Влітку цього року ми з мамою вирішили трохи прибрати на горищі нашого будинку в Теребовлі. Крім купи різноманітного мотлоху – від старого дитячого одягу до батькових книжок з ветеринарії, – мені вдалося знайти велику картонну коробку з іграшками. Поміж поламаними пупсами і гумовими зайцями лежала стара бляшанка з-під кави. Вона колись слугувала скринею для моїх дитячих скарбів: копійчаних заощаджень «на Париж», мушель, значків, цукерки, подарованої кимось дуже рідним…
БУРАТІНО І Я
Діти не рідше, ніж дорослі, закохуються і так само переживають цілу гаму почуттів: від легкого захоплення, яке закінчується забуттям на запиленій поличці шафи, до шаленої неконтрольованої пристрасті… От і я в дитинстві мала дві великі любові – цукерки і Буратіно. Якщо перші асоціювалися з великими святами і чимось напівсакральним-напівзабороненим (оскільки на їх шкідливості наголошували не раз), то герой моїх дитячих сновидінь і фантазій, десятки разів утілений у маленьких і великих іграшках, книжках, музичних платівках з начиткою у ролях, теле- та кінофільмах, реанімоване поліно з золотим ключиком, який відчиняє вигадані двері, завжди був символом щасливого, успішного і – головне – близького майбутнього.
Буратін у нас було двоє – мій і сестрин. Зовні – ніби брати-близнюки, навіть в однакових синіх шортах і смугастих шапочках, проте вони все-таки, здавалося, знали, хто кому належить, і тому набирали вигляду відповідно до світогляду своїх господинь. Мій, приміром, – завжди акуратно зачесаний і охайний, як і моє тодішнє бачення навколишнього. Той, що належав сестрі, встиг рано полисіти і пооблазити та й загалом перебував у повному занепаді, оскільки вона, на відміну від мене, ніколи не робила з іграшок кумирів.
Була також телевистава за однойменним сюжетом, яку ми записали на відеокасету і кожних два дні переглядали, доки вона стерлася. Взагалі, як і кожна дитина, я завжди прагнула отримати все й одразу: якщо купували пачку цукерок, то її неодмінно треба з’їсти за одним присідом (мама ще якось намагалася «залишити щось на завтра», але ми з сестрою того не розуміли), якщо подобалася пісенька – слухала її, доки текст міцно вкарбовувався у пам’ять, а мелодія вгадувалася з перших акордів. Одне з питань мого дитинства: що зараз лунає у тебе в голові?
Ще одна згадка пов’язана з моїм маскарадним костюмом Буратіно – смугастим ковпаком, фіолетовими шортами і помаранчевою камізелькою. Довгого носа я не мала, аж у середніх класах виготовила щось подібне, однак це вже був елемент образу ворони, яка, зрозуміло, зовсім з іншої казки. Та й публічно Буратіно жодного разу так і не переодягалася – лише одвічними дівчачими героїнями Сніжинкою або Ромашкою. Навіть на домашній Новий рік якось не довелося бути тим, ким хочеш. Зате пізніше ми з сестрою фотографували одну з наших такс, натягнувши їй на голову той смугастий ковпак. У родинному фотоальбомі є такий знімок – тато сидить на дивані, а поряд із ним собака-Буратіно.
Як і у всіх дитячих садках, у нашому була сонна година. Ніхто не любив спати в обід. Тому зазвичай, страждаючи від безсоння, я уявляла довгу шеренгу зі своїх іграшок, які йшли у похід, аби визволити мене зі спальні-в’язниці. Попереду був рудий ведмідь, потім червоний заєць, вовк у штанях, колобок, який пізніше супроводжував мене на операцію з видалення апендиксу, бичок з дзвоником, сонечко, яке слугувало за подушку, і так далі, за зростом. Буратіно серед своїх рятівників не пригадую. Можливо, якраз на його появі я засинала.
Влітку цього року ми з мамою вирішили трохи прибрати на горищі нашого будинку в Теребовлі. Крім купи різноманітного мотлоху – від старого дитячого одягу до батькових книжок з ветеринарії, – мені вдалося знайти велику картонну коробку з іграшками. Поміж поламаними пупсами і гумовими зайцями лежала стара бляшанка з-під кави. Вона колись слугувала скринею для моїх дитячих скарбів: копійчаних заощаджень «на Париж», мушель, значків, цукерки, подарованої кимось дуже рідним… Окрім цього всього, я надибала у ній пластмасовий ключик, той самий, що належав колись моєму Буратіно, і прилаштувала його до в’язки з іншими. Дивно, але через кілька днів мені виплатили довгоочікуваний гонорар. І найдивовижніше, що такі несподіванки тривали цілий тиждень…
Може, двері, які він відчиняє, все-таки існують?..