роальду і його матері Кларі Розен дивом удалося уникнути пекла фашистських концтаборів. Врятувала щира жертовність учителя–українця, який переховував матір із сином на горищі своєї хати аж до кінця нацистської окупації. Батько хлопчика загинув під час того лихоліття.
Після війни мати вдруге вийшла заміж — за біженця Пауля Гофмана. Три роки родина Гофманів поневірялася по таборах для переміщених осіб в Австрії та Німеччині, а 1949 року емігрувала до США. Там хлопець закінчив Колумбійський університет, у Гарварді спеціалізувався з хімії, у швецькій Упсалі — з квантової хімії.
Отримана 1981 року престижна Нобелівська нагорода відкрила талановитому хіміку нові можливості для наукових експериментів. Нині вчений працює в Корнельському університеті (США). В одному з листів на історичну батьківщину Роальд Гофман написав: «Україна — обітована земля мого серця…»
Геній економічної науки
Саймон Сміт Кузнець (1901—1985) Нобелівську премію з економіки отримав 1971 року. «Він пройшов довгий і славний життєвий шлях ученого і громадянина — від Харкова, де жив до 1921 року, до світового визнання і престижної нагороди», — зауважує автор монографії «Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна» Олександр Левченко.
Саймона цікавили питання економічного зростання — він аналізував, порівнював досвід різних країн, на основі чого написав серію фундаментальних робіт, зокрема «Економічне зростання націй». Оцінюючи внесок Саймона Кузнеця в науку, представник Швецької королівської академії Улін наголосив: «У своїх роботах учений оперував ґрунтовним статистичним матеріалом, піддаючи його такому ретельному аналізу, що будив думку і проливав абсолютно інше світло на проблему економічного зростання».
З 1960 року професор Саймон Кузнець викладав у Гарвардському, Пенсильванському університетах, університеті Джона Гопкінса. Вченого–економіста обрали почесним доктором кількох інших вищих навчальних закладів. Помер він улітку 1985–го в Кембриджі.
«Україна приходить… із власного серця»
Дитинство лауреата Нобелівської премії з фізики Георгія Шарпака, який народився 1 серпня 1924 року, минуло в селі Дубровиці на Рівненщині. Винахідник «камер Шарпака» (детекторів елементарних часток) найвищу міжнародну відзнаку здобув 1992–го як громадянин Франції. У цій країні Георгій з родиною опинився 1932 року, громадянство прийняв лише 1946–го.
«Його праці суттєво посприяли прогресу у фізиці елементарних часток, — пише Олександр Левченко. — Учений постійно генерував нові ідеї, втілюючи їх у винаходи та працюючі прилади». Зокрема, розробив новий тип детектора, який дозволяє досліджувати структуру ДНК і вивчати поведінку ракових пухлин.
Коли громадськість відзначала 75–річний ювілей талановитого фізика, в інтерв’ю французькому телебаченню він дуже тепло висловився про країну дитинства — Україну. «Коли не стелиться шлях на українські терени, то я кличу Україну до себе. І вона щоразу приходить — із власного серця», — сказав Георгій Шарпак. Щоправда, землю свого дитинства він так і не відвідав.
Серце вченого перестало битися восени 2010 року.
Нагорода за вивчення пам’яті
Нобелівську премію Ерік Кендел отримав 2000 року за відкриття молекулярних механізмів пам’яті і неврологію поведінки. Син вихідців з України, він народився у Відні в листопаді 1929–го. Батько Еріка походив з Олеського на Львівщині, мати — з Коломиї Івано–Франківської області. Освіту майбутній медик світового рівня здобув у Гарвардському університеті. На початку наукової кар’єри захоплювався європейською історією та літературою ХІХ—ХХ століть.
Пізніше зацікавився психоаналізом, почав вивчати медицину у Медичній школі Нью–Йоркського університету. Експериментував з морськими молюсками — нервова система аплізії підказала вченому важливі нюанси щодо пояснення механізмів пам’яті. Відкриття Кендела, за яке вченого удостоїли високої міжнародної відзнаки, уможливило розробку нових типів лікарських препаратів, потрібних для поліпшення функції пам’яті у пацієнтів із різними видами деменції (стійкого порушення функцій головного мозку внаслідок його органічного ураження).
«Весільний балдахін» для Галичини
Письменник Шмуель Йосеф Агнон — Нобелівський лауреат 1966 року в галузі літератури. Висока відзнака дісталася йому за романи «Весільний балдахін» і «Нічний гість». Народився майстер слова в липні 1888 року в Бучачі на Тернопільщині. Зростав у заможній, освіченій родині, з ранніх літ виявляючи здібність до творчості. 18–річним почав співпрацювати з редакцією єврейської газети у Львові.
Близько сімдесяти своїх ранніх творів Агнон опублікував на західноукраїнських землях — до того, як 1907–го відбув до Палестини разом із групою бучацьких євреїв. У 1913—1924 роках Агнон жив і працював у Німеччині, а потім повернувся до Єрусалима. У цьому ж місті завершив свій земний шлях у лютому 1970–го.
Шмуелю Агнону, першому серед письменників, які писали івритом та ідишем, присудили Нобелівську премію. Його твори перекладені десятьма мовами світу. Кращі з них — про долю галицьких євреїв: тих, які жили в Україні, і тих, які поневірялися в далеких краях. Відзначений премією роман «Весільний балдахін» розповідає про «пригоди бідного хасида у Галичині». Літературознавці часто порівнюють стиль Агнона з творчою манерою Кафки, Гоголя, Достоєвського і Сервантеса.
ДО РЕЧІ
Заявки на присудження премії українцям Нобелівський комітет отримував неодноразово, але поки що такі ініціативи — з різних причин — не увінчалися успіхом. Доктор філософії з Відня Йосеф Застирець 1915 року висунув на здобуття нагороди кандидатуру Івана Франка. Але лист–прохання надійшов до Стокгольма запізно — питання про лауреатів уже було вирішено. Висували на Нобелівську премію і кандидатури Павла Тичини (1966 рік) та Миколи Бажана (1970). Обидві пропозиції належали відомому вченому–славісту Омеляну Пріцаку. Подякувавши Швецькій академії за увагу до його творчості, Бажан висловив сумніви в своєчасності висунення своєї кандидатури і фактично відмовився від нагороди. Авторові «Сонячних кларнетів» також не посміхнулася доля. Був серед претендентів і Василь Стус: 1985–го нобелівський лауреат Генріх Бьолль запропонував висунути відомого дисидента на здобуття Нобелівської премії. Але у вересні того ж року поет помер від тортур у таборі для політв’язнів, відтак його кандидатуру Академія розглядати не могла. Не склалося з лауреатством і в Олеся Гончара — пропозиція про присудження йому премії надходила до комітету 1991 року. Авторитетна група французьких учених 1910 року клопотала про нагороду для Ізмаїла бей Гаспринського — відомого діяча кримськотатарської культури. Його кандидатуру підтримали відомі письменники з країн мусульманського Сходу. На жаль, це також не дало позитивного результату. Не судилося отримати нагороду й Уласу Самчуку — «найвидатнішому українському прозаїку в діаспорі», кандидатуру якого після виходу роману–трилогії «Волинь» 1980–го висував російськомовний торонтський журнал «Современник».
Юлія Косинська, “Україна молода”.